Не зважаючи на перемир’я, бій чи то на “Дебальцівському плацдармі” (за версією президента України) чи то в “Дебільцівському котлі” (за версією президента Росії), схоже, тільки розгорається.
Дебальцеве потрібне “ДНР”. З одного боку, після потоку пропаганди і незчисленних заяв про “котел”, в якому “спеклись” “укропи”, залишити Дебальцеве у спокої їм не дозволяє ображений гонор. З іншого боку, Дебальцеве, на відміну від того ж Донецького аеропорту, котрий під кінець боїв перетворився на точку на карті, залишається важливим транспортним вузлом, без якого логістика сепаратистів сильно ускладнюється.
Дебальцеве потрібне Україні – саме для того, щоб обмежити і ускладнити логістику сепаратистсько-російських військ. І перестати дратувати народ невдачами на передовій і “вирівнюванням фронту”, яке відбуваються чомусь зазвичай у західному напрямку.
Проте реальна цінність цього населеного пункту значно перевищує виключно тактичні чи іміджеві моменти. Цілком зрозуміло, що без мовчазного схвалення Кремля, штурм Дебальцевого не продовжували. Тому резони для цього процесу шукати слід в Кремлі, а не в Донецьку.
Навіщо ж Путін порушує щойно укладене перемир’я, при тому явно і відкрито, не ховаючись при тому за провокаціями чи демагогією про те, що “українці перші почали”? Ба більше того, навіть заявляючи устами Пєскова про те, що “перемир’я має виконуватись беззастережно”. І надсилаючи при тому сепаратистам військову допомогу, яка явно буде використана для подальших спроб штурму українських військ в районі Дебальцевого.
Схоже, в такий спосіб російський президент знову “тестує” ЄС та США на готовність йти на нарощування та ескалацію протистояння.
Якщо Захід вирішить “промовчати в ім’я миру” – чи обмежиться пустопорожніми мовними фігурами про “стурбованість”, сепаратисти не тільки “відіжмуть” Дебальцеве, але й сам Путін “отримає сигнал” про те, що мінські угоди – це максимальний злет європейської дипломатії. І що йти на більші втрати задля “замирення” Росії в Брюсселі не готові. При тому очевидно, що розширяти санкції без Брюсселя Вашингтон теж, скоріше за все, не стане – виключно через неефективність такого заняття. Єдиним “підвищенням ставок” з боку Заходу стануть зможуть стати хіба поставки зброї – до чого всім ще треба дожити.
Натомість якщо “самодіяльність” Захарченка і компанії отримає належну оцінку і в Брюсселі і у Вашингтоні, Путін зможе зіграти роль “миротворця”, який натиснув на “божевільних ополченців” (яких, для наочної демонстрації їхньої незалежності не тільки від Путіна, але й від здорового глузду, ще раз показали в Мінську у всій красі). В такий спосіб Путін стане єдиним лідером, який справді здатен припинити кровопролиття на Донбасі. І якому Захід, виходить, має бути за це безмежно вдячний.
Проте перший варіант залишається для російського президента все-таки більш привабливим. І тільки максимально жорстка реакція Заходу може підштовхнути Путіна до стратегії “миротворця”.
Розуміння цієї ситуації вчора продемонстрував очільник французького МЗС Лоран Фабіус, який заявив, що за порушення перемир’я з боку бойовиків відповідальність нестиме Росія. Річ лише в тому, наскільки суттєвою і болісною має бути ота сама “відповідальність”.
Для цього, ймовірно, має бути сформовано новий пакет істотних економічних санкцій – підвищено оту саму “ціну війни”, на яку покладають надії всі прихильники санаційного розв’язання україно-російського конфлікту. І для цього внесення у “чорний список” російських військових та артистів здається, буде явно замало.
Звісно, засумують мешканці Берліна без концертів Кобзона. Але подібними санкціями фрау канцлерін явно не варто обмежуватись. Хоча б для того, щоб одного далеко не чудового дня Кобзон таки не приїхав з концертом в Берлін. Разом з заступниками Шойгу і черговим “червонопрапорним і орденоносним оркестром пісні і танцю”.
