Новий Закон “Про вищу освіту” містить низку новацій у сфері атестації наукових кадрів.
На думку законодавця, підготовка докторів наук і докторів філософії — це діяльність, швидше, освітня, а тому вона має регулюватися “освітнім” законом. Головний позитив — процес підготовки й атестації наукових кадрів нарешті отримав законодавчу основу. Адже раніше цей процес регулювався постановою уряду, а також відомчою “нормативкою”. Звісно, жоден закон не може відрегулювати абсолютно всіх нюансів атестаційного процесу, тому дуже багато, як і раніше, залежить від підзаконних актів, що їх саме зараз розробляє Міністерство освіти і науки. У Законі “Про вищу освіту” міститься чимало положень, які допускають неоднозначні тлумачення. Наприклад, записано, що ступені доктора філософії і доктора наук є рівнями вищої освіти (частина 1 статті 5), ці ступені присуджуються спеціалізованими вченими радами (частини 6 і 7 статті 5), при цьому такі ради можуть бути створені як при вишах, так і при академічних інститутах (пункти 3 і 4 статті 6). Однак дипломи про вищу освіту можуть видавати тільки вищі навчальні заклади (частина 6 статті 7). Виходить, що дипломи доктора філософії і доктора наук зможуть видавати лише вищі навчальні заклади, а ось про право видавати такі дипломи науковими установами, при яких працюють спецради, в законі не сказано нічого. Якщо спиратися на букву закону, академічні інститути не зможуть вручати дипломи здобувачам, котрі захистилися, хоча це нонсенс. Згідно з законом, головним регулятором “дисертаційного процесу” буде не міністерство (як тепер), а Національне агентство забезпечення якості вищої освіти (ще не створене).
Однак новий закон не дає однозначної відповіді на запитання, який орган наглядатиме за якістю представлених дисертаційних досліджень. І взагалі, у якій формі буде цей нагляд? І навіть більше — чи буде хоч якийсь нагляд? Є тільки згадування про те, що Національне агентство забезпечення якості вищої освіти має право перевіряти роботу спецрад, а також може скасувати рішення про присудження наукового ступеня, якщо в дисертації виявиться плагіат. Втім, агентство наділяється досить значними повноваженнями. По-перше, воно вносить у міністерство подання про затвердження положення про присудження наукових ступенів спеціалізованими вченими радами, а міністерство схвалює це положення й відправляє його на затвердження в Кабмін (підпункт 18 пункту 1 статті 13). По-друге, розробляє положення про акредитацію спецрад і проводить акредитацію спецрад (підпункт 9 пункту 1 статті 18). По-третє, контролює діяльність спецрад (підпункт 9 пункту 1 статті 18). По-четверте, через свої органі розглядає питання академічного плагіату, а також заяви й скарги на діяльність спецрад (пункт 5 статті 19). По-п’яте, може скасувати рішення спецради, якщо в захищеній дисертації виявлено плагіат (пункт 6 статті 6). Правда, повноважень у нового агентства буде не так багато, як у колишньої ВАК. Зокрема, агентство не зможе підтверджувати (затверджувати) рішення спецрад і вирішувати, видавати диплом тим, хто захистився, чи ще почекати. Новий закон не встановлює конкретних механізмів і форм контролю над діяльністю спецрад. Які саме рішення можуть ухвалюватися за результатами цього контролю? Швидше за все, найсуворішим стягненням може бути ануляція відповідної акредитації, що означає ліквідацію спецради.
