Зазвичай із вокзалу в нас починає формуватися враження про місто та його жителів. Він зустрічає і проводжає людей, є таким собі обличчям населеного пункту. А ніч, як відомо, зриває всі маски й завжди показує, хто є хто насправді. Цікаво, чим живе нічний Івано-Франківський залізничний вокзал? Журнал «МІСТО» дізнався про це одного холодного п’ятничного вечора.
Довідка. Вокзал в Івано-Франківську побудували 1866 року. Перша колія через Станиславів з’єднувала Львів та румунське місто Ясси. Згодом розпочався рух на Стрий, що на Львівщині, та Гусятин теперішньої Тернопільської області.
Саме на вокзалі нашого міста з’явилися перші електричні лампи. На початку ХХ століття це був настільки важливий залізничний вузол, що саме тут, а не у Львові, відкрили залізничну дирекцію.
У 1906 році вокзал розширили. У 30‑х роках минулого століття там можна було придбати квиток до Відня чи Берліна. На перон колись виходили цісар Франц Йосиф, Микола Лисенко, Іван Франко… Нині ж тут не так велично.
Філософ Михайло. На годиннику 21:43. На другій колії парує локомотив київського потяга. До нього з торбами, сумками, валізами добігають захекані пасажири в пошуках свого вагона.
Безтурботно сидимо на лавці й споглядаємо те дорожнє сум’яття. Під сусідньою лавкою стулились одна до одної три чорні собаки. Ще видно чоловіка поруч. Одягнений він досить легко, як на морозний вечір, – чорний блейзер, світла кофтина й безрукавка. Курить, п’є каву. Дещо напідпитку.
Тут раптом чую: «У вас таке жабо… У Франції так ходять», – виявляється, пана звуть Михайлом, і він показує на мій в’язаний хомут навколо шиї.
Чоловікові на вигляд років 35. Розповідає, що любить сюди прийти, познайомитися з людьми, побалакати, пофілософствувати. Мовляв, на вокзалі думається й говориться якось легше, відкритіше. Переконує, що вчився у Франції, в місті Авіньйон.
«Ви не знаєте про Авіньйон? – дивується. – А куди свого часу засилали пап римських? Саме туди!». Жестикулює, розмахує руками перед очима – явно захоплений своїм монологом.
Неподалік сидить чоловік, він нагадує бездомного, просить сірника чи запальничку.
«То ти підійдеш чи до тебе підійти зараз?», – міняється тон доброзичливого й начитаного «француза».
Зал очікування. То окремий світ зі своїми правилами, законами, мешканцями, розмовами, запахами. Аромати, до слова, ще ті! Ну, за 10 хвилин призвичаюєшся.
Знаєте, чим він ще особливий? Тут усі якось на одному рівні, в однакових умовах, одній зоні комфорту. Стираються соціальні нерівності: безхатченки мирно і спокійно дрімають поруч з іншими пасажирами, що чекають на рахівський потяг.
От у хутряній безрукавці, шкіряних штанах, чоботах на платформі сидить гламурна брюнетка. Уткнулася в айфон, ввімкнений у розетку над головою.
Навпроти дівчини на лавку сіла бабуся. Одягнена у різнокольорове лахміття, обмотана хустками, підперезана тим, що трапилось під руку. Бабуся плює на підлогу, розтирає слину чоботом. Через деякий час знімає взуття. Запах посилюється так, що аж у носі крутить. Жіночка скручується калачиком на лавці та спокійно дрімає.
Ось модниця беземоційно дістає з сумочки парфуми і щедро бризкає їх собі на шарф, а потім намотує його на носа. Аромат немитих ніг і дорогих парфумів… Несказанна гармонія. Виявляється, нічний вокзал дуже навіть гармонійне місце.
Я бомж. Свіже нічне повітря. Чергова кава, придбана в цілодобовому фаст-фуді за 15 гривень. До речі, в магазині неподалік вона коштує вісім гривень, а в кіоску навпроти вокзалу – п’ять. А на смак їх не відрізнити.
«Сідайте», – сивий чоловік у шкіряній куртці і літніх мештах простягає кавалок картонної коробки.
«Можна вас про щось попросити? – мнеться він. – Не знайде 25 копійок? Я бомж, ходжу тут, пляшки збираю, картон на макулатуру. Тут моя територія. Мене всі бояться – я старший прапорщик. Зі всіма питаннями – звертайтеся. То можна вас про щось попросити?.. Не знайдеться 75 копійок?»
Дізнаюся, що звати його Дмитро. Сам із Черкащини. Дружина померла, поховав і сина, а онук вигнав його з дому. В Івано-Франківську бомжує два роки. Ночує на вокзалі, у сквері на лавці. Каже, на зиму має тепліше місце. У будинок нічного перебування не йде. Відмахується.
«Був, то вошей набрався, ледве ради собі дав, – говорить. – А ще я горілки п’ю безмірно. Без неї не можу, так легше».
Хапає руку й цілує. Треба йти негайно її помити. Двічі.
Бадьорить холодна вода. У головному залі порожньо, луною розходиться стукіт черевиків. У туалеті за віконцем дрімає жіночка в синьому робочому халаті. Повільно й сонно видає решту з п’яти гривень. Із крана тече лише холодна вода. Шматок звичайного мила виглядає навіть страшніше за поцілунок бездомного.
