Письменниця Оксана Забужко в ефірі програми “Вечір з Миколою Княжицьким” розповіла, чому європейці 23 роки не помічали України, як деградує російська культура і як нам пережити війну.
Про актуальність “Музею покинутих секретів” та 100 років історичної самотності України
Книжки не втрачають свої актуальності. “Музей покинутих секретів” не про те, що було перед попереднім Майданом чи після цього. Він про любов і смерть, про насущні речі, які є досить універсальними, які пізнають люди у всіх країнах. Це речі людські, це довгограючі програми української історії. Сюжет який я тримаю на 60 років, сьогодні розігрується на нашій багатостраждальній землі. Однак, ця історія не 60-ти, а 100 років. Ми зараз все ще в парадигмі “Музею”. “Музей” все ще продовжує збуватися. Я дивилась як мої герої оживають, як внуки і правнуки з НКВДистськими прізвищами приходять до нас в третьому поколінні. Повертається ця карма, карма від дідів до онуків, про що і йдеться в “Музеї”. Ми реально зараз платимо за системні історичні помилки наших предків, які вдарили як по історичній долі Україні, так і Європи. Переламним став 1918-1920 рік, там лежав збій програми, отам ми втрапили в парадигму 100-та років нашої історичної самотності, нашого небуття, нашої латентної війни на знищення.
Ми виходимо з неї прямо зараз. Ми тепер одробляємо те, що було пороблено. Одробляємо і свою непам’ять, і своє забуття, і свою любов до комфорту, і свою легковажність та історичну недалекозорість. Досі лунають голоси, що треба думати не про минуле, а про майбутнє, хоча саме ця міна минулого зараз і вибухнула “Урганами”, “Градами” і танками. І це все хоче стати нашим майбутнім. Ми ще й досі в “Музеї покинутих секретів”.
Про вшанування на Майдані роковин загибелі Небесної сотні
На траурних мітингах в бійку не лізуть. Це питання етики і питання моралі. Для мене важливіше, що траурний мітинг відбувся достойно, чесно, чисто і зворушливо. Там люди справді поминали героїв Небесної сотні. Після того навіть не довелося прибирати Майдан, ніхто і папірця не кинув. А це справді показник того, як міняється країна і відбувається внутрішнє очищення. Я підкреслюю, що на траурних мітингах не смітять і не лізуть битися.
Про українське суспільство та світогляд європейських еліт
Суспільство випереджає усвідомлення українських еліт, воно опереджає їх цей цілий рік. Громадянське суспільство України завоювало нам повагу цілого світу і міжнародних політичних еліт. І воно здобуло нам ставку на Україну як на регіонального лідера. Раніше, завдяки пропаганді Путіна, в Європі думали, що ми якась там частина, яка відкололася від Росії, тому не варто брати її до уваги. І це стосувалося не тільки політиків. Наприклад, у вересні на конференції центрально-східно європейських інтелектуалів, провідний німецький русист Карл Шльогель підійшов до мене з покаянням за цілу свою кар’єру, за те, що він не додивився і завжди сприймав Київ як третє за величиною імперське місто. Для нього було відкриттям, що тут є невідомий, невідкритий народ, адже всі 23 роки незалежності про це не говорили.
Про Russia Today
За Росію у світі говорить Russia Today. Навіть на найнепримітнішому курорті в пакет програм входит цей телеканал. Ще донедавна наївні європейці дивилисяRussia Today як джерело об’єктивної інформації. Зараз стоїть питання того, що це вже навіть не геббельсівська пропаганда, а оруельська. Вони випромінюють токсичну інформацію, яка має бути кваліфікована за кримінальним правом. Тільки зараз дійсність про Україну почала європейцями сприйматись інакше. Надважливо, що перша проривна книжка англійською мовою з цього приводу вже написана. Це Пітер Померанцев “Ніщо не правда, та все можливо” про сучасну Росію. Пітер сам пропрацював в Росії вісім років і втік звідти, коли не зміг витримувати токсичну технологію цього індукованого божевілля. Пропаганда в Росії це – гіперпотужна індустрія.
Про те, що може протиставити українське суспільство російській прпаганді
Це паралельні речі. В будь якої добре оснащеної старої демократії письменники, режисери, музикантами є першими послами, амбасадорам за межами країни для широкої публіки. Слухають в першу чергу не журналістів і не політиків, а тих, кого читають, тих, чию музику слухають, з ким себе на інтимному психологічному рівні ідентифікують, тобто з героями фільмів та авторами книжок. Хоча ця надпотужна індустрія там вже торкнулася і мистецтва. Але мистецтво на службі пропаганди перестає бути мистецтвом.