Також незрозуміло, яким чином відібрати в новоявленого вченого вже виданий диплом, якщо, за результатами подальшого контролю, в його дисертації виявлено плагіат. Новий закон підвищує прозорість процедур у сфері атестації наукових кадрів, що є незаперечним позитивом. Зокрема, закон вимагає, аби всі дисертації (наукові доповіді) і відкликання офіційних опонентів розміщувалися на офіційних веб-сайтах вищих навчальних закладів та наукових установ, при яких працює спецрада (пункт 5 статті 6). Однак не сказано, коли саме ці документи мають розміщуватися — до захисту чи після. А це ж важливо. Цілком очевидно, що дисертація має розміщуватися в “павутині”, як мінімум, за місяць до публічного захисту, щоб спеціалісти могли з нею ознайомитися й подати обґрунтовані зауваження. Потрібен і механізм контролю за виконанням цієї вимоги. Крім того, було б бажано, щоб розміщувалася не тільки дисертація (наукова доповідь), а й інша інформація, важлива з погляду атестації: дата і час захисту (щоб на засідання змогли прийти зацікавлені експерти), перелік наукових праць, інформація про апробацію результатів дослідження на солідних міжнародних конференціях (саме апробацію, а не просте розміщення тез!), довідки (або інші дані) про впровадження отриманих результатів, відомості про профільну освіту здобувача, досвід роботи за фахом, результати складання іспитів тощо. Цікава ідея — транслювати засідання спецрад у режимі онлайн із можливістю долучитися до обговорення вчених та експертів із інших міст. Новий закон допускає присудження ступеня доктора наук на основі не тільки захисту дисертації у формі рукопису, а й наукової доповіді, в якій мають відбиватися наукові результати, раніше опубліковані в монографії або в наукових статтях.
Інакше кажучи, допускаються захисти “за сукупністю”, коли замість повноцінної дисертації здобувач зможе подати у спецраду кілька десятків опублікованих наукових праць (статей і тез). На мій погляд, ця новація потребує хорошого нормативного й методичного опрацювання. Адже в рукописі дисертації відбиваються багато моментів, важливих із погляду атестації та підтвердження кваліфікації здобувача: чіткий виклад методологічної бази дослідження (інколи висвітлення цього питання забирає 20—30% тексту), сформульовані дослідником наукові завдання (чому має передувати глибоке узагальнення наукової літератури), скрупульозне обґрунтування наукової новизни та практичної цінності отриманих результатів, результати перевірки сформульованих наукових положень на окремих об’єктах, зв’язок дослідження з пріоритетними науковими планами тощо. Далеко не в кожній монографії ця інформація є, скажемо так, у розгорнутому й стрункому вигляді, адже вважається, що монографія — це така собі думка вченого, і він має право її опублікувати. Тим більше що процедура проходження монографії несумірно простіша, ніж процедура проходження повноцінної дисертації. На мій погляд, важливо передбачити, що до розгляду “за сукупністю” приймаються наукові праці, опубліковані тільки в “топових” виданнях, виключно на основі рецензій авторитетних учених. Необхідно, нарешті, навести лад зі списком так званих професійних видань — ідеться про журнали, які (ніби з дозволу міністерства) можуть публікувати наукові статті. Багато вітчизняних журналів — і це ні для кого не секрет — не мають ніякої ваги в науковому світі, зокрема не підтримують процедур колегіального розгляду матеріалів, що надходять, і рецензування, не мають власного сайту, беруть з авторів гроші за публікацію, друкують відверто сумнівні матеріали. Буде великою помилкою присуджувати ступені доктора наук на основі формального критерію за кількістю статей, опублікованих у таких “наукових мурзилках”. Фактично, остаточні рішення про присудження або неприсудження вченому ступеня (освітнього рівня) прийматимуть спецради.
Чітких норм про відповідальність спецради і її членів за позитивну оцінку неякісної дисертації немає. Сказано лише, що у разі виявлення в захищеній дисертації плагіату голова спецради, офіційні опоненти і науковий керівник здобувача на два роки втрачають право працювати у спецрадах, а спецрада — втрачає акредитацію. Тут хотілося б зробити невеликий відступ. Авторові цих рядків пощастило кілька разів виступати офіційним опонентом дисертації. Отож, помітити плагіат у дисертації, скажемо так, доволі непросто. Адже щодня у світі з кожної галузі знань виходять сотні наукових видань (книжок, журналів), із яких дисертант може “списати” шмат тексту, а опонент — просто фізично не в змозі прочитати абсолютно всю наукову літературу. Крім того, “списати” текст можна з наукових звітів із планових тем, які взагалі не публікуються. Відомі випадки, коли плагіат уміло маскують, наприклад, розміщенням посилань, заміною в кожній пропозиції одного-двох слів на синоніми, перестановкою абзаців і слів місцями, якісним перекладом тексту з мови оригіналу рідною тощо. Дуже просте рішення — перевіряти дисертаційну роботу на “антиплагіат” ще до публічного захисту. Як результат, жодна “плагіатна” робота не буде захищена.
