Актор франківського театру Олексій Гнатковський про сцену, мрії та кліпове мислення

Понеділок, 06 червня 2016 09:35
Перша його роль називалася «КрасивийХайСтоїтьіУсміхається». Тоді він вчився на політолога і працював у балеті театру, бо змалку займався танцями. Сьогодні Олексій Гнатковський — один з провідних акторів нашого театру.

Цими вихідними Олексій зіграв ветерана УПА у виставі «Слава героям» за п’єсою одного з найкращих драматургів сучасності Павла Ар’є, що розповідає про двох ветеранів — Другої світової, котрий воював у радянській армії, та вояка УПА. Вони обоє лікуються в одному шпиталі і потрапили в одну палату. Символічно, що у столиці на День соборності відбулася прем’єра і два допрем’єрні аншлагові покази «Слави героям». Постановка про потребу порозуміння, прощення і прийняття іншої точки зору переросла у сценічну притчу.

Після приїзду Олексія з Києва розмовляємо про вчителів і його почерк в професії, про курйози і те, як довелося грати зі зламаною ногою, про своїх колег і чому на нього «не налазить» поняття «амплуа».

- Олексію, думаю, тебе вибрав театр. Як ти прийшов до професії актора?
— Випадково прийшов. Я вступив до «Києво-Могилянки». І одного разу зрозумів, що Київ не моє місто. Зрозумів, що там люди живуть, не помічаючи  одне одного, у гонитві за матеріальним збагаченням всі швидко біжать — встають вранці, увечері  повертаються. Зміна матриці в Києві відбувається. А останньою краплею став такий випадок: заходжу в метро, стоїть там хлопчик семи років із  рюкзаком — сам-один і купа народу. Його штовхають, а він стоїть. Так, він знає, куди має їхати, але не їде. І він мені видався таким самотнім у цілому світі, я їхав, і в мене сльози лилися. Бо уявив собі, що той хлопчик — то ніби я. Тому повернувся і вступив на політологію до нас.  Я танцював усе життя в хореографічному колективі «Галицька веселка», і мені мій товариш каже: «Я в театрі танцюю в балеті, приходь. Нам такі потрібні». і я пішов до театру танцювати. А згодом приїхав режисер Михайловський, який ставив Мольєра, і коли мене побачив, то вигукнув: «О, такий високий! Хай просто стоїть на сцені й усміхається». Перша моя роль була дуже гарна: виходив диригент із закрученими великими вусами і виголошував: «Марлізонський балєт. Частина перша». А потім я ще виходив прямо з оркестрової ями і звертався до конкретних людей у залі. Кажуть, страшно вперше виходити і щось говорити до людей, а в мене у 18 років це викликало захоплення, кайф. Мене тоді цей прийом — говорити прямо до людей — дуже зачепив, тому я й нині так граю. Власне,тоді й подумав: це моє. Проте і дотепер я не впевнений цілком, чи це моє. Я завжди сумніваюся, чи вартий цієї професії.
- Ти ж актор уже десять років.
— Навіть більше — з 2004-го. Прийшов до театру й одразу поїхав на революцію. Я зрозумів, потрапивши до театру в балет, а потім і на виставу, що треба вчитися. і до Ростислава Держипільського я прийшов на останній курс. Він для мене є вчителем. У моїй професії я маю двох вчителів: Ростислава Держипільського і Наталію Половинку. Це для мене як родовід, котрого треба бути достойним і знати його.
- А яка твоя перша серйозна роль?
— У виставі «Маруся Чурай», а до того була роль молодого князя ігоря. 
- Що найскладніше в цій професії? і що найпростіше?
— Найприємніше і найскладніше? Напевно, те, що ти тут і зараз твориш. Не так, що ти відрепетирував, завчив і  вже собі ганяєш кліше, а так, що тут і зараз, і найбільша складність — не відключатися, не входити в свою мушлю, а грати і жити — тут і зараз. Прямий безпосередній контакт із глядачем мені найбільше подобається. Я розумію, що так відбувається магія, любов відбувається. Бо ж найкраще, що може статися з вами, — це любов. Бо щоразу один і той самий текст по-іншому звучить. Навіть одна й та сама думка і фраза щоразу будуть іншими. Наприклад, ми грали  «Три сестри» під час цієї революції, де є слова «в Москву...». І от ми з Ростиславом Держипільським приїхали з Майдану і запитали себе: а як звучатиме оте «в Москву»? і вирішили грати. Бо ж глядач наш розумний. Ми граємо це — і розуміємо, що фраза про Москву вже по-іншому звучить, і так у кожній історії. Кожного разу.
