Рік тому, в ніч із 26 на 27 лютого, коли Україна переживала найскладніші за всю історію своєї незалежності події, Російська федерація почала активну фазу операції з анексії АР Крим.
О 5.30 ранку група російських солдатів без розпізнавальних знаків почала захоплення будівлі Верховної ради Криму, після чого Кремль за допомогою підконтрольних йому політиків із партій «Російський блок» і «Партії регіонів», а також регулярної армії РФ, почав фактичне приєднання півострова до Росії.
Україна, ще не оговтавшись після Революції Гідності, у військовому плані нічого протиставити Росії не змогла. Збройні сили РФ протягом місяця захопили ключові військові та інфраструктурні об’єкти − фактично без пострілів. Військова операція супроводжувалася спробами легітимізувати процес анексії.
Так, 11 березня у Верховній раді Криму було прийнято «декларацію про незалежність», 16 березня відбулася подоба референдуму, і вже 18 березня 2014 року в Кремлі було підписано договір між самопроголошеним урядом Криму та урядом РФ про входження АР Крим та Севастополя до складу РФ на правах суб’єктів федерації.
Ні Україна, ні переважна більшість країн-членів ООН в юридичному полі цього захоплення території не визнали. Але де-факто півострів зараз контролюється Росією. Україна зазнала істотних економічних втрат − частка Криму в економіці України становила 4% від ВВП.
«Зустрінемося в суді»
Українська влада фактично відразу заявила про готовність оскаржувати анексію в міжнародних судах і пред’явити Російській федерації судові позови на суму понад 1 трлн грн. Однак через рік після анексії єдиного економічного збитку, якого зазнала Росія, було завдано їй міжнародними санкціями, а не спробами України оскаржити сам факт анексії і пред’явленням майнових позовів до РФ.
Разом з тим політики ще з самого початку анексії твердять про якісь трильйонні позови, яких насправді не існує. Почав цю естафету міністр юстиції Павло Петренко. Спочатку він говорив, що сума збитків, не враховуючи вартість ресурсів на природних шельфах, становить 950 млрд грн. Пізніше він вже називав цифру в 1,180 трлн грн.
Вже 2 червня прем’єр-міністр УкраїниАрсеній Яценюк заявив, що Україна подає на РФ до суду і має намір вимагати суму компенсації в розмірі понад 1 трлн грн. «Україна почала процеси, а Генеральна прокуратура почала розслідування. І в рамках кримінальної справи український уряд подає позов на суму понад 1 трлн грн, − сказав Яценюк. − Проблеми лежать у міжнародній правовій площині. Не так багато опцій, куди подати до суду. Але, не розкриваючи всі юридичні деталі, я скажу: ми використовуємо всі можливі й законні методи для того, щоб притягнути Росію до суду».
Хоча калькуляція уряду є не зовсім зрозумілою, можна стверджувати, що втрати України були суттєвими. Україна втратила в Криму енергетичні компанії, порти, виноробні підприємства, заводи з виробництва обладнання, санаторії і т.д. Список держкомпаній можна подивитися тут.
Екс-міністр енергетики Юрій Продан ще в липні стверджував, що збиток тільки енергетичної галузі оцінюється в $300 млрд: «З урахуванням всіх енергетичних об’єктів у Криму ми можемо говорити про сотні мільярдів доларів, які втратила Україна в енергетичній сфері. Ми вважали − це близько $300 млрд», − заявляв він. У будь-якому випадку, крім втрат державних компаній, ще були і втрати бізнесу, які в результаті анексії недоплатили податки в бюджет України.
Проте, як з’ясував Forbes, через рік із моменту тих драматичних подій жодного майнового позову Україна до РФ не існує, як не існує позову за фактом анексії українській території. Для того, щоб у цьому переконатися, Forbes спочатку звернувся до Міністерства юстиції − з питаннями про те, яким чином Україна захищає своє майно в Криму та чи оскаржено сам факт анексії півострова у міжнародних судах.
Мін’юст у свою чергу надіслав масивну відповідь. Щодо наявності міжнародних позовів він відповів, що 13 березня, 22 серпня і 9 липня 2014 року урядом України було подано до Європейського суду з прав людини три міждержавні заяви проти Російської федерації про порушення Російською федерацією прав, гарантованих Конвенцією про захист прав людини та основних свобод 1950 року і протоколами до неї, які були прийняті Європейським судом з прав людини до розгляду.
Але стосовно факту самого позову про анексію та майнових позовів порекомендував звернутися до Міністерства закордонних справ.
