Настоятель церкви Різдва Пресвятої Богородиці села Криворівня отець Іван Рибарук легко знаходить шлях у серця як людей віри, так і тих, хто лиш на шляху до Бога. До нього їдуть з усієї країни – на бесіду, хрещення дітей чи просто потрапити на знану традиційну коляду.
Отець Іван Рибарук розповів Репортеру про віру в час війни, очікування чудес і лукаве обличчя Ватикану.
Отче, наскільки нині, в час війни, зросла потреба молитися і промовляти до Бога? Чи відчутно це на Верховинщині? Зокрема й серед людей, що знайшли тут прихисток від війни?
На жаль, потішити нема чим. Верховинці як ходили, так і ходять, суттєвих змін немає. Приїжджі майже не ходять. Криворівня прихистила майже 600 людей, і від сили 15 може бути в церкві. Біда України в тому, що совіти відбили людей від церкви. Плюс московська церква постаралася і немає в людей потреби в молитві церковній. Може, приватно вони й моляться, але от мушу констатувати, що церковної молитви нема.
Дуже мало людей оцерковлених, дуже мало прагнуть причастя. Але є позитив у тому, що дітки приїхали. Ми з дітьми працюємо окремо, є дитячі служби. І тут вже трошки легше. У батьків, по-перше, є бажання, щоб та дитина чимось зайнялася, а там вже і хтось із місцевих їх заохочує. Є хлопчики з Харкова, Києва, які вже прислуговують на службі, дівчатка йдуть на хорі співати. Отакі от маленькі кроки. Церковного здвигу поки немає.
У Верховинському районі нині вже немає церков московського патріархату?
Ні однієї. Ми викорінили вже все. Дві громади у нас самі перейшли, люди втямилися ще до війни. А решту ми дотисли тепер. У Верховині зокрема довелося хлопцям з тероборони втрутитись і трошки посприяти цьому процесу. Тепер там гарнізонний храм зробили. Там вже служить отець Михайло Гергелюк – бойовий офіцер, на Донбасі воює з 2014 року, правдивий капелан.
Ще монастир був, але ті монахи на феесбешників були подібні більше, ніж на монахів. Верховинщина вже чиста від тієї нечисті. Добре, що знайшлися люди, які змогли довести це до логічного завершення. Знаю, у Франківську теж молодці – навіть саму будову розібрали, щоб не було й куди думкою повертатися.
На Прикарпатті нині зріс інтерес до так званих проявів чуда – капличка, що встояла на згарищі старої церкви, образ Матері Божої на дереві. Як ви ставитеся до ажіотажу довкола таких чудес?
Колись у нас були нічні чування біля ікони Матінки Божої Чудотворної. Жінка залітає до церкви та кричить: «Отець Іван, отець Іван, – голос аж рветься. – Явилася Богородиця!». А я кажу, добре, вона тут завжди є. «Та ні, вона на куполі», – каже. От видите, відповідаю, вона аж на купол мусила піднятися, щоб ви її вздріли. А до цего часу, думаєте, її тут не було?
Тобто, чудеса потрібні роду лукавому. Ми є Храм Святого Духа. У нас всі чудеса всередині є. Але коли ми сліпі, то вже небесна ієрархія мусить з нами бавитися, як з малими дітьми. Найбільше чудо, яке є, це чудо життя. Найбільша таїна, яка є в церкві – це Таїна Пресвятої Євхаристії й Таїна віри, Преображення…
Наша церква була відвідувана й до переселення. Але якщо раніше приїжджали люди, які хотіли до церкви попасти, чи їх до цього принаймні заохотили, то це трохи інше, ніж коли люди вимушено переїхали. У нас багато було і є свідчень, що в когось світогляд змінився, хтось взагалі по-іншому побачив себе, життя. Це постійний процес. Чудеса – це нормальний стан життя церкви.
Пам’ятаю, у Ворохті на дереві щось там відбилося. Дерево структуру таку має, що там де росте гілка, там завжди буде голова, а самі волокна будуть створювати щось схоже на одяг подовгуватий. І мені люди кажуть: «Отче Іване, будете їхати у Ворохту? Там Матка Божа си явила». Кажу, вибачєйте, але нє, не буду їхати у Ворохту, не маю чєсу. Вона мені кожен день си являє, як я лиш в церкву приходжу. А ви єк маєте чєс, то їдьте.
Цей тривожний час все ж спонукає людей шукати чудеса?
Духовний світ біля нас постійно. Лиш тільки очі наші закриті. А коли людина проживає стресові ситуації, тоді в неї йде внутрішнє відкриття, і те, чого вона раніше не помічала, починає бачити. І це не конче видіння, це і проживання певних станів, певних доторків. В тому сенсі Святі Отці говорять, що війна – найкращий час для навернення. Як у народі кажуть? Як тривога – то й до Бога.