- Сучасна людина має кліпове мислення, і щоб її зацікавити, зачепити, потрібно, щоб актор мав не лише майстерність і талант, а й інтелект, котрий не відключається на сцені, коли він грає начебто завчену роль.
— Взагалі сучасний театр — це, на щастя, не той театр, котрий нам ще частенько нав’язують і якого ще так багато. Бо і сучасний світ — це світ, де ти лише натякаєш на щось, і глядач вже йде далі. Шекспір написав  «Ромео і Джульєтту», її читаєш чотири години, а грати — це означає помножити на півтора. Тобто грати її треба шість годин.  і колись так грали. Бо коли приходив Ромео до Джульєтти під балкон, він мав сказати про зорі, про птахів, про криноліни. Сьогодні ж нам достатньо, щоб він прийшов під балкон: сучасний глядач усе зрозуміє. Далі — наступна сцена. Сучасний глядач навіть двогодинний фільм дивиться у два заходи. Кліпове мислення. Цінним для мене є кожен момент. І  це найбільша радість у роботі, це як справжнє життя. Бо ж людина не може померти, а відтак — знову жити.  
- Ти також думаєш, що у нас — особливий глядач?
— Так, я завжди дуже хвалюся нашим глядачем. Приклад такий: маски-шоу в усіх містах збирали зали, а у нас — ні. Глядач не пішов. Люди думаючі. Потім приїхав ще якийсь театр, а у нас люди не пішли. А на наші вистави — аншлаги. Дякувати Богу, наш глядач вихований на іншому театрі. Ми про це говорили і в Києві. Й актори з інших міст зауважували, що наш глядач оцінює вистави якось особливо, кажуть, зовсім інша реакція. А ще кажуть, що так, як наша публіка, реагують професійні критики. 
- Поговорімо про виставу «Слава героям», котру ви на День соборності презентували столичній публіці.
— Вона дуже-дуже складна, але для мене — дуже цікава. Це вікова роль, моєму персонажу ветеранові УПА — 83 роки. Це щоразу як виклик.
- А як тебе обрали на цю роль?
— Там така ідея — є два головні герої, котрі незмінні: я і Мітя Рибалєвський. Із наших у виставі задіяні Галя Баранкевич, Надя Левченко, Олеся Пасічняк та Ігор Захарчук.
Режисер Стас Жирков відібрав найкращих акторів Києва, розповідав, що мав одні думки, а  коли їхав з прем’єри «Оскара», то в поїзді ще раз перечитав п’єсу. А вона вже була на ходу, ідея уже витала, і у нас в театрі ми про неї говорили. П’єса вже визрівала. Стас Жирков вирішив, що буде чесно взяти двох головних героїв і наче поєднати ними Україну. Я йому сказав якось на репетиції: «Бачу, що ти працюєш з енергіями. Ти випадково це робиш? Чи цілеспрямовано? Тобто це так, як Половинка вчить, це відчувається». Жирков відповів, що спеціально, тобто він розуміє, що мені це дуже близьке. і енергії він правильно підбирає: він взяв мене на роль ветерана УПА як представника із західної України, в котрого є досвід і своя життєва позиція. У Міті Рибалєвського — інша історія. Його дід воював у лавах радянської армії під час Другої світової.
- А  чи є у виставі «Слава героям» відповіді для тих людей, хто ще досі, можливо, не знайшов її для себе в цій дилемі — про вояків УПА і солдатів радянської армії?
— Ні. Театр не повинен давати відповідей. Театр — це провокація. Провокація на якесь переосмислення власних життєвих переконань, провокація на сміх, на любов. Театр просто каже тобі: от є така історія, а як ти до цього ставишся — твій вибір. Більше того, скажу, що в цій виставі логіка така: не давати оцінку цим двом ветеранам. Навіть я не даю оцінку, тому що вважаю, що найбільше, над чим нині працюють поза межами нашої держави, — це аби ми оцінювали, навішували ярлики. А нам потрібно зрозуміти, що це вже відбулося, хоч і є багато болю та образ. Але коли тягнути на собі все те, то воно тебе з’їдає. і це є гріх — не простити, тримати ненависть. У мене в родині є представники фронтів різних напрямів, бо тут у нас були не лише німецький і радянський, а й УПА, СС «Галичина», поляки. Але ж я якось народився. Я є. Це означає, що моя родина сідає спільно до столу, вони всі вечеряють, вони спільно колядують, ховають своїх рідних. А система пам’ятати зло, око за око — це нам штучно нав’язують. і наша біда в тому, що ми піддаємося, а не йдемо вперед.   
- А як у столиці цю виставу сприймав зал?
