Сотні людей в обстрілюваному рашистами Харкові бояться виходити на вулицю, дехто не бачив сонця з перших днів війни.
В укриттях люди вже облаштували свій побут – дорослі куховарять, студенти складають іспити, а діти намагаються гратися. І усі мріють, щоб хоча б один день минув без вибухів, йдеться в ТСН.
Дуже сумую за своїми речами, своєю кімнатою, особистим простором, – каже студентка Настя.
Вона лише день як склала останній іспит сесії, перший курс інституту закінчила на відмінно, хоча останні 3 місяці навчалась з бункера під звуки вибухів. Окрім навчання дівчина заспокоюється і мистецтвом. За час війни змалювала вже два блокноти. Найбільше тягне малювати саме після обстрілів.
Це ніби я дивиться у вікно, де вогонь і більше нічого не видно – ні дерев, ні будинків. Просто ніби руки опустилися від відчуття того, що мій будинок буде наступний, – каже дівчина.
Вже три місяці дівчина разом з мамою живе у бомбосховищі. Їхній район, постійно обстрілюють рашисти, повертатись небезпечно. На вулицю з підземелля дівчина виходить раз на тиждень. У цьому бункері разом з нею живе понад 2 сотні людей. Діти, дорослі, літні люди, а з ними поруч папуги, коти та собаки. Горе в усіх нині – спільне. «Перші два місяці діти навіть відмовлялися на поверх у туалет підійматися. Боялися дуже. А тут відчуття, що ми у безпеці», – кажуть місцеві.
Тут облаштували собі воєнний побут – самі змайстрували ліжка, позносили столи. За допомогою ковдр, подушок та іграшок намагаються облаштувати вимушене помешкання. І жоден поки і не думає про евакуацію з Харкова, або ж навпаки про повернення додому. «Ні, додому я не піду. Це дуже страшно. Це неможливо вибігати на сходи, вибігати надвір», – кажуть мешканці бомбосховища.
Їхня щоденна прогулянка – до вхідних дверей бункера. Там люди раз на день отримують гуманітарну допомогу. Нагрібають собі та сусідами й бігом під землю, страх обстрілів в них величезний, кажуть волонтери.
Є такі люди, які зовсім не виходять на вулицю, то, як-то кажуть, зриває дах. Їм потрібно, щоб з ними просто розмовляли, щоб був якийсь тактильний контакт. Просто взяли за руку і порозмовляли. Бо постійно перебувати у замкненому просторі – це дуже важко, – каже волонтерка Лариса.