У разі впровадження цього правила перевірка має проводитися або безплатно, або за символічні гроші за рахунок установи, при якій працює спецрада. І ще один відступ. На мій погляд, слід модернізувати порядок призначення опонентів (це можна зробити під час розробки підзаконних актів). Нині опоненти, як правило, призначаються з-поміж вчених, які дали свою попередню згоду підтримати здобувача. Рішення про призначення того чи іншого вченого офіційним опонентом спецрада часто приймає на основі пропозиції самого здобувача, що, взагалі-то, містить у собі певні ризики. Непоодинокі випадки, коли опонентами стають не об’єктивні, компетентні й шановані вчені, а лише ті, хто готовий підтримати здобувача, хай навіть заплющивши очі на очевидні порушення. Якщо з двадцяти опитаних аспірантом учених тільки двоє погодяться підтримати дисертацію, то саме їх і запропонують призначити опонентами, а решта вісімнадцять просто “залишаться при власній думці”. Треба зробити так, щоб опонентами ставали саме вчені, котрі є найбільш компетентними фахівцями з проблематики дисертації, що захищається. А отже, їх має призначати не спецрада, а якийсь незалежний орган.
Чудово розумію, що ця ідея може наразитися на різку критику з боку “професійних опонентів”. Однак вважаю, що підвищити якість роботи опонентів можна не погрозами (що фактично є в новому законі), а формалізацією самої процедури. В ідеалі, опонент зобов’язаний отримувати на експертизу дисертацію та інші матеріали поштою, при цьому знайомство зі здобувачем має відбуватися вже на публічному захисті. Новим законом впроваджується поняття “разова спецрада” (пункт 3 статті 6). Ідеться про спецраду, яка створюється із вузьких спеціалістів для захисту конкретної дисертації. Ця норма загалом прогресивна, — у багатьох європейських країнах дисертації захищають переважно тільки на разових спецрадах, до складу яких вводяться найкомпетентніші спеціалісти з проблематики конкретних дисертаційних досліджень. Однак у законі можливість створити разову спецраду записана тільки для атестації доктора філософії (кандидата наук), а для вищого рівня — доктора наук — такої можливості вже немає. Але ж це нонсенс: зазвичай саме доктори наук представляють у спецради проривні (новітні) міждисциплінарні дослідження, виконані на стику різних наук. Саме в таких випадках, мабуть, і доцільно створювати разову спецраду. Створювати разову (читай — унікальну) спецраду для розгляду кандидатської дисертації, в якій представлене вирішення якоїсь вузької наукової задачі, — це, як мінімум, дивно. Новий закон не регламентує, в яких саме випадках і з яких спеціалістів створюється разова спецрада. Очевидно, відповідь на це запитання буде в підзаконному акті. Виходячи з букви закону, будь-яка спецрада (зокрема й разова, за винятком дослідницького університету) має пройти акредитацію. Важливо, щоб процедура акредитації разової спецради була проста, зрозуміла й прозора, інакше в керівників вишів та інститутів не буде бажання створювати такі спецради. Новий закон впроваджує значні зміни у сфері підготовки здобувачів ступеня доктора філософії (по-старому — для аспірантів).
