Нові мінські домовленості, насправді, мало чим відрізняються від старих – як стосовно змісту, так і стосовно неможливості їх адекватної реалізації. Проте Україні вони все-таки вигідні.
Після шістнадцятигодинного дипломатичного марафону у Мінську здавалося, що зажевріла якась надія. Ну справді – не може ж стільки впливових і серйозних людей стільки часу займатися якимось відвертими дурницями! Звичайно, оптимізму не сприяла поява “Суркова з циганами і ведмедями”, проте надія на те, що сторони бодай чітко визначать свої позиції для подальшого торгу, все-таки не полишала.
Натомість післяпереговорні коментарі та витоки чітко показують, що ні про яке взаєморозуміння мова йти, насправді, не може. Сторони говорять про“домовленості” абсолютно різні, а загалом – протилежні речі.
Для прикладу, Порошенко заявив, що домовленості не передбачають і мови про автономізацію чи федералізацію Донбасу. Російська сторона заявила, що фактичний контроль над українським кордоном буде буцім то відновлено після конституційної реформи з широкою автономією для Донбасу. І таких неузгодженостей – маса. Часом виникає підозра, що сторони в певні моменти були присутні на якихось різних переговорах.
Причина, здається, очевидна. Порошенко не хотів підписувати принизливий і невигідний мир. А на інший Путін був незгоден. Тому сторони знову підписали туманні й нечіткі угоди, показуючи які своєму електорату кожен з президентів зможе сказати, що “зробив все, що міг, для миру”.
А той факт, що реалізація підписаного є практично неможлива, нікого особливо не хвилює. Бо що “конституційна реформа до кінця року”, що “право на транскордонне співробітництво Донбасу з Росією” – це такі самі потенційні міни під конкретним виконанням і здоровим глуздом, як і “інклюзивний загальнонаціональний діалог” в перших мінських домовленостях.
Проте чи можна сказати, що мінські угоди є відверто шкідливими для України? Швидше ні, ніж так.
З одного боку, Путін “підвішує” ситуацію, і, скоріше за все, уникає – принаймні, тимчасово, розширення санкцій. А Україна отримує лиш перемир’я – і то, ймовірно, коротке.
З іншого боку, час зараз працює на Україну – як би не дивно це звучало. Бо і на негайне скасування санкцій проти Росії ЄС та США, скоріше за все, теж не підуть. І поки Україна отримує 40 мільярдів допомоги – Росія рахує збитки. А російський бізнес опиняється у такій самій “підвішеній” ситуації, як і український – адже в разі ескалації конфлікту нова хвиля санкцій буде неминуча. І нерви російських бізнесменів теж явно не в найкращому стані. Наприклад, коли сьогодні вранці Порошенко заявив про неприйнятність російських умов, російський рубль миттю відреагував на це помітним зниженням. подібна невизначеність матиме, скоріше за все, очевидні наслідки – у період “мутного перемир’я” втеча капіталу з Росії продовжиться. Врешті, навіть зниження інтенсивності боїв – якщо таке трапиться після підписання мінських документів, є немалим призом за безсонну ніч у гостинного Лукашенка.
А серйозний діалог щодо встановлення миру, а не перемир’я на Донбасі ще явно попереду. Про це говорить хоча б той момент, що в результатах зустрічі – принаймні, офіційних результатах – згадки про якісь стратегічні рішення стосовно нормалізації українсько-російських відносин фактично відсутні.
Ні слова немає про стосунки України та Північноатлантичного альянсу – що традиційно було “больовою точкою” Путіна. Зрозуміло, що з точки зору здорового глузду Україна, як суверенна держава, повинна визначати свій зовнішньополітичний курс самостійно, але без фіксації цього моменту реальний мир між Києвом і Москвою неможливий. Так само в мінських угодах відсутній опис та межі “транскордонного співробітництва” Росії з самопроголошеними республіками в межах їхнього “особливого статусу”.
Щоб довго не перераховувати – в документах відсутні, фактично, будь-які узгоджені рішення щодо того, як Україні і Росії жити далі, маючи нещастя бути сусідами. А без подібних рішень миру не буде. Буде тільки перемир’я.
