У неділю, 13 січня 1907 року, в актовій залі Каси Ощадності міста Коломиї пролунав постріл. Під час постановки аматорським театром імені Фредра зі Станиславова популярної тоді опери Владислава Желенського «Янек» (прем’єрою саме цього музичного твору з життя верховинців-гуралів почалась історія Львівської опери) застрелився один із глядачів.
«Під час хорового співу в другому акті у партері почувся звук пострілу, після чого на землю впав молодий чоловік, який стояв у кутку зали. Серед публіки, яка щільно наповнила залу, виникла паніка, кожен поспішав на місце трагічного випадку», – описувала цей випадок місцева газета Kurjer Stanisławowski у числі за 20 січня 1907 року.
Як з’ясувалося згодом, самогубцем був 25-річний Антоній Луцький, учень агрономічної школи, що останнім часом потерпав на якісь розумові відхилення. Упродовж цілої вистави він спокійно стояв у партері, не привертаючи до себе уваги, аж раптом витягнув з-під пальта пістолет і вистрелив собі у груди з лівого боку. Присутні у залі медики д-р Мілевський і д-р Пяскевич надали жертві суїциду невідкладну допомогу, після чого він навіть на якийсь час прийшов до тями. Ксьондз Кірилович, теж присутній на виставі, уділив смертельно пораненому молодикові святі таїни. У безнадійному стані його доправили до місцевого госпіталю.
Попри таку трагічну оказію, публіка, яка зібралася на виставу в одному з найпопулярніших залів Коломиї, не розійшлася, чекаючи продовження дійства. Багато присутніх виявляли нетерплячість і викликали акторів на сцену голосними криками.
«Після такої прикрої перерви станиславівські аматори перебували під великим потрясінням і не мали наміру продовжувати оперу, яка вже добігала кінця, але коломийська публіка голосними вигуками та тупотінням ніг домагалася завершення дійства, тож актори повернулися на сцену і змушені були далі співати та грати», – зауважив Kurjer Stanisławowski.
Станиславів. Будівля Театру імені А.Фредра
Треба сказати, що трагічний випадок у Коломиї був не єдиним скандалом, який супроводжував постановку станиславівських аматорів. Співак Львівської опери, тісно пов’язаний тоді зі Станиславовом (нині Івано-Франківськом), Адам Людвіґ був змушений давати публічні пояснення причин своєї відсутності на спектаклі, у якому мав брати участь. Актор навіть позивався до суду на наклепників. Ажіотаж виник після того, як у Станиславові поширилися чутки, буцімто відомого виконавця не влаштував запропонований йому гонорар, і він відмовився виступати, навіть уже отримавши аванс.
«Це наклеп, за який винуватці відповідатимуть у суді – і тому я утримуюся від подальших пояснень до часу судового слухання, під час якого незабаром все з’ясується», – цитує Kurjer Stanisławowski слова співака, який щойно торік повернувся на велику сцену.
Попередньо Адам Людвіґ зауважив, що долучитися до постановки знаменитої опери йому завадила «дворазова заборона» нового директора Львівської опери Людвіка Геллера. «Якби не було повідомлено у львівських газетах, що я відбуваю до Станиславова на постановку «Янека», то я би наважився на ризикований крок і приїхав би без дозволу директора. На жаль, у театрі читають газети…» – сумно й іронічно стверджував у листі до газети Адам Людвіґ.
Владислав Желенський. Портрет пензля Яцека Мальчевського
Тим часом автор нашумілої опери, директор Краківської консерваторії Владислав Желенський (батько відомого Т.Боя-Желенського), якого називали спадкоємцем Станіслава Монюшка, фундатора польської національної опери, також надіслав до редакції листа, в якому розсипався у подяках перед поважними станиславівцями, дотичними до організації цієї постановки, а найбільше – перед бароном Францішеком Ромашканом, на той час головою місцевого Товариства імені Монюшка й ініціатора багатьох музичних подій у Станиславові. Досить згадати, що барон Ромашкан мав листування зі славетним Едвардом Ґріґом, а серед запрошених до прикарпатського міста виконавців було чимало зірок першої величини тогочасної оперної сцени.
Щоправда, не всі концерти у Станиславові мали успіх. Як повідомляла газета в тому ж числі, через невелику кількість слухачів, які зголосилися прийти на концерт, довелося скасувати призначений на п’ятницю, 25 січня, виступ знаного данського співака Еріка Шмедеса, одного з найвідоміших у той час тенорів, виконавця переважно ваґнерівського репертуару у Віденський опері.