«Там якийсь рух біля ломбарду і четверо поліцейських. Бійка була, – жіночка у синьому фартушку досить буденно розмовляє з подругою в халаті. Та продовжує дрімати. – Певно, і я закриюсь. Трохи посплю, бо глухо. Все одно рух почнеться, як ранішній київський прибуде. Хтось захоче кави й пиріжків».
Опівнічна трапеза. Пані Марія розігріває два пиріжки з капустою. Ну що ж, як набиратись вражень, то вже сповна!
Жіночка виявилась на диво балакучою. Розказує, що у вокзальному кіоску працює п’ятий рік. Добу на вокзалі – дві вдома. Важко, набридло, але, каже, мусить, бо іншої роботи нема. Ділиться, тих, кому за 50, вже брати не хочуть. Ще жінка пригадує, що у вихідні на нічному вокзалі більш-менш спокійно, буйніше, навпаки, – у будні.
«Чого я лише не надивилась за ці роки, – пані Марія сперлась ліктями на підвіконня й висунула обличчя у віконце. – Вже нічому не дивуюся. Бомжі, цигани, наркомани. Цигани, вони такі задерикуваті… Розбиває пляшку і кидається на тебе. А що то було, як під амністію тих зеків повипускали… Страшне».
Розповідає, як одного разу її напарниці вікно розбили. Скло порізало обличчя, шию, викликали жінці швидку.
«Приходжу раз із роботи, а син фільм жахів у комп’ютері дивиться, – згадує пані Марія. – Ото щось лізе, руки до тебе простягає, все закривавлене, око розбите, вилазить. Я кажу: «Дивись, то чисто, як у мене на вокзалі».
Пані Марія любить вокзал у період новорічних та різдвяних свят. Тоді там багато туристів з різних міст і країн, і всі до неї – по каву та пиріжки.
«Іноземці приходять і жестами показують, що хочуть знати, з чим пиріжки. Я їм у той же спосіб показую, що зі свинини – починаю хрюкати, – заходиться жіночка. – Так смішно було. Подобається, коли люди з інших міст розхвалюють Франківськ. Одна жінка із Запоріжжя казала, що надихатися не може, таке у нас чисте повітря».
Вокзальна любов. Багіра – пані у світлих джинсах і чорній куртці зі стразами. Важко ідентифікувати її вік, але точно видно, що ще молода. Добряче напідпитку. Стоїть у компанії двох худих чоловіків різного віку, в такому ж стані, що й сама. У них там якийсь любовний трикутник. Чоловіки шарпають одне одного, але врешті розходяться.
Минаємо гоп-компанію і обходимо порожній привокзальний сквер. Проти ліхтарів виблискують мокрі лавочки, жовте листя на доріжці. Краса. Романтика.
Багіра вже говорить із трьома поліцейськими, щось емоційно їм розповідає, пояснює. Хлопці не реагують. Звикли – для них це типова ситуація. Під’їздить швидка. Троє медиків прямують у тінь між зачиненими кіосками. Під лавкою хтось лежить. Всі патрульні, медики, Багіра стоять над лежачим, допомагати не поспішають. Лиш молода медсестра просить патрульних перекласти людину на ноші.
До швидкої транспортують худого чоловіка середнього віку, одного з учасників любовного трикутника Багіри. Біля нього синій пакет, а сам чоловік роззутий. Мить – і на вокзалі знову тихо.
До речі, Багіру з прихильником ми зустрічали впродовж ночі ще кілька разів. Дівчина сиділа в того на колінах, а чоловік розказував, що за неї «всіх порішить, поріже…»
Таксисти-опівнічники. Час від часу до вокзалу з’їздяться таксисти. Довго тут не затримуються. Говорять про подорожчання бензину, про те, хто збирається на недільний автобазар, та інші автомобільні теми. Допивають каву і їдуть на виклик.
Синя «Лада» з наклейкою на задньому склі, що свідчить про інваліда за кермом, стоїть біля вокзалу цілу ніч. Звідти виходить чоловік із тростиною. Шкутильгає за кавою і знову сідає в машину. Час від часу її прогріває.
Підслухали, що він чекає на вранішній київський потяг. Сам із Болехова. Сидітиме цілу ніч. Має приїхати донька. Три роки її не бачив, бо та живе й працює в Ірландії. Додому не приїздила – не мала документів, а зараз щось у неї сталося і тому вертається.
«На третю колію прибуває потяг Київ – Івано-Франківськ», – сповіщає сонний жіночий голос. Вокзал вмить оживає. Перон заповнюють прибулі, зустрічальники й таксисти, які пропонують довезти до Буковелю, Яремча.
З головного входу до вокзалу проривається потік людей із валізами, пакетами, клунками. Великі й малі, старі й молоді, стомлені й сонні. Поруч по Привокзальній проїздить тролейбус, торохкотить по бруківці.
У синю автівку з наклейкою пакує валізи чоловік із тростиною. Біля нього стоїть заплакана молода дівчина. З куртки випирає великий живіт.
Здається, те все ніби наснилося. Всі ті люди, розмови, запахи, враження. Втома наздоганяє у теплому салоні маршрутки. Засинаю… Додому і спати.
Світлана Лелик
