Сьогодні Україну поставлено на рівень Сирії чи Лівії, долю яких розглядають без участі самих сирійців чи лівійців. Головною ознакою держав з низьким рівнем суб’єктності є те, що їх долю намагаються обговорити без них.
Представники сильних держав зазвичай збираються за зачиненими дверима і починають говорити про держави слабкі. Або просто про території. Визначаючи їх долю, роздаючи мандати та вирішуючи їх майбутнє. Джон Керрі та Сергій Лавров черговий раз зустрілися, аби обговорити долю України. Вони зустрілися вже вп’яте чи вшосте протягом останнього місяця. Вони активно обговорюють майбутнє нашої країни. Але – зауважте – без участі України. Хоча Керрі і каже, що вирішення майбутнього України без участі України неприпустиме, і навіть покликається на свої розмови з Арсенієм Яценюком, але реалії такі, що Україну просто ставлять перед фактом: “Ми порадилися і дійшли думки”, “Ми вирішили”, “Ми вважаємо за доцільне”… У 1667 році, коли у Андрусові Річ Посполита і Московська держава ділили Україну по Дніпру, послів від гетьмана не впустили на переговори. У 1919 році у Версалі жодна з трьох українських делегацій (за традицією, українці не спромоглися сформувати одну) не мала впливу на вирішення майбутнього України. Прикладів можна наводити чимало. Сьогодні Україну поставлено на рівень Сирії чи Лівії, долю яких розглядають без участі самих сирійців чи лівійців. Хіларі Клінтон кілька років тому взагалі пропонувала поділити Лівію навпіл – такі ж плани у США існували і для Іраку. Хто може дати гарантію, що подібна ідея не виникне для України? Сьогодні ми розплачуємося за відсутність у України власної суб’єктності. За роки незалежності Україна так і не домоглася того, аби її еліта почала мислити категоріями самостійного усвідомлення держави як окремої цінності. Наші політики ділилися на тих, хто бажав пошвидше віддати власний суверенітет у оренду Заходу, і тих, хто бачив у якості орендарів Росію. Нас надто довго переконували: третього не дано. Або ми з Заходом, або з Росією. Те, що Захід виявився неоднорідним, а США та ЄС, м’яко кажучи, двома великими різницями, нас не хвилювало. Те, що окрім Росії та Заходу у світі існувало чимало інших гравців, нам теж не здавалося важливим. Ми переживали, що можемо продешевити, торгуючи суверенітетом. Нині наш суверенітет знецінився настільки, що його долю вирішують без нас. Ми так боялися агресії і завоювання, що не помітили, як втратили суб’єктність – одну з основних умов розвитку суверенітету і того, що формує цінність суверенітету. Нас сприймають як об’єкт, як факт, але не як фактор міжнародної політики. Коли мова йде про вирішення українського питання, варто пам’ятати дві речі: по-перше, ми вже втратили частину нашої суверенної території, і жодні “сильні світу цього” не стали на наш захист. Реакція світової спільноти щодо аннексії Криму нагадує скоріше одеський анекдот: “Абраме, звідки в тебе синяк під оком?” – “Я йшов по вулиці, підійшов якийсь поц і як дасть кулаком у око!” – “І що? Ти ніяк не відреагував?” – “Чому ж не відреагував? Я впав!” Пообурювалися, пообіцяли застосувати санкції, опублікували списки, над якими й досі сміється вся Москва, спробували домовитися з Саудівською Аравією та Іраном щодо застосування заходів по зниженню світових цін на нафту – і заспокоїлися. “Україна повинна пам’ятати: ми не готові воювати на її території і за її суверенітет”, – таким був лейтмотив заяв, які я почув минулого тижня, перебуваючи у Брюсселі і спілкуючись із європейськими політиками. Іншими словами, не втягуйте нас у ваші конфлікти. По-друге, з точки зору геополітики ми – в очах великих гравців – є лише розмінною картою. Яку легко можна розміняти на доступ до газових родовищ, вирішення статусу проблемних територій на Близькому Сході чи у Африці, питання цін і т.д. Часто ми переоцінюємо власне значення і вважаємо, що полум’яні слова європейських та американських політиків, сказані зі сцени Майдану – це щира правда. І що наші інтереси для них так само близькі, як і для нас. А потім нас ставлять перед фактом: ми вважаємо, що вам рано підписувати повномасштабну Угоду про асоціацію (це після трьох місяців запевнень, що Угода на столі і її варто приїхати і підписати), підписуйте ні до чого не зобов’язуючи політичну частину – без перспективи надання членства в ЄС. Або: ми вважаємо, що для вас ще рано запроваджувати безвізовий режим… “А як же революція? Барикади?” – Рано! І взагалі – хто ви такі? “Откуда, мол и что это за географические новости?”, – як писав Володимир Маяковський. Світ, на жаль, не україноцентричний. І не буде україноцентричним у найближчому майбутньому. Насамперед тому, що у нас, в Україні, немає україноцентричних політиків. Є прозахідні і проросійські, але немає проукраїнських. На якомусь етапі відбулася підміна понять: якщо ти за Україну – значить, ти обов’язково за європейську інтеграцію. Українець = європеєць (в політичному, а не в географічному вимірі) стало звичною формулою. Майже так само, як сто років тому Винниченко вважав, що несоціалісти не можуть вважатися