Ця жінка робить неймовірне. Без перебільшень. Оксана взяла на себе дуже важливу роботу – допомагати переселенцям з інвалідністю та одиноким стареньким. Вона двічі переселенка – спершу з Луганська, потім з Бучі. Під час евакуації загинула її мама. Тепер вона рятує чужих мам у пам’ять про свою.
Здається, навіть у незнайомому місті Оксана Мироненко може вирішити майже все. Але єдине, проти чого вона безсила, – це людська байдужість, пише Репортер.
Дізналася, що мами більше нема
Війна двічі торкнулась Оксану та її родину. Адже у 2014 році прийшла у рідний Луганськ. Згадує, тоді дітей з батьками одразу відправили у безпечне місце, а самі з чоловіком лишилися. Вони обоє медики – травматологи.
Згадує, що то була справжня воєнно-польова хірургія – часто без світла, води, зв’язку. Довго не могли виїхати, бо не вистачало лікарів. Врешті, коли побачили, що нічого доброго вже не буде, то поїхали.
Попрямували у бік Києва, аби починати нове життя. Каже, як тоді не любили переселенців, так і тепер. З луганською пропискою їм навіть за гроші житло не здавали, різали шини на автомобілі.
На початках проблемно було з роботою, але потім влаштувалися реабілітологами у клініці «Добробут». Працювали цілодобово і щодня. Було своє житло у Бучі, двічі на рік відпочивали на морі. А потім війна прийшла знову.
Оксанина сестра виїхала одразу, наступного дня. Оксана з чоловіком не хотіли їхати, але в Бучі вже почалися бої. Після того, як кілька днів ховали дітей від обстрілів під матрацами, вирішили виїздити.
Її батьки зібралися через тиждень після доньки. Їхню машину розстріляли. Мама загинула на місці, батько отримав поранення, йому вдалося вибратися з машини перед тим, як вона вибухнула. Сховався в якомусь сараї. Оксана додзвонилася йом, дізналася, що мами більше нема.
Я тоді у бучанських групах знайшла людей, які були поблизу, і вони його забрали до себе, – розказує Мироненко. – Там був медик і надав йому допомогу. Наступного ранку зв’язалися, намалювали маршрут і вирішили, що ризикуємо, але треба виїздити. Зараз батько з нами. Уже можна повернутися в Бучу, але я поки не готова везти дітей, бо не впевнена, що знову зможу їх врятувати.
Перший притулок
У Франківську Оксана з чоловіком пішли лікарями-добровольцями у Перший добровольчий хірургічний шпиталь, який надає допомогу усім пораненим військовим і цивільним. Крім того, вона волонтерила у різних напрямках, а потім потрапила в рух з евакуації стареньких і людей з інвалідністю.
Це ті, хто не міг виїхати сам, – одинокі лежачі, інваліди, – говорить Мироненко. – Вони не евакуюються, бо вже нікуди. Реально нікуди, бо все зайнято. У них немає грошей і до того не було. Вони нікому не потрібні були до того і зараз нікому не потрібні. Їх іноді евакуюють примусово, просто витягають з підвалів і відвозять куди-небудь. У кращому випадку це якийсь спортзал на підлозі, а вони інваліди, які потребують особливого догляду.
Також за її словами, ці люди самостійно не можуть оформити ні допомоги, ні пенсії. Часто у них немає паспортів, бо згоріли.
Тоді треба ще з’їздити у паспортний стіл, ідентифікуватися, сфотографуватися, заплатити 450 грн за відновлення, – пояснює Оксана Мироненко. – Далі, через два місяці, вам дають паспорт і потім з ним треба йти у ЦНАП, у Пенсійний, оформлювати собі виплати. А виплати прийдуть через півтора місяця після оформлення. Тобто людина, яка приїздить, – чотири місяці абсолютно безпорадна, непотрібна й без грошей.
В середині березня Оксані вдалося налагодити цю роботу на Франківщині. Каже, у співпраці з місцевою владою, з департаментом охорони здоров’я домовилась, аби евакуйованих людей з інвалідністю почали приймати у лікарні.
Усі ці люди після того, що вони пережили, – вони в принципі були хворі, а зараз у всіх загострення, – каже Оксана Мироненко. – Ми таки кладемо їх у лікарню, і поки вони там, мають можливість підлікуватися, прийти до себе, не турбуватися сьогодні про туалетний папір, їжу та інше. Ми волонтерським рухом допомагаємо їм з ліками, з одягом, з побутовими речами, з гігієною.
Тож поки люди лежать у лікарні й підліковуються, волонтери та керівники медзакладів допомагають з документами. А далі найскладніше – знайти для них житло.
