На правому фланзі української політики очікується справжня серйозна драматургія – боротьба правих партій за право представляти інтереси молодої української буржуазії та буржуазно орієнтованої спільноти у владі.
Завершення виборчої кампанії в Україні завжди стає початком нової виборчої кампанії. Результат політика на виборах є основою і ресурсом для майбутнього виборчого процесу.
Вибори в Україні давно перетворилися на національний вид спорту – зі своїми улюбленими командами та окремими гравцями, з фан-клубами та пристрастями, правилами гри та ставками щодо переможців і переможених. І сьогодні, коли ми підходимо до дати 25 травня, можемо констатувати: де-факто значна частина політиків вже включилася в майбутню – ще не оголошену, але вже відчутну – парламентську кампанію.
Будь-яка революція через кілька місяців після першої ейфорії зіштовхується з головним і сейозним викликом з боку правих сил. Ейфорія проходить, настають будні, які пробуджують у громадян ностальгію за стабільністю. “Революція – це заперечення старих устоїв, після революції виникає потреба в нових устоях, а їх утверджують жорсткою рукою, іноді – диктаторськими методами”, – говорив Карлейль. Наполеон ІІІ у Франції став прямим свідченням того, що за деяких обставин вчорашні революціонери можуть стати репрезентантами правої платформи.
Лавр Корнілов, Карл Маннергейм чи Павло Скоропадський у революційній Росії (чи у державах, що утворилися на хвилі Другої російської революції), Макс Баденський, Енгельберт Дольфус чи Мікльовш Горті у Австрії та Угорщині, Франсіско Франко у Іспанії – все це прояви правої концепції та правої платформи у післяреволюційних період.
Революція, опанована лівими чи димократами, як правило, приречена (Ленін і Сталін це вчасно зрозуміли і створювали праву платформу у політиці під лівими гаслами – така собі політична мімікрія). Україну також найближчим часом очікує серйозне поправіння політикуму – не зважаючи на те, що, здавалося б, соціальні негаразди диктуватимуть попит на лівих та лівоцентристів. В умовах відносної політичної стабільності соціальні рухи дійсно опановуються лівими силами і дають ріст лівим настроям.
В умовах постреволюційних, після потрясінь та катаклізмів громадяни схильні до “пошуку героя” і до патерналістських настроїв – тобто, звертатися до лідерів, які уособлюють правий фланг, і наділяти їх здатністю вирішувати в тому числі і соціальні проблеми. Такий собі суспільний і масовий “пошук батька” (або “мами”), який (яка) прийде і вирішить усі проблеми, наведе порядок, знищить ворогів і принагідно підніме пенсії та зарплати і знизить податки та комунальні тарифи – цілком зрозумілий з психологічної точки зору, а на фоні низької політичної культури і суспільного інфантилізму іноді дає непередбачувані результати. Український правий спектр переживає сьогодні серйозні трансформації. До подій зими 2013 – 2014 років правий фланг українського політичного життя був репрезентований кількома політичними силами, які слабо між собою комунікували або ж протистояли одна одній. При цьому у кожної з цих сил була своя права концепція, яка базувалася на абсолютно окремих традиціях і світоглядних засадах.
І Партія регіонів, і ВО “Свобода” були класичними правими партіями – але при цьому це були партії-антиподи. Партія регіонів орієнтувалася на Схід та Південь України з її промисловим потенціалом, пострадянською концепцією історії, культурними зв’язками з Російською Федерацією, домінуванням Московського Патріархату. “Свобода” – це теж права партія, яка, однак, базувалася на галицьких традиціях, ідеях інтегрального націоналізму, історичній традиції ОУН і УПА, державницькій школі у історіографії та виразних симпатіях до Української греко-католицької церкви. І одна, і друга політичні сили виступали за сильну президентську владу, стабільне та сильне суспільство з виразним домінуванням держави над приватними інтересами громадян.
Але – як казав герой старого анекдоту – “є нюанс”. Революційні події призвели до тотального краху старої системи правих сил. І Партія регіонів, і “Свобода” виявилися деактуалізованими і частково скомпрометованвими.
Вони нікуди не поділися з політичної арени, але їх вага мінімізувалася і електоральні впливи звузилися – подібно до бальзаківської шагреневої шкіри. Сьогодні правий фланг українського політикуму переживає період переродження. І саме правий фланг найближчим часом може принести чимало несподіванок, які ми зможемо помітити вже в ході майбутніх парламентських виборів – коли і за якою моделлю вони би не відбулися. При цьому “Свобода” стала жертвою кількох обставин. По-перше, всі старання Олега Тягнибока створити респектабельну партію-носія галицьких світоглядних матриць наштовхнулися на захланність його оточення. Фраза “у нас у Львові немає “донецьких” і “сімейнивх”, але нас грабують не менше” звучала протягом усього часу президентства Януковича.
Корупційні скандали, пов’язані зі “Свободою”, виникали не рідше, ніж скандали з Партією регіонів. По-друге, Майдан створив антипода “Свободи” – “Правий сектор”.
ПС – на відміну від “Свободи” – не акцентував увагу на галицькій парадигмі (Ярош та його соратники – переважно виходці зі Сходу України, деякі – як Борислав Береза – демонстративно російськомовні), не мав антисемітських ноток, не замастився об владу, а головне – демонстрував дієвість, а не слова. Якщо концепція “Свободи” зводилася до того, що “ми йдемо у владу, аби дати в морду донецьким бандитам”, то “Правий сектор” не говорив, а бив, при цьому не йдучи у владу (до речі, енігма Яроша розсипалася одразу ж, як він зробив заявку на владу і висунув свою кандидатуру в Президенти – Робін Гуд цікавий доти, доки воює з Шерифом і допомагає Річарду Левине Серце нищити ворогів, але одразу ж перестає бути цікавим, як сам займає пост Шерифа).