українцями, і на цій основі відмовляв у праві вважатися українцем Гетьману Скоропадському… …Повертаючись до переговорного процесу щодо України. Сергій Лавров уже заявив про серйозні зрушення у переговорах із Джоном Керрі. Мовляв, вони домовилися. Військового втручання Росії в Україну не буде (в чому я не сумнівався з самого початку – навряд чи військова операція на українській території лежала в логіці дій росії; росіянам був потрібен військовий шантаж, демонстрація м’язів, але не повноцінні бойові дії). І заявив про те, що у США та Росії є спільне бачення виходу України з кризи – вібори, нова Конституція, федеративний учтрій (Керрі був трохи більш обережним – мовляв, ми не проти федеративного устрою, але це рішення має приймати сам український народ). Тобто, розшифровуючи дві заяви двох керівників зовнішньополітичних відомств, можна констатувати: Лавров додавив Керрі, американська сторона шукатиме можливість переконати своїх українських візаві погодитися на російський сценарій врегулювання ситуації – в обмін на гарантії миру і неагресії з боку росії. Про ті поступки, на які піде Кремль, обидві сторони волітимуть промовчати. А поступки – солідні (від розблокування шляхів для виведення американської військової техніки та живої сили з Афганістану через територію Росії – до відмови від запровадження Росією і країнами БРІКС нової умовної валюти для розрахунку за енергоносії – замість нафтодолара). Сьогодні на чолі російського зовнішньополітичного відомства стоїть надзвичайно сильний дипломат – можливо, найсильніший з часів князя Горчакова. У Лаврова – блискучий розум, вміння мислити стратегічно, блискавично приймати рішення, пропонувати несподівані ходи. Без перебільшення, сьогодні у світі мало дипломатів подібного рівня. Лавров перевершує свого вчителя Примакова по майстерності дипломатичної гри. Для наших доморощених ура-патріотів Лавров – свідчення того, як представник нетитульної нації (він за походженням – тбіліський вірменин) може відігравати ключову роль у державній політиці, працюючи на зміцнення Росії. На жаль, сьогоднішнє українське зовнішньополітичне відомство – чи не найслабше за всю історію незалежності. Колись я думав, що не може бути більш слабкого міністра закордонних справ, ніж Яценюк. Потім зрозумів: може. І вважав, що прикладом такого слабкого керівника зовнішньополітичного відомства є Леонід Кожара. Зараз я переконався, що можуть бути ще більш слабкі керівники МЗС… …Питання суб’єктності України – це питання власної гідності і вміння реагувати на виклики часу. Це питання відповідності тим умовам, які диктує час. Це питання відповідності світовій повістці денній. Перебувати на узбіччі прогресу і вважати, що ми цікаві світу – нонсенс. Може, для початку Україна, маючи негативний досвід відторгнення і аннексії частини своєї території, мала би ініціювати проведення нової Наради з безпеки і співробітництва у Європі, оскільки – як ми бачимо – осоновні положення Підсумкового акту НБСЄ у Гельсінкі 1975 року не діють і за останніх десять років були порушені чотири рази? Нова Нарада мала би створити механізм запобігання порушення кордонів, організувати систему колективної безпеки у Європі, без якої всі Гельсінкські домовленості сьогодні не варті виїденого яйця? Чому ми у своїй містечковості годуємо своїх громадян страшилками про пересування російської армії, відключаємо російські канали, лякаємо один одного неперевіреною інформацію – замість того, аби створити інформаційний прорив у світ, включитися в інформаційні війни, захищаючи наші інтереси, а не кволо реагуючи на потоки негативної інформації? Чому ми не відчуваємо пульс часу, а намагаємося відсторонитися від світу? Надто багато питань і надто мало відповідей. Слова Павла Тичини “Своє в нас революція убила” можуть виявитися актуальними, як ніколи. “Революція Гідності”, на жаль, не додала Україні суб’єктності. Революції взагалі не додають суб’єктності – вони привертають увагу загалу до тієї чи іншої країни. Суб’єктність творять ті, хто приходять до керма держави слідом за революцією. Або не творять. Адже, відштовхуючись від формули про геніїв, які задумують революції, фанатиків, які їх творять, і негідників, які користають з їх плодів, суб’єктність України напряму залежить від організаторських та дипломатичних якостей касти “постреволюційних негідників”, що творить владні інститути. Наразі нам з нашими “негідниками” не надто повезло. І не треба кивати лише на Росію. Якби Росії не було, її було варто придумати, аби чимось пояснити всі наші проблеми. У 1932 році, коли Японія захопила Маньчжурію, Олег Ольжич написав вірш “Японії”, який закінчувався словами: “Мить – і стрільна твої задзвеніли, Небокрай оповили дими. Бий їх – кволих, слабких, змалілих, Остовпілих – таких, як ми!” На жаль, за вісімдесят років слова класика не втратили актуальність щодо України. Нас б’ють. За нас вирішують наші внутрішні питання. Нас ставлять перед фактом. Така собі суцільна Україна без України…, Кость Бондаренко Більше читайте тут: http://tsn.ua/analitika/bez-ukrayini-343440.html