Людина, яка систематично читає Святе Писання, не здивована з того, що відбулося, бо Святе Писання, про це постійно говорить. Євангеліє – єдина книжка у світі, яка має найбільший наклад – 2,5 млрд екземплярів усіма мовами й діалектами. І її майже ніхто не читає. В мирний час до нас приїжджало багато груп, серед яких були і науковці. І я не обманю, якщо скажу, що з них лише одна людина повністю прочитала Євангеліє. Тобто люди до церкви ходять, мають вчені звання навіть, а банально Євангеліє не читали. Це питання нашої культури й ще багато треба в цьому напрямку працювати. У Мирослава Мариновича є дуже гарна колонка, де він приводить у цитату Святе Писаніє якраз про війну.
Не можемо не запитати вас про те, як українка і росіянка несли Хрест у Ватикані на Хресній ході. Там це придумали як символ порозуміння і примирення, але відверто скажемо, не вийшло.
Та, бо не з того боку до нього бралися. Я Папу не звинувачую, бо вже він старенький чоловік. А команда його або свідомо підступно спрацювала, або недопрацювала й тому спрацювала фальшиво. Може, Папа і не розуміє, що зараз є в Україні насправді. Біда Ватикану, що він дуже тісно пов’язаний із Москвою. І доказом цього є те, що, коли почалася війна, він мав відвідати наше посольство з молитвою за Україну. Це могло стати найкращим жестом Папи. А не відвідати московське, і ці відвідини ще й нічим не увінчалися, навіть молитвою. Тобто або Папі хтось свідомо погано радить, або Ватикан як дипломатична інституція видихнувся. Підозрюю перше.
Київ називають другим Єрусалимом, а Москву – третім Римом. Є папоцезаризм, коли папа керує президентом, а є цезаропапізм, коли президент керує папою чи патріархом. І те, й те шкодить обом: держава, прикриваючись церквою, чинить беззаконня, а церква, прикриваючись державою, виправдовує своє безсилля чи нав’язування чогось неєвангелівського.
Ми ж розуміємо, що війна зараз – не за Україну, це війна спільна, війна планетарного масштабу. І Майдан був планетарного масштабу. Має відбутися не тільки переформатування Європи, а й переформатування церковних інституцій і цінностей духовних над цінностями державно-юридичними. Папа часто діє як світський чиновник і одночасно керівник релігійної спільноти. У цьому плані Вселенський Патріарх – вільний. Він чітко сказав у Польщі, що Росія напала на Україну.
І ця посвята росії та України Діві Марії – це невиконання заповіту Діви Марії (25 березня в урочистість Благовіщення Папа Франциск здійснив посвячення України, росії та всього людства Непорочному Серцю Марії – Авт.). Діва Марія чітко сказала, що це Росія має бути посвяченою, бо вона стала світовим джерелом зла. А це був такий реверанс аби на два стільці сісти – і росію не образити, і за Україну помолитися. Нічого доброго з того не вийшло.
Усе почалося з цієї посвяти росії та України, а Хресна дорога лише доповнила. Україну посвячувати Богородиці не потрібно, бо ми самі себе посвятили Богородиці, тому у нас і Покрова шанується належно, і козаки, УПА, січові стрільці у нас під покровом. Не треба нас посвячувати. Ми вже самі посвячені. Крім того, у нас є Маріуполь – місто Марії, яке сьогодні постає на Голгофі, як Діва Марія з Ісусом. Коли Ватикан грається в якісь ігри, то більше оголює своє правдиве обличчя, трошки лукаве.
Цього тижня хочеться згадати ваші слова про те, що піст – це час убити у собі москаля.
Обов’язково. У фатімському явленні Діва Марія сказала, що росія є джерелом всесвітнього зла. А москаль – це такий зібраний образ представника тієї росії, людина, яка несе в собі диявольщину. І вбити в собі москаля – це вбити в собі диявольщину. Все дуже просто. Хтось вбиває москаля на передовій, бо він прийшов нас убивати й нищити, іншого виходу в нас немає. А ми маємо в тилу допомагати тим, що ми в собі його вбиваємо, щоб не було його тут у жодному вимірі – ні в приватному, ні в суспільному.
Якби ми вбили його раніше, то, може, все було б інакше. І наша проблема не в тому, що ми говорили про мову, а в тому що ми не навчилися ще краще себе захистити, ніж ми це робимо. Питання мови мусить підійматися? Шептицький у його праці «Як будувати рідну хату» казав, що найперше – рідна мова. Катерина II, яка нищила Україну як могла, казала, що народ, який зберіг свою віру, мову і традиції, не можна вважати поневоленим.
Як в час війни у непростий для всієї країни час зберегти цю традицію і святкувати Великдень?
А що таке святкувати? Це шанувати подію, а не напитися з радості, що піст закінчився. Звичайно, святкувати. Ми перемогли у цій війні з самого початку з тієї причини, що ми ідемо з Ісусом, а Ісус вже переміг, воскреснувши з мертвих – смертю смерть подолав. Святкувати – обов’язково, але не в плані застілля, а в плані духовного торжества, перемоги світла над темрявою і життя над смертю. Тобто ще більш молитовно святкувати. Може, тепер ми зрозуміємо, що це є насправді – що це не ковбаса з бужениною, а справді проживання перемоги Ісуса на Голгофі та його воскресіння після неї.