— Для мене ця вистава нині дуже символічна ще й тому, що сьогодні також у шпиталях лежать хлопці, котрі воюють, на жаль, по різні боки в своїй країні. За що вони воюють?!  Про це дуже важко говорити, бо суспільство наше намагнічене, дуже поляризоване. Я дуже це відчуваю. Нам треба змінити матрицю, аби всі захотіли жити і почали жити. Щоб вони не стали втраченим поколінням. Ми там говорили, що то така специфічна комедія, а потім подивилися прогон і зрозуміли, що  вийшла притча насправді. У виставі напрочуд цікава манера існування — відверта, така ексцентрика, аж на межі буфу, клоунади, котра переростає в трагедію. Тобто така межова зовсім ситуація, а мені завжди цікаво працювати на межі, на межі образу.  Бо коли є поєднання, переходи, то цікаво працювати. Там багато стрибків у різні жанри, багато переходів. Ти не зупиняєшся і постійно рухаєшся.
- Знаю, що акторів не можна питати, які ролі улюблені. Але все ж, яке твоє амплуа?
— Амплуа — це взагалі не до мене. Ненавиджу це слово. Як вам характерні ролі? Які більше вдаються? Комедійні чи характерні ролі вам більше до вподоби?  Я люблю грати з великою часткою іронії, з посмішкою  до самого себе. Слава Богу, я дуже вільно почуваюся на всіх територіях. Але мені подобається, коли стилі переплітаються. Коли ти не граєш в одному руслі. Це і глядачеві цікаво, як на мене.
- Зрозуміло, ця шапка на тебе не налазить, вона застарілого крою. 
— Так, дуже не люблю кліше.  
- А чи були в тебе якісь курйози під час роботи? і чи траплялося, що ти відчував: ось-ось буде катастрофа. і як із цього виходив?
— Так, було. У Львові ми грали виставу «Дуже проста історія»...
- Ти грав там Півня.
— Я б назвав цю роль «така собі суспільна істеричка». У першій дії я мав стрибати. А я панічно боюся висоти, але у всіх виставах мушу або стрибати, або з’їжджати по поручнях на руках і на ногах,  в «Марусі Чурай» — ходити по колодах, а у виставі «Енеїда» мене взагалі підвішують на висоті шість метрів. Так-от, у виставі «Дуже проста історія» я стрибаю з висоти три метри, вдаряюся об бетонний портал і розумію, що в мене зламана нога, а попереду — ще танець, друга діяѕ Зі струсом мозку я грав виставу, бо отримав його саме в  день перед прем’єрою. Мав зламану руку і мені її заморожували — це було у виставі «Театр». Її вже нема в репертуарі сьогодні. Але найцікавіше було на другій «Енеїді». Я захрип і почав втрачати голос — просто під час вистави, якраз коли вилазив з пекла. Я захрип на ходу, почав говорити пошепки, це шок, екстрім, але не впадав у паніку, а навпаки, відчув цілковитий спокій. Пам’ятаю, тоді була така камерна атмосфера, партнери питають очима: закривати завісу? Але я вирішив грати. Усі мене підтримували — і актори, і зал. 
- «У мене мільярди мрій» Це твої слова. Далі ще було про «харлєй» і як ти мчатимеш на ньому до Індії. А які сьогодні мрії в Олексія Гнатковського?
— Мені варто тільки  сісти в маршрутку — і в мене починають крутитися в голові цілі космоси мрій. Я мрію про земні речі, як-от відпустка після закінчення сезону, а також нереальні — опинитися в середньовіччі або створити рок-гурт. «Харлєй» ще залишається. Та все більше мрій нині пов’язані з творчістю. Але ці мрії називаються словом «плани». 
- У нашому театрі, на щастя, ці мрії мають усі шанси здійснитися.
— Театр — це як сім’я, на всі сто. і от коли в театрі нездорова ситуація, то відбуваються некрасиві історії, а коли здорова, як у нас, то це перетворює усіх нас на творців. Усе, що робимо, виходить з любов’ю. Я зрозумів, що наші актори в Івано-Франківську — дуже високого рівня, все це добре видно на відстані. У нас дуже класний колектив у плані творчої потуги і в плані особистостей. Знаєш, як Курбас учив колись? Має колектив бути як велика творча лабораторія. Кожен має займатися і тим, і тим, і тим. Він створював плеяду особистостей, і через це його знищили. У нас усі цікаві, потужні, і кожен — особистість. Бо ж сцена — це такий собі «лакмус». На сцені все дуже добре видно: яку б ти роль не грав, видно, хто ти. і якщо ти особистість, то зразу видно, зразу чіпляє. З другого боку, коли ти особистість, то у тебе, звісно, однозначно складний характер. І от уяви. Але саме тому, що в нас у театрі життя вирує, все складається прекрасно, за великим рахунком.