Дипломатія з усіма невідомими
Forbes звернувся до МЗС і отримав вельми цікаву відповідь:
З першого погляду документ із МЗС здається досить дивним. З нього випливає, що для звернення України в міжнародні судові або арбітражні інститути для захисту своїх майнових інтересів необхідне одночасне виникнення чотирьох обставин:
- РФ здійснила порушення міжнародного договору, сторонами якого є і Україна, і РФ;
- механізм вирішення спорів за таким договором передбачає можливість звернення в міжнародну судову чи арбітражну інституцію;
- РФ визнає обов’язкову юрисдикцію такої міжнародної судової або арбітражної інституції;
- виконано всі обов’язкові процедури досудового врегулювання спору.
Тобто якщо суб’єкт міжнародного права в ХХІ столітті нападає на інший суб’єкт міжнародного права, просто так оскаржити в суді такі дії можливості немає.
При цьому в МЗС розповіли, що на сьогодні існує близько 8 міжнародних багатосторонніх договорів, учасниками яких є і Україна, і Росія, за якими можна стверджувати про виникнення чотирьох вищезазначених обставин.
Проте жоден із цих договорів не передбачає можливості почати судовий процес з метою відшкодування майнової шкоди, завданої Україні у зв’язку з окупацією АРК та м. Севастополь. Також жоден двосторонній договір між Україною та РФ не створює правових підстав для звернення в міжнародні судові або арбітражні інститути, за винятком випадків, коли РФ окремо й однозначно погодиться на це.
Виходить, що всі майнові позови до РФ на сьогоднішній момент знаходяться лише в головах певних політиків, які про них розповідають. Forbes попросив кількох юристів прокоментувати, наскільки ефективними були дії відомств, відповідальних за подання позовів до Російської федерації у зв’язку з анексією Кримського півострова.
Один із провідних юристів, який спілкувався з Forbes на правах анонімності, прочитавши відповіді органів влади, назвав дії української сторони або навмисним саботажем, або некомпетентністю.
«У Мін’юсті є всі механізми для того, щоб діяти через ЄСПЛ або через урядового уповноваженого. А вони вам написали, що зробили три заявки − і то ці заявки не по суті, а буквально по формі, з приводу порушення прав. Заявок із приводу вкраденого [майна], людей, бізнесу немає. Це все, що вони змогли зробити замість того, щоб захищати конкретних людей із конкретними прізвищами, компанії з конкретними назвами, і саму державну цілісність України», − пояснює юрист. Решта експертів, в основному, прокоментували дії влади м’якше.
Сергій Гришко, Старший Юрист CMS Cameron McKenna
Україна подала заяви до ЄСПЛ у зв’язку з порушеннями Росією прав людини в Криму, передбачених Європейською конвенцією. Наприклад, право на життя, право на свободу, право на справедливий суд та право на мирне володіння майном.
Україна подала позов до Страсбурга в інтересах своїх громадян і юридичних осіб, чиї права було порушено, за процедурними правилами, встановленими судом. Попередньо, особи, в чиїх інтересах подано позов, мали б вичерпати «внутрішні засоби правового захисту», тобто посудитися в російських судах. Однак це правило не поширюється на випадки націоналізації, коли майно відбирається в силу закону, який не можна оскаржити.
Процес у ЄСПЛ може тривати кілька років і більше. Наприклад, остання аналогічна справа «Кіпр проти Туреччини», яка стосувалася наслідків незаконної окупації Північного Кіпру Туреччиною, потрапила в Суд у 1999 році, а остаточне рішення було винесено тільки в 2014-му.
Ймовірність, що справа вирішиться на користь України, досить висока, але багато чого буде залежати від конкретних обставин справи і професіоналізму юридичних радників.
Михайло Гончарук, партнер Правової групи «Домініон»:
Інформація про те, що Україна подала вже три скарги проти РФ до Європейського Суду з прав людини (ЄСПЛ), майже слово в слово повторює новину, яку озвучив прем’єр-міністр України Арсеній Яценюк ще в листопаді минулого року. А про сам намір судитися з Росією було заявлено ще в березні 2014 року в зв’язку з анексією Криму.
Фактично, як кажуть, «віз і досі там», хоча минув уже рік.
Безумовно, розгляд справи в ЄСПЛ − процес не одного дня. Тим більше, що конфлікт (читай «війна») не зменшує обертів. Але, з іншого боку, українці мають право знати, що зроблено за цей рік і на якому етапі знаходяться зазначені скарги, які їхні перспективи і «за що ми боремося» в ЄСПЛ. Представники Мін’юсту стверджують, що ці скарги постійно доповнюються новими фактами і доказами. Хто доповнює? Хто надає? Як часто?
Історія української бюрократії свідчить, що важливо знати, хто відповідає за цей напрямок. Повідомлення «уряд подав», «міністерство заявило», «скарги доповнюються» і т.п. абсолютно не додають оптимізму − в умовах колективної безвідповідальності тільки призначення відповідальної особи сприятиме реальній роботі в цьому напрямку.