Про деградацію російської культури
Все, що відбувається зараз в Росії не дивно для тих, хто спостерігав за драмою, за деградацією російської культури протягом цих минулих 23 років після розпаду СРСР. Згадайте, наприклад, в Києві в 70-80-ті роки всі, хто міг створити щось гарне, унікальне, відразу відправлялись до Мордовії. Ці люди просто отримували стандартний український вирок, а саме п’ять років таборів, сім років заслання. Було реально зачищено все. Я можу зараз зрозуміти, що відбувається в сучасній Росії, я пригадую свою юність та свої студентські роки, а саме відчуття того, що в будь-якій компанії знайдеться стукач. Була якась світла безпечна територія і була свинцева нерухомість – і ніякого суспільного життя. Це жахлива комбінація повної суспільної порожнечі, коли щось саме хоче з’явитися, а його одразу рівняють катком. Неможливим був ніякий прояв самочинного, органічного суспільного життя. У мене навіть була така історія, що у нас в інституті КДБ запресувало і виключило з навчання групу, яка збиралася в гуртожитку і зачитувала Леніна, щоб самостійно докопатися до правди і знайти, де відбулося порушення початкової хорошої ленінської ідеї. Сам факт злочину був в тому, що вони хотіли докопатися самотужки, але цього робити неможна було, тому їх просто виключили і відправили до армії.
На поверхні цієї суспільної нерухомості відбувалась якась імітація активності, соціалістичні змагання. БАМи, “стройотряди” і оцей примус до імітації висотував таку неймовірну кількість енергії. Саме тому люди спивалися, – від оцієї роздвоєності життя.
Про Суркова та “притомних” митців Росії
Сьогоднішньому маленькому відсотку притомних людей в Росії набагато важче. Непорівнянно важче, ніж в часи СРСР. Вони навіть згадують ту добу як золотий вік. Путін набагато гірший за Брежнєва. Важливо зауважти, що вся ця ФСБ, КДБ “групіровка”, це люди, які були сформовані в ту епоху. Вони всотали оті лекала їхньої молодості, яким їх вчили в КДБ в 70-х роках. І тепер вони за цими лекалами відтворили існування цілої країни. “Російска еліта” замінила ідеологію літератури, адже тоді був культ російської класики. Зараз же Сурков є архітектором сучасної політичної системи Росії. Він є автором, режисером новітнього сценарію, в нього самого режисерські амбіції. Тобто класики вже не потрібні, не потрібні ні Толстой, ні Достоєвський. Нові правителі Росії заступили на місце класиків і напишуть все самі. Вони скасували літературу, як головний фактор ідеократії. Натомість поставили телевізор, зомбаж і Московський патріархат. Дійсно, зараз в Росії церков – як державний чекістський департамент. Російські культурні еліти були розкладені, куплені значно раніше на рубежі 90-х і 2000-х років. Мене намагалися в Росії перетянути на свій бік, на початку 2000-х активно “склоняли к сожительству”, коли вийшов переклад “Польових досліджень українського сексу”. Мені влаштували шикарну презентацію, навіть п’єсу написали, виставу обіцяли. Пропонували навіть дати премію “Російський бестселер”, від якого я відмовилася, сказала, що я не російський бестселер. Вони образилися. Після цього я відчула всю цю російську кривду, коли всіма своїми діями їм треба було довести “оцим малоросам”, що ми тут головні, що ми тут великодержавні. Це глибоко укритий комплекс меншовартості. На відміну від України в Росії були письменники в 70-их роках, і коли всі чекали, що в 90-их роках вони заграють, письменники взяли і просто здулися. Відбулася традиція придворних еліт. В Росії ніколи не було незалежних культурних еліт. Не було цього самого культурного націоналізму, з якого виріс наш український, не було Лисенків, Старицьких, Косачів. Там інакше як придворними, неможливо бути, що в монархістські, що в сталінські часи.