Сказано, що доктор філософії — це одночасно і науковий ступінь, і освітній рівень. Щоб отримати цей ступінь, здобувачеві слід виконати освітню програму. Тобто відвідувати лекції, семінари, писати реферати й контрольні, проходити практику, складати заліки та іспити. Термін підготовки доктора філософії — чотири роки (раніше для аспірантів стаціонару встановлювався термін три роки). Виш або інститут, які готують докторів філософії, повинні отримати відповідну ліцензію. На мій погляд, треба скасувати норму про те, що захищати дисертацію можуть люди без базової вищої освіти (це коли магістр одних наук захищає дисертацію з інших наук). Хіба не абсурд, що другу вищу освіту не завжди можна здобути на основі “чужої” спеціальності, зате захистити дисертацію — можна? І в новому законі, і в чинних нормативно-правових документах не розписано безліч моментів, які мають суб’єктивну складову. Наприклад, не встановлено термінів розгляду багатьох питань, не сказано про платність чи безплатність тих або інших послуг, а також не описано процедуру оскарження прийнятих рішень.
Важливе питання — формування складу комісій із прийому до аспірантури. Тепер членами таких комісій стають працівники однієї установи, а отже, можлива необ’єктивність (наприклад, якщо вступає працівник цієї ж установи або родич ректора). У комісіях мають працювати вчені з різних установ, а також представники громадськості. Вступний іспит в аспірантуру повинен проходити на основі глибокої наукової дискусії. Можливо, процедуру вступу в аспірантуру слід теж зробити електронною, як і на перший курс університету. Потрібно жорстко припиняти практику поборів з аспірантів. Деякі наукові й освітні установи за прийом кандидатських іспитів беруть удвічі більшу суму грошей, ніж аспірантська стипендія. Формально, ці гроші надходять у спецфонд установи й можуть бути спрямовані виключно на фінансування її діяльності, однак це не виправдання. Слід підвищити і об’єктивність таких іспитів (якщо їх узагалі буде визнано необхідними). Витрати аспірантів цим не обмежуються.
Публікація статей у переважній більшості “професійних видань”, які не мають ваги у світовому науковому просторі, — теж платна (від 30 гривень за сторінку). Якщо журнал входить у міжнародну наукометричну базу, ставки різко зростають. Участь у науковій конференції теж платна (до 700 гривень). Деякі організатори конференцій пропонують учасникам оплатити оргвнесок, до якого входять кава-брейк, екскурсії, рекламні буклети, хоча старанний аспірант їде на конференцію насамперед як учений, а не як турист. Інколи аспірантів примушують брати участь у всіх конференціях, які проводить виш (і платити оргвнески), хоча реально така “практика” на наукову зрілість аспіранта не впливає.
У результаті, на фінішну пряму нерідко потрапляють не талановиті, а наближені. Деякі колеги гірко відзначають, що приймати наближених перспективніше, адже в них більше шансів швидше захиститися… Ще важливе питання, яке поки що навіть не ставилося на порядок денний, — наукове обґрунтування кількості спеціалізованих вчених рад (у розрізі різних спеціальностей), а також встановлення якихось кількісних стандартів (нормативів) результативності їхньої роботи. Кількість спецрад, своєю чергою, має кореспондувати з пріоритетами розвитку науки й техніки, а також із затребуваністю відповідних наукових кадрів. Окремі спецради розглядають по 24 дисертації на рік (“наукова фабрика”?), тоді як інші — одну-дві. Протягом року в Україні захищається близько 1300 докторських і 7—8 тисяч кандидатських дисертацій. Це багато чи мало? Найвищі темпи збільшення “оступінених” вчених зафіксовані в економічних науках, хоча далеко не всім із тих, хто захистився, вдається знайти роботу у виші або інституті. З яких спеціальностей стимулювати створення нових спецрад, а з яких, навпаки, почати скорочення? Запитання не пусті, коли взяти до уваги, що йдеться, як мінімум, про витрати бюджетних коштів, а за великим рахунком — про наукове обличчя країни і технологічну спеціалізацію економіки. Дуже важливо, щоб у процесі розробки підзаконних нормативних актів було враховано й, по можливості, імплементовано найкращі традиції атестації наукових кадрів, застосовувані у розвинених країнах. Громадськість і небайдужі експерти постійно вносять міністерству відповідні пропозиції, і дуже важливо, щоб усі здорові ідеї було враховано. Інакше реформа вищої освіти, до якої ще є рештки довіри, неминуче зазнає краху.
