Навчаючись, на тій чи іншій спеціальності, ти повинен вільно володіти основними поняттями, які є базовими у даній дисципліні.
Так само, коли ти працюєш, треба досконало виконувати свою роботу, а для цього потрібні неабиякі теоретичні і практичні знання.
Вивчаючи політичну систему держави слід добре знати її структуру. Одним із структурних компонентів політичної сфери сучасних держав є політичні партії, які утворюють партійну систему. Думаю, що важко уявити суспільство без взаємодії партій і партійних утворень. Зараз на політичній арені діють різні політичні сили. На сучасному етапі, в тому чи іншому вигляді, вони існують у всіх країнах світу. Через партії відбувається участь народу в управлінні суспільними справами. Я погоджуюсь із цими твердженнями… Але чи завжди політичні партії є запорукою міцності держави? Саме це спробую пояснити на прикладі України.
Але спочатку коротко про загальне.
Що ж таке партійна система?
Під партійною системою розуміють сукупність існуючих в суспільстві політичних партій і їх взаємозв’язок.
Партійні системи розрізняються за кількістю партій і їх якісними ознаками. Наприклад, однопартійні, двопартійні, двох з половиною партійні, багатопартійні. Структура партійної системи і її функціональна визначеність багато в чому залежить від типу політичного режиму. Можна говорити про демократичні, авторитарні і тоталітарні партійні системи.
Спробуємо охарактеризувати типи партійних систем.
Однопартійна система є найхарактернішою для тоталітарних і авторитарних політичних режимів. Ця партійна система характеризується монополією на владу з боку однієї партії. Створення інших партій заборонено законом.
Двопартійна система (біпартизм) припускає наявність двох сильних партій, кожна з яких здібна до самостійного ухвалення влади і її здійснення в результаті виборів. Ці партії періодично заміняють одна одну у владі. До сильних сторін двопартійної системи відносяться такі чинники як: стабільність політичної системи, високий ступінь керованості державою, передбаченість політичної діяльності. Та у цієї системи є свої недоліки і, я вважаю, що вони значні: по-перше, це велика втрата голосів суспільства; по-друге, закрита для входження в політику «свіжих альтернативних сил», тобто нової еліти; по-третє, правляча партія зрощується з державою.
Двох з половиною партійна система – по суті різновид двопартійної моделі. Вона має місце, коли поряд з двома основними партіями з’являється третя – відносно слаба, але здатна допомогти першій або другій отримати владу.
Багатопартійна система складається з трьох і більше політичних партій. Жодна з цих партій немає в своїй розпорядженності достатньої підтримки з боку виборців і не в змозі без вступу до коаліції перемогти на виборах та формувати уряд.
Багатопартійна система більш диференційова і відображає різноманітні інтереси різних соціальних груп.
Проте багатопартійна система також має свої недоліки. Вона менш стабільна і створені нею уряди також нестійкі. Розбіжності між партнерами по коаліції не завжди сприяють створенню ефективного і легітимного уряду. Пошуки компромісів під час формування уряду і в періоди ухвалення важливих рішень можуть привести до великої витрати часу і засобів на узгодження різних проблем, конфліктів і навіть розколу (розпуску) уряду.
Коли ми зрозуміли суть партійної системи та її типи, то можемо перейти до української системи.
В Україні діє багатопартійна система. Здавалось би не все так погано, адже все відбувається у руслі демократичного режиму, суспільству є що обрати, партіям є з ким утворити коаліцію.
Та це все на рівні загальному, так би мовити, лише з першого погляду.
Якщо ввійти всередину цього процесу, то кількість політичних партій в Україні перевищує норму. Багатопартійність перевершила себе.
Зараз в Україні атомізована партійна система із поляризованим плюралізмом, якщо говорити мовою Джовані Сарторі, науково-теоретичною мовою. Нам неабияк важко перейти до того поміркованого плюралізму, який є запорукою ефективності багатопартійної системи. І це серйозні проблеми. Адже те, що твориться зараз у державі ненормально, більше того, шкідливо. Олігархічні клани перевершили себе, займаючи високі місця у політичних партіях. Те, що називається партіями, насправді обслуговує інтереси не бізнесу загалом, а конкретних фінансово-промислових груп, які їх створюють, платять гроші, і ці партії проходять до органів влади і там вирішують бізнес-питання.
Погоджуюсь із думкою Богдана Гаврилишина, котрий сказав так: «Три партії – достатньо, п’ять партій – це ідеально, сім партій – це ще нормально, а як їх більше, то вони перетворюють політику на цирк.»
Тому, щоб Україна стала нормальною державою найважливішим є скорочення кількості партій до 5-7. Думаю, що так як ми прагнемо до ЄС і беремо з нього приклад, то це мають бути партії європейського типу, з чіткими ідеологіями, програмами, принципами внутрішньої і зовнішньої політики, з конкретними планами, методами й інструментами її реалізації для майбутніх урядів. Як видно, цього в Україні немає, на жаль.
Нас повинні цікавити, не лозунги чи обіцянки у передвиборчих кампаніях, а справжні програми партій. Таке зацікавлення має бути у всього суспільства, а не у політологів чи малого кола осіб.
Вважаю, що зменшення політичних партій може відбутися через зникнення багатьох “кишенькових” і злиття інших політичних партій.
Я не заперечую, що не повинні існувати крайні ліві і крайні праві. Вони мають бути, адже це як стимул до більш якісної праці основних партій і для народження зовсім нових політичних ідей. Але повинна бути чіткість в ідеології та конкретні плани, повторюсь. Зрозуміло, що це має формуватися без СРСРкої ідеології, а з новою європейською ідеєю будування держави.
Шлях виходу з кризи партійної системи вбачаю у створенні нових політичних партій на основі локальних громадських об’єднань.