Заселити життя у покинуті хати
Житловий фонд на Донеччині й Луганщині зруйновано на 90%, – говорить волонтерка. – Людям нікуди повертатися – від слова “зовсім”. Тут є лише місця такого скупченого поселення. Але для інвалідів вони не підходять, бо не всі заклади інклюзивно облаштовані. Плюс це старі люди, у них є багато своїх вад і проблем, особливості догляду.
Тому Оксана з волонтерами й різними благодійними фондами взялися облаштовувати нові територіальні центри й розширювати ті, що вже є. Каже, отримують гуманітарну допомогу й таким чином вже переміщують пацієнтів з лікарень. Але це “точково й дуже мало”.
Знайшли в області будівлю, фасадні роботи вже закінчені, а внутрішні у процесі, – розказує волонтерка. – Є можливість там розгорнути територіальний центр на 40 ліжок. Цю роботу бере на себе фонд «Восток SOS». Якщо все буде добре, то через два місяці ми заселимо 40 людей. А є ще 150 і треба знайти таких 2-3 центри.
Також для сімей, де є старенькі чи інваліди, по селах волонтери знаходять покинуті хати. Їх приводять до житлового стану, помагають доукомплектувати інклюзивними речами, побутовими приладами й заселяють. Так у громади області вже розселили близько 50 людей.
У громадах по-різному відгукуються, – каже Оксана. – Основна проблема – це брак часу, аби приїздити й домовлятися на місці з кожною людиною. Кожній від початку й до кінця пояснювати, аби вона увійшла в положення й захотіла допомогти. Хоча їм це, в принципі, нічого не вартує, хіба згода і трошки часу.
Когось я врятую
Цю працю Оксана та її сестра Юля роблять у пам’ять про маму. Створили благодійну ініціативу «Сокіл», а зараз у процесі створення фонд імені їхньої мами – Наталії Соколовської.
Зараз в області понад 400 людей з інвалідністю, якими опікується Оксана. Каже, тільки на сьогодні по медичних закладах понад 290 і вже більше сотні виселені. Хтось поїхав за кордон, хтось собі знайшов житло, комусь вони допомогли знайти. Ще понад 40 людей без паспортів, і волонтери допомагають їм отримати документи.
Усі її підопічні – люди з інвалідністю різного віку. Це ампутанти, після інсультів, на візках, зовсім лежачі. Здебільшого старшого віку та їхні супроводжуючі.
У Франківськ ці люди потрапляють з евакуаційних потягів, – говорить Мироненко. – Волонтерські організації збирають їх по підвалах, по квартирах. Це «Восток SOS», «Ангели спасіння» і «Океан добра». Вивозять з Покровська, з Лиману, Авдіївки на матрасах, в машинах. Поки йде потяг, дзвонять комусь, хто може їх прийняти. Кому додзвонилися – той і забирає. Ніхто їх не хоче, ніхто їх не бере. І це кожен раз серйозна робота з людьми. Це щоразу окрема історія. Коли ти кажеш, що 44 людини в поїзді і вони можуть померти…. Щоб достукатися, треба реально зробити багато рухів. Часто люди думають, що війна не тут, а десь там.
Каже, її вже нічого не вражає, лише людська байдужість. І то так вражає, що деколи плаче.
Коли тобі обіцяють, візьмемо, візьмемо, а через дві години як люди приїжджають – кажуть ні… – різко говорить Оксана. – Мовляв, робіть, що хочете. Хоч на руках носи. І носили. Часто люди відмовляються від евакуації, тому що їм нікуди їхати. Вони три місяці сиділи в підвалах, вони перелякані. Але їхати в нікуди страшніше, ніж залишитися там. Я двічі переїздила – це важко. Але у мене ще є якийсь запас енергії та грошей, то у цих людей немає. Тепер мені з цим треба щось робити, бо я пообіцяла собі й мамі. Я її не змогла врятувати. Так, я не врятую всіх, але когось я врятую і це краще, ніж нічого.
Оксана дивиться на пропущений телефонний дзвінок. Каже, скоріш за все, вже когось посадили у поїзд.
«Мені треба зробити так, аби їх тут прийняли, – говорить волонтерка.
Усім, хто хоче й може допомогти, Оксана Мироненко озвучує нагальні потреби:
- Дуже потрібні памперси для дорослих, впитувальні пеленки та пральні порошки.
- Допомогти можна бензином, бо треба багато їздити по області.
- Також дуже потрібні візки та ходунки.
- Потрібні хати по селах, де люди згодні приймати людей з інвалідністю й допомагати переоформлювати комунальні.
- Потрібні порядні підрядники, які готові будувати швидко та якісно.
- Дуже потрібна суспільна думка – “така, яка буде добрішою до цих усіх переселенців”.
- Готові приймати допомогу грошима – аби оплачувати паспорти та багато інших дрібних витрат:
