26 травня 1918 року на першому засіданні Національної Ради була проголошена незалежність Грузії.
Так почалась новітня історія братської нам держави. Історія Грузії, як і історія України, це історія самовідданої боротьби за свою національну і державну незалежність. Нажаль ця кривава боротьба продовжується і сьогодні.
У 1993 році почалась чергова російська військова агресія проти Грузії, в результаті якої п’ята частина території країни і досі перебуває в лабетах окупантів. В серпні 2008 року був нанесений наступний удар…
З якогось дива «миролюбна» Росія, якось так випадково, сконцентрувала біля кордону з Грузією (Рокський тунель) 40-ка тисячне військо з танками, артилерією, авіацією. Ігноруючи українсько-російські угоди щодо Севастополя, без будь якого повідомлення нашому урядові, кораблі Чорноморського флоту були приведені до бойової готовності. Морська піхота Росії, на десантних кораблях, скрито перекинута з Криму на узбережжя Кавказу. І це ще не все! В Абхазії дислокується 10-тисячна група військ готових до вторгнення. Нагадаємо, для порівняння, вся сухопутна армія України на той час налічувала 70 тисяч чоловік. По всій Росії нашкребли тих небагатьох досвідчених пілотів, з бойовим досвідом, що ще лишилися з часів Радянського Союзу. Подейкують, що Росія стягнула до кордонів з Грузією до 70% своїх боєздатних частин. Просто неможливо тримати в бездіяльності таку величезну кількість людей та техніки, та й гроші вже витрачені чималенькі. От же війна на вторгнення стала невідворотна.
Для того, щоб читач зміг розібратись, що ж в дійсності відбувалося в серпні 2008р. на багатостраждальній землі Грузії, дозволимо собі повернутись в минуле та зробити короткий опис тих трагічних подій.
Росія завжди мала імперсько-колоніальні наміри що до сусідніх народів. На Кавказі «стравивши» Азербайджан з Вірменією, заливши кров’ю Чечню, вона забезпечила собі контроль над цими державами. Залишалась Грузія. Незважаючи на окупацію частини Грузії – Абхазію – президент Саакашвілі продовжував вести незалежну від Росії національну політику. Грузію треба було покарати, а як що вдасться, то і включити в склад імперії. Втративши статус світового жандарма, Росії потрібен був реванш – маленька переможна війна.
Історія полюбляє проводити паралелі. Так от всі ці події до болю нагадують російсько – фінську війну. Та сама розстановка сил. Ті самі звинувачення до маленької країни в агресії проти величезного азійського монстра. Але військова кампанія з Грузією одразу пішла шкереберть. Потужним ударом грузинська армія розтрощила сепаратистські формування. Сценарій, за яким «хоробрі осетини» б’ються з грузинами, а добровольці з країн СНГ їм допомагають, при цьому росіяни лише нібито намагаються відновити мир в регіоні та розвести протиборчі сторони, не пройшов. Завдяки поміркованій політиці грузинського уряду сепаратисти не отримали масової підтримки з боку місцевих осетин. Все частіше широкі кола осетинського народу почали згадувати про те, що ще в березні 1925 року на п’ятому з’їзді Рад робітничо-селянських депутатів Північно-Осетинської автономної області ухвалили: «Здійснити об’єднання Південної та Північної Осетії в межах Радянської Соціалістичної Республіки Грузії». Причиною такого рішення осетин було тільки одне – в Грузії була менша небезпека денаціоналізації осетин, ніж в Російській Федерації.
Довелось розпочати повномасштабне вторгнення. Фактично, як говорив мій знайомий польський дипломат: “Путін 8 серпня 2008 року – це Гітлер 1 вересня 1939 року.” Та незважаючи на масове застосування авіації, артилерії та танків, добірні військові частини росіян, включаючи спецнази ГРУ та МВД, упродовж двох днів не змогли вибити грузинів з Цхінвалі. Втрати росіян були вражаючі. Навіть був поранений сам командуючий 58-ої армії вторгнення генерал Анатолій Хрульов. Грузини залишили Цхінвалі за наказом свого командування лише після погрози росіян піддати масовим ударам з повітря Тбілісі та інші міста Грузії.
Зам. начальника Генштабу РФ Анатолій Ноговіцин визнавав, що збройні сили Грузії вже не ті, які 15 років тому програли війну осетинським сепаратистам: «На нинішній момент – це сучасна, добре мобілізована армія, споряджена сучасною зброєю.» Москві довелось погодитись на припинення вогню з побоювання серйозної реакції заходу та кризи затягування війни, з вірогідними партизанськими ударами по розтягнутим, вразливим комунікаціям. Агресія Росії тільки згуртувала грузинське суспільство.
В зв’язку з обмеженими обсягами цієї статті, ми не зможемо навести приклади та детально описати окремі бої. Тому підведемо сумні підсумки цієї чергової війни на Кавказі сухими цифрами.
Власне ця війна не дала Росії перемоги, хоча вона і відірвала від Грузії бідний скелястий регіон. З цього приводу з’явився анекдот: «Путін Медведєву – „Что ж ти, поц, не предупредил, что в Южной Осетии нет нефти.” Отже жодної цілі не досягнуто. Саакашвілі тоді лишився при владі, вивів Грузію з СНГ, незважаючи на великий наплив біженців, підвищив життєвий рівень населення, зберіг та модернізував армію. Світова співдружність ніколи не визнає новітнього „аншлюсу” Абхазії та Південної Осетії, російські війська нарешті позбулись статусу не лише миротворчих, а й ореола непереможних. Лишилось тільки знімати дуркуваті фільми на зразок «0808». Схоже території так рясно политі кров’ю, як грузинського, так і російського народів потрібні тільки для вдоволення амбіцій Медведєва-Путіна. До речі з часом ці амбіції будуть обходитись Росії все дорожче і дорожче.
І сьогодні напрошується висновок: «Росіяни, бережіть грузинів та українців, бо коли вони закінчаться, Кремль візьметься за вас!” Проводити аналогії з подіями в Україні, думаю, вже не варто. Як-то кажуть, розумному досить.
полковник УНСО Валерій Бобрович
