Республіка проти олігархії. Хто кого?

Альтернативою олігархії в Україні може бути тільки республіка як форма самоорганізації громадян, які засновують державу на основі спільних цінностей і визнаних правил співжиття. Хто...

Альтернативою олігархії в Україні може бути тільки республіка як форма самоорганізації громадян, які засновують державу на основі спільних цінностей і визнаних правил співжиття.

Хто тільки не бореться сьогодні з олігархією? Президент Порошенко, звертаючись до Верховної Ради, звинуватив олігархів у протидії реформуванню країни. Юлія Тимошенко таврує їх вже більше десяти років. Молоді реформатори і люстратори разом з журналістами-депутатами не лише п’ють каву з олігархами, але й викривають схеми і називають прізвища. Ігор Коломойський закликає перевірити результати старої приватизації, а Арсеній Яценюк обіцяє безпрецедентну відкритість при проведенні нової.

Під цим натиском вітчизняна олігархія вже явно висить на волоску. Але щось підказує тривалий та заплутаний сюжет цієї вистави. Підказує досвід.

Поряд з “реформами”, “конституційними змінами” та “боротьбою з корупцією” антиолігархічний тренд є одним з найстійкіших в українській політиці.

Тема вже настільки замусолена, що виникає спокуса якихось радикальних рішень. Принаймні інтелектуальних. От, приміром, відомий політтехнолог Сергій Гайдай пропонує перестати боротися з олігархією, а навпаки, навчитися поважати її і схиляти до патріотичного чину розбудови незалежної держави і ринкової економіки.

За цих умов доречним є питання: а що таке олігархія? І чому з нею треба боротися?

Найпростіша відповідь – це багаті люди, які, можливо, не зовсім чесно заробили свій “перший мільйон”, але сьогодні володіють системним бізнесом і вирішують серйозні питання життя країни. Зокрема, дають роботу мільйонам українців (і серед них – політтехнологам і журналістам).

Відповідь ця для когось приємна і заспокійлива, але по суті – неправильна.

Америка не бореться з Фордом, Рокфеллером і Цукербергом. Тому що в Америці олігархія не править країною. Наявність багатих людей і олігархія як тип правління – це різні характеристики суспільства – як, наприклад, “зелений” і “круглий”.

Олігархія – це коли багатство використовується для збереження монополії на владу, а влада конвертується в багатство. По суті, олігархія – це узурпація влади, коли у народу відібрано суверенітет і основні засоби управління привласнено організованою групою.

При олігархії все політичне, економічне життя перебуває під контролем кількох корпорацій, що вступили між собою у змову. Вони монопольним чином розподіляють фінансовий ресурс, контролюють владу, політикум та інформаційний простір. Чому це погано? Тому що вони керують не в інтересах нації, а в інтересах своїх груп. І ці інтереси можуть кардинально різнитися.

Олігархія паразитує на державі, а не дбає про спільне благо народу. Цим вона відрізняється від аристократії, яку Аристотель вважав найкращою формою правління, що приводить суспільство до процвітання.

Яким чином вони керують? Через політиків, які у владі, через політиків, які в опозиції, через парламентаріїв і чиновників. Але найголовніше – через силові структури і пов’язаний з ними кримінал, а також через медіа, серед яких перше місце посідає телебачення.

В чому сила олігархії? У контролі над власністю і у змові проти громадян. Олігархія непереможна, поки вона консолідована. Вона може безкінечно тасувати політичну колоду, висувати нових маріонеток на ролі “народних трибунів”, міняти місцями владу й опозицію, тримати народ в тонусі політичними шоу і комедіями. Але при цьому недоторканими лишаються розподіл сфер впливу, схеми паразитування на державі та її інтересах, кругова порука і недопускання чужих.

Усе це склалося в Україні в період правління Леоніда Кучми і благополучно пережило часи правління Віктора Ющенка. Делікатне гасло “відокремлення влади від бізнесу”, що прийшло на зміну максималістському “бандитам – тюрми”, ніби натякало про усунення олігархії від державних справ. Але на ділі все скінчилося новим розподілом сфер впливу і ще більш цинічним дерибаном національних багатств.

Помаранчева революція не завдала олігархії помітної шкоди, навпаки, вона вдосконалила її імунітет. Зокрема, до арсеналу її засобів самозбереження були включені кризові технології. Ці технології (та відповідні менеджери з числа відомих політиків) знадобилися їй і в подальшому.