Ерік Шмедес
Поки польська громада міста тішилася своїми культурними здобутками, українці Станиславова у новому 1907 році мали достатньо приводів, щоби порадіти з набутків у сфері матеріальній. Як писав Kurjer Stanisławowski, у перші дні січня для розбудови українського товариства «Сокіл» було придбано будинок із городом на вулиці Третього Травня (тепер – Грушевського) біля жіночої школи імені Королеви Ядвіги (тепер – ЗОШ №7). За даними газети, ця оборудка коштувала українській громаді 55 194 корони. Навесні 1907 року українці мали намір добудувати до придбаної одноповерхової будівлі ще й гімнастичну залу, а саму споруду розширити. У наш час у цьому приміщенні, яке набуло свого остаточного вигляду аж після перебудови 1924 року, розташована обласна організація Товариства «Просвіта».
Будинок колишнього українського “Сокола” (теперішньої “Просвіти”)
Тоді ж Український спільний банк (через новації у законодавстві його назву змінили на «Кредитну спілку») за 60 тисяч корон викупив у підприємця Фішера приміщення ресторації «Роял», що на вулиці Собєського (тепер – Січових Стрільців), щоправда, Фішер орендував частину будівлі аж до травня 1909 року.
Українське товариство «Самопоміч» набуло у власність приміщення на вулиці Голуховського (тепер – Чорновола), яке належало директорові української гімназії Миколі Сабату, а так званий «Руський клюб» придбав на вулиці Липовій (тепер Шевченка, 82) кам’яницю купця Зухера Бер Йонаса. Планували зробити з неї український «Народний дім», але зрештою в цьому приміщенні розмістилася філія місцевої «Просвіти», а згодом «Селянська бурса» – гуртожиток для бідних гімназистів із довколишніх сіл.
Греко-католицька духовна семінарія початку XX століття на поштівці з колекції Зеновія Жеребецького (ліворуч); та сама будівля нині (праворуч)
А на сам «старий» («руський», як писав Kurjer Stanisławowski) Новий рік, 14 січня 1907 року на тій же вулиці Липовій (тепер – Шевченка, 11) почала свою роботу греко-католицька духовна семінарія імені Іоана Златоуста. Її першим ректором митрополит Андрей Шептицький призначив отця-василіянина Єремію Ломницького, уродженця села Кавське, що біля Дрогобича. Крім виконання адміністративних функцій, отець Єремія також викладав у семінарії пасторальну теологію, методологію, катехизис, риторику та гомілетику (наука виголошування проповідей). Іншими викладачами були о. Галущинський із Коломиї та префект Львівської семінарії Амвросій Бедкевич.
Єремія Ломницький
«На перший рік навчання записалося лише 19 семінаристів. На навчання одного учня уряд виділив 546 корон на рік», – багатозначно писав Kurjer Stanisławowski.
Ще однією важливою установою, створеною у Станиславові на початку 1907 року, стала філія краківської «Туристичної спілки». Її метою була праця заради розвитку туризму в околицях Яремча, Татарова та Ворохти, для полегшення подорожей до тутешніх пансіонатів і покращення побуту відпочивальників. На жаль, газета не повідомила, в якому саме приміщенні містився офіс тогочасних функціонерів від туризму.
А от один із будинків на площі Ринок місто ледве не втратило – через пожежу, яка сталася в ніч проти середи, 16 січня, у магазині Йозефа Містгала (будинок №25). «Прибувши на місце, пожежна охорона виламала двері і застала палаючі ліктьові товари (тканини – Z) та меблі, які загасила. Причина пожежі невідома, сума збитків, застрахованих в товаристві «Фенікс», становить 7 тисяч корон», – повідомляв Kurjer Stanisławowski.
Тим часом один із мешканців приміського Княгинина (тепер – мікрорайон Івано-Франківська), працівник тутешньої гарбарні Петро Козій не пережив нічної риболовлі під кригою Бистриці Солотвинській.
«Маючи при собі ліхтаря, яким освітлював ополонку в кризі, він перехилився, головою упав до отвору і потрапив під лід, де знайшов страшну смерть», – писала газета.
Зникнення необачного виявили щойно через два дні, побачивши на місці невдалої риболовлі залишений ним ліхтар і посуд на невпійману рибу. Натомість тіло потопельника протягом двох перших днів знайти не вдалося. Небіжчик залишив дружину та дітей.
І нарешті – про найбільшу в історії станиславівської пошти крадіжку, найгучнішу газетярську тему з межі 1906/1907 років. Спроба розкрити її таки закінчилася невдачею. Підозрювані й затримані поштарі Василь Павловський і Ян Вацеба, які невдовзі після тамтої події раптом почали смітити грішми у борделях на Зосиній Волі, виявилися непричетними до викрадення 54 тисяч корон із поштового диліжанса. Обох підозрюваних довелося звільнили з-під арешту…
Далі буде…