Про КДБ як основу російського реваншизму
Вся система Росії побудована на суцільному реваншизмі, на реставрації СРСР у найбільш базовій формі. Основа цього – це продовження терміну секретності для документів НКВД, КДБ з 1918 до 1991 року. Тобто минулої весни ось саме з цієї руської весни, з анексії Криму було прийнято рішення про продовження терміну режиму секретності. Це означає, що в ході ті ж самі тактики і вони цю саму історію цих органів дуже добре пам’ятають і культивують. Ця вся жорстока війна великою мірою є війною пам’ятей, тобто війна за те, в кого довший крок пам’яті. Це справді “Музей покинутих секретів”, ми весь час в цій парадигмі. І головне моє відчуття після року цієї війни – це очікування того, коли ми нарешті вийдемо з цього роману. Ми й досі в середині ось цих чужих сценаріїв.
Про виставу “Повертайся живим”
24 лютого буде вистава “Повертайся живим” на музику сестер Тельнюк. Вона дуже тонко взята на відкритий нерв. Це найкраще, що спромоглося сказати суспільство на оцей перший рік нашої визвольної війни. Зараз все взагалі стихійно виходить. Реакція українського мистецтва – вона дуже жива, вітальна і потужна. Справа в тому, що в нашому інформаційному просторі не так багато майданчиків для творчості. Останні п’ятнадцять років наші ефіри забиті російським продуктом. Це і є війна і вона почалася не 30 листопада побиттям студентів на Майдані,вона почалася в 2000-ні роки, коли розпочалася активна зачистка українського інформаційного та культурного поля. Навіть зараз в різних регіонах України є багато молоді, яка не має поняття, що є сестри Тельнюк, та взагалі купа прекрасних музикантів, які не мають власних майданчиків, а живуть від фестивалю до фестивалю, але при цьому роблять несамовиті речі .
На пісню “Повертайся живим” слова написала Іри Цілик. Це також має відношення до книжки “Дев’ять місяців українського спротиву”. Написання цієї книгу було моєю ідеєю і я цим дуже пишаюсь. Цю книжку написали понад 150 авторів. І все це за прямим голосом суспільства. Тут зібрані записи від листопада до цього літа включно. Показана хронологія формування, очищення, наростання цього емоційного пробудження і мобілізації суспілства. Ось цей нерв було важливо піймати. Є там і вірші різного ґатунку, аматорські і професійні. З’явились нові імена, які раніше не звучали і виявилось, що саме вони оголили нерв і на них відгукуються та реагують люди. У цю книгу також увійшов вірш Ірини Цілик, опублікований на “Фейсбуці”, адже у нас немає майданчиків та друкувальних площ, тому авторам доводиться публікуватися на “Фейсбуці”. Я побачила вірш, поширила. Леся Тельнюк подзвонила в “Козак Сістем” з пропозицією, написала музику. Вони записали пісню, яка стала голосом української визвольної війни, українського спротиву. Це все струми історії. Обов’язком кожного письменника є транслювати, ловити їх. Зараз ми живемо в епоху надзвичайно насиченої реальності. Не можливо не помітити, що Київ став по-родинному привітним, затишним місцем, люди зробилися набагато уважнішими
Про те як пережити кризу та війну на Донбасі
Все, що з нами відбувалося впродовж останнього року, – це все можна віднести до категорії чуда. І тримаємось ми українці просто блискуче. Я думаю 2015 рік за психологічним навантаженням буде найскладнішим. Однак зараз з’явилось розмежування на чуттєвому, на емоційному рівні. Є ота чистота справжнього переживання, людського співчуття, людської емпатії і те, що не потрапляє на цю хвилю, воно буде відлущене і зметене. Рано чи пізно це обов’язково відбудеться, тому що це є загальноцивілізаційний процес. На Україну випадає місія стартувати перепрограмування у зміні цінностей в масштабі цілої нашої цивілізації. З початку Майдану йде процес очищення. Очищення того гною столітньої фальші, брехень, лицемірства і неторканої тотальної продажності. Це все лусне в загальноцивілізаційному масштабі.
Європейські еліти починають все розуміти. Європейські інтелектуали десь там в своїх середовищах говорять, починаючи з того самого рубежу 90х-2000х, що людство йде кудись не туди. Зокрема, 2008 рік став справді переломним. Ця рецесія, яка вилилась кризою, – це був перший дзвіночок. По великому рахунку, якщо люди не усвідомлюють, що гроші не є найбільшою цінністю, за яку можна продати тата і маму, найближчих родичів і батьківщину, їм це потрібно показати другим способом і, коли одного разу ці гірші перетворяться на папірці, я не буду здивована.