Багато хто думає, що Євромайдан – це антиолігархічна революція. Але насправді Євромайдан був зброєю, яку використала олігархія проти Януковича.

Янукович і його «сім’я» станом на 2013 рік стали найбільшою загрозою для вітчизняної олігархії. Єнакієвський президент діяв майже за класичною аристотелівською схемою – він хотів монополізувати владу і замінити олігархію на спадкову монархію. Але оскільки не мав для цього ні достатньої легітимності, ні харизми, ні елементарного розуму, то спробував встановити тиранію. Та ще й при цьому перейти у васальну залежність до сусіднього тирана.

Олігархія виступила практично єдиним фронтом проти Януковича, а найняті нею кризові менеджери спрямували енергію Майдану в потрібне русло. У підсумку новоспечений тиран утік, а олігархія відновила свій статус кво.

Виходить, що сьогодні, у розпал “боротьби з олігархією”, ця олігархія є повновладним господарем країни і сильна як ніколи. Хоча й не така консолідована, як, приміром, на початку другого терміну правління Леоніда Кучми. Практично вже не криючись, олігархічні групи розгорнули боротьбу за активи, силові структури, мас-медіа і владні повноваження. Цей стриптиз олігархії в Україні може бути прелюдією до її остаточного утвердження, а може стати початком її кінця.

Чи є шанси змінити цей стан? І хто може бути реальною альтернативою олігархії?

Багато хто говорить про т.зв. “середній клас”, “чесний бізнес” та інші соціальні групи, залучені в механізми ринкової економіки. Але насправді бізнес вже давно поділений між клієнтелами олігархів і діє за законами монополістичного, корупційного розподілу. Тому звідси не може ближчим часом вийти критична маса ворогів олігархії.

Інші натякають на “чесних силовиків”. Але ця сфера настільки надійно контролюється олігархічними групами, що вірити в “українського Піночета” чи “українського де Голля” можуть тільки дуже наївні люди. Як і в “чесного бюрократа” на зразок кіношного Фандоріна.

На професійних політиків (особливо – депутатський корпус) уже практично ніхто надій не покладає, оскільки саме вони є головними виконавцями танцювальних па стриптизу демократії. А от незалежні журналісти і діячі “третього сектору” донедавна певні очікування викликали. Але політичний сезон 2014-2015, здається, остаточно розвіяв ілюзії про те, що хтось у цій країні може бути публічною успішною людиною без санкції олігархату.

Здавалося б, безвихідь. Але це ще не кінець. Сьогодні олігархія демонструє свої необмежені можливості управління суспільною думкою і політичними процесами. Вона навіть показує, в запалі внутрішньовидової боротьби, свої методи і механізми управління. І саме в цьому криється для неї найбільша небезпека.

Справа в тому, що ці методи і маніпуляції є ефективними у тому разі, коли вони діють приховано. На поверхні функціонує інституційна оболонка держави, імітаційні процедури демократії, а під ними діють реальні важелі економічного, адміністративного, юридичного, кримінального впливу. Коли ці важелі “вилазять” назовні, то зачарування фасадною демократією зникає і виникає питання про альтернативу.

Альтернативою олігархії в Україні може бути тільки республіка. Республіка як форма самоорганізації громадян, які засновують державу на основі спільних цінностей і визнаних правил співжиття. Республіки в Україні ще нема, але її зародки з’являються на хвилі кожного стихійного народного волевиявлення. Ці сплески у нас називають Майданами. Олігархія їх ненавидить і боїться. Навіть після того, як вона навчилася їх використовувати, ба більше – вирощувати “у пробірці” – Майдани становлять для неї смертельну небезпеку. Тому що вони несуть зародок республіки.

Республіка – це об’єднання громадян, для яких спільне благо є вищим від приватних чи групових інтересів. Олігархія – це об’єднання людей, для яких на першому місці стоїть особиста вигода, на другому – корпоративний інтерес і неформальні “понятія”, а спільне благо є сферою компетенції найнятих спічрайтерів.

І олігархія, і республіка використовують для своєї перемоги державу та демократичні процедури. Сили і можливості поки що нерівні. Олігархія – це машина, яка вдосконалює свої технології і нарощує свій потенціал. Республіка – це розпорошені групи та індивіди, часто з повною кашею в голові і масою спокус перед очима. Але олігархія слабне, а республіка росте.

Категорії
Аналітика
Новини
Loading...