На чемпіонаті Європи з важкої атлетики, який нещодавно завершився в Тбілісі, бронзова призерка Олімпійських ігор-2012 Юлія Каліна вперше в кар’єрі стала чемпіонкою континенту
Виступаючи у ваговій категорії 63 кг, українка в сумі двоборства (ривок і поштовх) підняла 238 кг, випередивши найближчу переслідувачку росіянку Надію Ліхачову на 15 (!) кг.
– Досі на міжнародній арені в офіційних стартах ви мали медалі, але не перемоги. Скажіть, кожна нагорода дорога вашому серцю однаково чи все-таки золота сприймається по-іншому?
– Складно сказати. Олімпійська медаль цінніша для мене. А от коли на чемпіонаті Європи лунав гімн, мене переповнювала гордість за себе і країну. Це були особливі емоції, незнані мені досі.
– Стоячи на п’єдесталі і слухаючи гімн, ви розплакалися. А чи часто в спорті даєте волю сльозам?
– Дуже рідко. Коли щось не виходить, буває, плачу і на тренуваннях, і на змаганнях. Але десь в роздягальні, щоб ніхто не бачив. Проте недовго – одразу заспокоюю себе, що наступного разу все вийде.
– Вам удалося випередити росіянку. Вона та російські тренери привітали вас з перемогою?
– Так, практично перші – одразу після тренерів нашої збірної. У наших стосунках немає політики.
– А як зустрів вас Тбілісі?
– Грузини дуже добрий і чуйний народ, який добре до нас ставиться. Після змагань вони впізнавали мене в аеропорту, магазині. Коли йшли по вулиці в національному костюмі, то навіть зупинялися авто і водії кричали нам: “Слава Україні!” Ми у відповідь – “Героям слава!”
– Олімпійський чемпіон-1960 Юрій Власов розповідав, що перед підняттям штанги читав улюблений вірш “Себя преодолеть”. А чи існує якийсь ритуал у вас?
– У мене нічого подібного немає – жодних віршиків чи пісеньок. Я просто прокручую у голові техніку ривка чи поштовху.
– Наша збірна, і ви в тому числі, завжди дуже жіночно виглядаєте на помості. Манікюр і макіяж – це вже стало обов’язковою звичкою?
– Так, змагання і навіть тренування для нас, як свято. Ми завжди підфарбовуємося і піджартовуємо одна над іншою: “Що, складне тренування?”
– Мабуть, українки – улюблениці фотографів?
Не знаю. Я на змаганнях нічого не помічаю, крім штанги.
– А хто заплітав вам косу на чемпіонаті Європи?
Сама. А подруга по кімнаті Марія Хлян з Тернополя причепила заколки. А от моя донька Міра не любить, щоб я її заплітала – втікає. Посаджу її на стілець, а вона просить: “Не треба! Тільки не це! Зав’яжи простий хвіст”.
– І хто перемагає в цих протистояннях?
Звичайно, я! Мирославі 11 років і їй поки що тяжко впоратися зі мною.
– На кого залишаєте свою доньку, доки перебуваєте на зборах і виступаєте на змаганнях?
– На своїх батьків – у Маріуполі.
– Доводиться пояснювати дитині, що відбувається у місті?
– Вона вже сама все розуміє. Там стріляють щодня, і донька вже жартує: “О, це попкорн зривається”. Та коли дуже обстріляли Східний район міста, Міра прокинулася, злякалася і прибігла до бабусі. На щастя, ні квартира, ні будинок, де живуть мої батьки, не постраждали. Донька ходить до школи – вже в 5 клас.
– Розповідає однокласникам, що в неї мама-чемпіонка?
– Вони самі знають. Щоправда, клас у нас недружний. Чомусь донька не потоваришувала з однолітками. Мама припускає, можливо, тому що я чемпіонка, і є якісь заздрощі. Або ж через те, що мене ніколи не буває вдома, а тільки бабуся. І діти думають, що у Міри немає мами. Якось один хлопчик запитав у доньки: “А що – твоя мама померла?” Директор школи мене дуже любить. Класний керівник помінявся, і ми поки що не познайомилися.
– То, може, вам напроситися в школу на Олімпійський урок чи щось подібне?
– Після Олімпіади-2012 мене запросили на 1 вересня – тоді був урок про здоровий спосіб життя. Я виступила на урочистій лінійці, а потім походила по класах.
– Як відпочиваєте після перемоги на чемпіонаті Європи?
– Та ніколи! Щодня кудись треба їхати – лікар, тренування, салон краси, якийсь захід, інтерв’ю чи прес-конференція. От думаю, в кінці тижня поїду до рідного Маріуполя і там вже відпочину. Хоча вдома мене теж не бачили рік і почнуть смикати – туди поїдь, сюди. Та в першу чергу заїду в школу до дитини.
– Мирослава замовляє вам медалі чи якісь подарунки, коли їдете на змагання?
– Раніше, коли їй було років три, вона одягала медалі і бігала по подвір’ю, всім розповідаючи, що це її мама виграла. Зараз нічого не замовляє – вона тримає все в собі. Зазвичай привожу їй ручку, блокнот чи пенал – щоб пам’ятала, що треба вчитися.