Водночас експерти сперечаються про те, чи всі юридичні механізми та інститути міжнародного права використовує Україна у відстоюванні своїх інтересів. Чи планує Україна звертатися до Міжнародного суду ООН чи в Міжнародний кримінальний трибунал? Якщо так, то коли, і що для цього робиться? Якщо ні, то чому?
Широке залучення юристів та громадськості до обговорення проблематики, на мою думку, тільки допомогло б процесу притягнення до відповідальності РФ. Плюс зробило б зрозумілими і прозорими кроки уряду в цьому напрямку.
Олена Перепелинська, радник ЮФ Sayenko Kharenko:
Проблем із поданням таких позовів декілька, і лежать вони в основному в міжнародно-правовій площині. Не можна просто так взяти і подати позов до вподобаного позивачем міжнародного суду чи арбітражу. У нього повинна бути юрисдикція для розгляду суперечки за таким позовом.
А вона для міждержавних суперечок, як правило, ґрунтується на положеннях відповідного міжнародного договору. На жаль, положення більшості двосторонніх договорів між Україною і РФ не передбачають можливості вирішення спорів між ними в будь-якому міжнародному юрисдикційному органі. А звернення до процедур вирішення спорів, передбачених багатосторонніми міжнародними договорами, знову-таки пов’язане з багатьма труднощами й обмеженнями, в тому числі, в частині можливого предмета позову.
Що стосується питання анексії, то тут ситуація ускладнюється ще й питанням кваліфікації. Україна на законодавчому рівні кваліфікувала дії РФ не як анексію, а як окупацію, а це зовсім інша категорія.
В’ячеслав Краглевич, партнер ЮФ FCLEX:
Проблема подання даних позовів (скарг) у першу чергу полягає в складності самих юридичних процесів, які передбачені в міжнародному праві. Дійсно, всі міжнародні судові процеси тривають зазвичай досить довго (приблизно 3-5 років). Це пов’язано насамперед із тим, що в міжнародних документах, які регулюють дані правовідносини, закладено основоположні принципи правосуддя, такі як рівність сторін, право на захист, досудове врегулювання тощо.
І міжнародне законодавство не допускає і не передбачає можливості обмеження цих принципів. Тому у випадку навіть явного порушення прав сусідньої держави (таких як порушення територіальної цілісності, порушення державного кордону, матеріальна підтримка незаконних збройних формувань і т.д.) норми міжнародного права зобов’язують вирішити даний спір із країною-порушником спочатку в порядку досудового врегулювання.
Разом з тим, як показує сучасна міжнародна практика, цей етап вирішення спору є неефективним і, на жаль, не відповідає реаліям часу, оскільки сторона-порушник, як правило, затягує цей процес або взагалі ігнорує.
Далі, якщо досудове врегулювання не дало позитивних результатів, країна (права якої порушені) передає до компетентного суду (органу) письмові претензії, в яких обґрунтовано доводяться протиправні дії іншої сторони. Потім надається право на спростування цих доводів іншій стороні. Потім − публічні слухання (дебати) сторін; далі – закрите обговорення в дорадчій кімнаті суддів (компетентних арбітрів) для прийняття рішення, і власне саме оголошення рішення.
Однак, кожен із цих етапів, як і досудове врегулювання, залежить від країни-опонента, оскільки та має достатньо можливостей затягнути процес на невизначений термін. А потім, чи захоче визнати і виконати країна-винуватець рішення компетентного органу, винесене проти неї? Як свідчать попередні вчинки країни-винуватиці (у нашому випадку), це рішення виконувати ніхто не буде.
Але компетентні установи держави Україна зобов’язані використовувати всі можливі способи захисту, оскільки будь-яка бездіяльність може свідчити лише про те, що країна змирилася з існуючим станом справ. У всього світу може скластися враження, що у нас немає аргументів.
Тому не слід створювати прецедентів «державної бездіяльності», а шукати інші шляхи вирішення проблеми. Цілком зрозуміло, що будь-яке рішення, винесене проти Російської федерації в частині стягнення будь-яких коштів, виконати буде складно.
Однак, на мою думку, українські державні установи, уповноважені захищати порушені права держави, зобов’язані звернути свою увагу на російські державні монополії, об’єднання, підприємства, які мають активи в Україні, і в країнах, які визнають, що РФ порушує суверенні права України.
Саме через арешт і звернення стягнення на дані активи, іноді навіть «примусова зупинка діяльності певних виробничих процесів» змусить бізнес-еліту РФ звернутися до вищого політичного керівництва РФ із вимогами про припинення порушення суверенних прав України, оскільки сучасні міжнародні економічні умови склалися так, що економіка РФ не може діяти автономно без взаємодії з економіками країн ЄС і США. А тому «удар» по бізнес-еліті РФ зможе змінити вектор відносин у Криму та на Донбасі.
