Володимир Чопик уродженець села Велика Кам’янка. Ще у 1989 році, разом з побратимами створював один з перших осередків РУХу (у с.Велика Кам’янка). Власне йому однодумці і довірили керівництво осередком. Активний учасник Помаранчевої Революції та Революції Гідності. Сьогодні він боєць 30-ї бригади ЗСУ.
Чоловік не вважає свій патріотизм та боротьбу за Україну чимось надзвичайним, каже, що так мав би чинити кожен українець. Та для своєї сім’ї, друзів, та зрештою, для всіх нас – він є справжнім Героєм, який вартує того, щоб про нього знали.
– Пане Володимире, ви добровільно зголосилися піти на війну. Чому прийняли таке рішення?
-Кожен громадянин мав би захищати свою державу, це природньо і правильно. Я хотів піти на війну ще в 2014, та, на жаль, не міг через стан здоров’я. Коли підлікувався, то зголосився на передову. На той час мені було 53 роки.
-Що найважче сприймається на війні?
-Найскладніше – це тупі команди: “стояти і нічого не робити”. Це не війна, це якась гібридна війна. Бійці чекають чіткої команди: вперед або назад. А в той час у командирів не вистачає раціональної думки. Наша армія, як і вся країна, вже давно потребує реформ, та старі совкові генерали цього не хочуть. Замполіти, які мали б піднімати бойовий дух, займаються “паперотворчістю”. Іноді солдатам потрібна підтримка, розмова, розуміння, та на це ніхто з вищого керівництва, на жаль, не зважає.
У той же час, в нас вже появляються командири нової генерації, та, здебільшого, у нижчому ешелоні.
-Які настрої сьогодні на передовій?
-Є різні насторої. Ядро патріотизму зберігається. Проте є люди, в яких закінчується контракт і вони не бажають його продовжувати. І не тому, що не бачать потреби воювати, а тому, що не хочуть вислуховувати ось ті дибільні, інакше не скажеш, команди: “стояти і нічого не робити”.
-Як ставиться місцеве населення на сході України до наших військових?
-Є різні погляди і різні люди. Я розкажу про спілкування з тутешніми людьми на власному прикладі. В мене був зламаний палець, і мені потрібно було зробити рентгенівський знімок. У військовому шпиталі на той час щось не працювало, і мене направили у Волноваську залізнодорожню лікарню. Прийшов, а там людей – море. Ну, робити нічого, зайняв чергу. І тут з кабінету виходить жіночка-лікар і каже: “Солдати без очереди”. Люди в черзі почали обурюватись, а лікарка їм відрізала: “Это не просьба – это приказ. Не будет их, не будет и вас здесь”. Мені всього за кілька хвилин зробили рентген, і я подякував тій лікарці за громадянську позицію. Однак, у тій же лікарні мої побратими здавали кров на аналіз. Їм потрібно було прийти на 10 ранку, але через члужбові справи, вони трохи спізнилися. Їм аналіз не зробили, сказали прийти на наступний день. Наступного дня теж не вдалося вчасно приїхати – запізнились всього на 5 хвилин – їх знову відправили. Тобто кров вони здали аж на третій день.
-Чого ви зараз прагнете найбільше?
– Найбільше я хочу, щоб закінчилася ця війна. І щоб закінчилася вона нашою перемогою, щоб ми зберегли усі свої території.
-Доки ви особисто збираєтесь воювати?
-Коли я йшов на війну то сказав і сім’ї, і друзям і сам собі пообіцяв, що буду на війні, аж доти, доки буде наша перемога. Хіба що стан здоров’я стане мені на перешкоді. В інших же випадках свою обітницю воювати до перемоги я зраджувати не збираюся.
Читайте також: У Франківську відкрили анотаційну дошку пам`яті Віктора Яков`яка