Зрештою, за законом зіткнення матерії та антиматерії, два антиподи, зіштовхнувшись, взаємоанігілюються. Сьогодні ні “Правий сектор”, ні “Свобода” не можуть бути повноцінними репрезентантами правого спектру в Україні і не можуть здобути прихильності у значної кількості громадян. “Правий сектор” і його лідер, що подавали великі надії, сьогодні ще не можуть похвалитися високими рейтингами.
“Свобода” – вже не може. Цікаво, що на їх політичну нішу робить серйозну заявку Олег Ляшко. По одному з соціологічних досліджень, за результатами президентських перегонів Ляшко може зайняти друге-третє місце у місті Києві. Попит на Ляшка зумовлений його зовнішньою щирістю емоцій.
Він не прикидається, а розмовляє з людьми зрозумілою їм мовою. У 2000 році Сергій Тигипко, йдучи у Верховну Раду по шахтарському Павлограду у Дніпропетровській області, ніяк не міг переламати ситуацію – рейтинг не ріс (проти нього тоді балотувався відомий профспілковий діяч Михайло Волинець). Під час однієї з зустрічей з виборцями Тігіпко не стримався і у відчаї використав гостре нецензурне слово. Присутні завмерли – і вибухнули оваціями. З цього моменту рейтинги Тігіпка стрімко пішли вгору.
Так от: Ляшко органчний у своєму спілкуванні з простими людьми. Це тип “селянського ватажка” часів Революції 1917 – 1921 років, який зробив заявку на серйозну репрезентацію інтересів своїх виборців на загальнодержавному рівні. Права ідея у його подачі – це не галицький політичний романтизм і не специфічна комбатантська похмурість “Правого сектору”. Вона проста і весела, але водночас дієва.
У Ляшка немає ідеології – але є дієвість і авантюризм, що не може не подобатися виборцям. За своїм типажем Ляшко – зовсім не правий політик. Традиції, приватна власність, релігія, авторитет влади і принцип “сильної руки” – не для нього. Але – як не дивно – у нього “правий” виборець. Соціологи стверджують, що виборець Ляшка – не люмпени, не знедолені, не соціально незахищені, а саме ті, хто складають основу правих сил. Орієнтуючись у своїх виступах та діях на напівписьменного селянина, Ляшко насправді забирає голоси респектабельного буржуа. З цим парадоксом ще потрібно розібратися. Хоча у сусідній Польщі аналог Олега Ляшка – Януш Палікот – зі своєю лівацькою платформою отримав голоси “нових правих” і сьогодні під впливом виборців демонструє схильність до поправіння своїх політичних поглядів. Це парадоксально, але праворадикальна концепція в постреволюційній постмайданній Україні буде пов’язана саме з Ляшком – хочеться це комусь чи ні. І тут відштовхуємося від реальних цифр, рейтингів і показників. Звісно, матимемо і правий проект, базований на номенклатурній складовій – куди ж без неї.
Петро Порошенко – у випадку своєї перемоги – ініціюватиме об’єднавчий процес у середовищі партій, які підтримують його. Це буде нова редакція “Нашої України”, до якої можуть влитися УДАР, “Єдиний Центр” Віктора Балоги, кілька право-центристських партій і навіть “Третя Республіка” Юрія Луценка. Одним словом, у випадку перемоги Порошенка матимемо зразок право-номенклатурного проекту, функції якого у часи Кучми виконувала Народно-демократична партія, у часи Ющенка – “Наша Україна”, а у часи Януковича – Партія регіонів. Хоча замістити собою Партію регіонів новий проект не зможе в силу специфічних моментів: цей проект не може претендувати на голоси Сходу і Півдня України і не може виступати в ролі репрезентанта експортоорієнтованої промислової частини українського бізнесу.
Порошенко у глибокому конфлікті з тими, хто становив кістяк Партії регіонів і кого сам Петро Олексійович вважає “суками православними”. Тобто, правий проект Порошенка перебуватиме у конфлікті з правими Сходу і Півдня.
На руїнах Партії Регіонів уже твориться ряд нових проектів – при цьому всі вони носять виразно консервативний характер. На тлі спроб Бориса Колесникова зберегти Партію регіонів і відродити її впливи, а також спроб реставрації “Сильної України” Сергія Тігіпка, більш перспективно виглядає ініціатива Сергія Ларіна, який об’єднує і оформлює в єдину політичну силу уламки так званої “демократичної платформи” в Партії регіонів.
Відштовхуючись від розуміння того, що в ПР сьогодні немає єдиної і зрозумілої стратегії дій (раніше вона зводилася – за великим рахунком – до експансії Сходу України на київські пагорби і утримання влади), а в середовищі регіоналів немає свого Дізраелі, здатного вдихнути нове життя в середовище колись впливової партії торі, простіше створити новий проект з претензіями на репрезентацію інтересів правої нерадикальної частини українського політикуму на владному рівні.
Таким чином, на правому фланзі української політики очікується справжня серйозна драматургія – боротьба правих партій за право представляти інтереси молодої української буржуазії та буржуазно орієнтованої спільноти у владі. Зрештою, саме від цієї боротьби і від цієї драматургії залежить і майбутнє української стабільності – бо саме праві сили зазвичай виступають у ролі універсальних стабілізаторів постреволюційної стихії.