 

Джерело

Перегляди 674 разів

Додати коментар

Захисний код
Оновити

Читайте нас в соціальних мережах

Сторінка Франківчанни в FACEBOOK

Поліцейські Прикарпаття завершили досудове розслідування справи щодо групи осіб, які займалися вимаганням. ФОТО Іран підтвердив передачу чорних скриньок зі збитого літака Україні На карті Прикарпаття буде 60 територіальних громад Твір франківського письменника висунуто на здобуття Шевченківської премії Прикарпатські поліцейські працюватимуть у посиленому режимі На Прикарпатті люди планують перекрити трасу державного значення На Прикарпатті оголошено штормове попередження На Прикарпатті побили дільничого, який приїхав на виклик У Карпатах 32 лижники з дітьми застрягли на зламаному підйомнику. ФОТО Водолази підняли з дна Бистриці близько 60 кілограм небезпечних предметів У Франківську рятувальники надали допомогу 87-річному чоловіку, який був замкнений у квартирі Як франківці у катедрі освячували воду. ФОТО В Івано-Франківську автомобіль ледь не провалився у провалля На Прикарпатті пройде фестиваль моржів На Прикарпатті підприємець орендував їдальню у школі за одну гривню У Калуші вперше проведуть конкурси на приміські маршрути Франківців кличуть на дискусію про домашнє і вуличне насильство На Закарпатті відшукали зниклого хлопчика з його мамою Попередній власник вимагав у прикарпатця 27 тисяч євро за безперешкодне вселення у придбаний будинок У Буковелі обікрали готель: винесли чотири норкові шуби та сейф із золотом і грошима