Петро Сушко провів понад сто днів на передовій без жодної перерви.
Історією героя поділилася Галицька територіальна громада.
Петро народився 10 липня 2000 року. Навчався у Галичі-Заріці, згодом здобув професію коваля в Івано-Франківському училищі. Однак за спеціальністю не працював – три роки віддав роботі на радіозаводі. До початку повномасштабної війни не мав військового досвіду, не проходив строкову службу. Але 29 квітня 2024 року він вирішив стати на захист Батьківщини. Уже наступного дня вирушив до Рівного на полігон, а згодом пройшов підготовку у Великій Британії за стандартами НАТО.
Після повернення з навчання Петро три місяці чекав на розподіл. Урешті потрапив до 24-ї бригади та був відправлений у Донецьку область. Лише за кілька днів він разом із побратимами опинився на нулі – найнебезпечнішій лінії фронту.
За словами захисника, зі зброї у них були автомати Калашникова (АК-74), навіси, набори патронів і завдання дійти до секторів забудови в Часовому Яру. Але до будівель дійти не вдалося.
«Нас вели провідники, але не довели. Тож першу ніч спали просто на землі під дощем і під ворожими дронами. На другий день добралися до невеликого бліндажа. Проте із 17 осіб, що виходили, до схованки дійшло тільки 5. Провідник підірвався на «пелюстці», також було і декілька «двохсотих». Частина групи лишилась, щоб евакуювати загиблих і поранених. А ми розділились на 2 і 3. Так і вели боротьбу. Я був наймолодший, а з Івано-Франківської області нас було в тій групі троє. З колишнього Галицького району не було більше нікого» – ділиться спогадами солдат.
Оскільки група до Часового Яру так і не дійшла, то зупинилась на околиці й могла вести тільки допоміжний вогонь, практично не бравши участі у ближніх боях. Проте, як зазначає Петро, довелося їм і там не солодко.
«Весь час ми лежали в окопі, накриті поліетиленовою плівкою і якимись дошками. Зверху висіли дрони. Дощ і непогода. Холод. У той час ще почались дуже сильні тумани. Якраз в туман вони найбільше атакують і ми тоді мали більш-менш ближню перестрілку. Один із нас відлучився до туалету і виповз практично на ворога. Не буду вдаватись до подробиць, але цю несподівану атаку ми відбили. Ціною двох життів – одного з наших розстріляли одразу, інший хлопчина поранений приповз до нас, ми йому надали допомогу і передали далі, але до евакуації він вже не дожив» – згадує боєць.
І так хлопці воювали дуже довго – зайшли на позицію 18 жовтня 2024 року, а вийшли – 26 січня 2025 року. Без перерви.
Ворог застосовував дрони, міномети та навіть газові атаки. Постачання було обмежене – провізію скидали лише дронами вночі. Бували моменти, коли доводилося обходитися без їжі до п’яти днів, кип’ятити дощову воду.
Завжди згадую слова «діда» – військового, з яким провів ці дні – «не завжди так буде». Ці слова я навіть намалював собі на «ватнику». Також багато ще різних ескізів для татуювань наніс на той светр, а колись планую собі і справжнє татуювання зробити. Ще далася взнаки і колишня наука на коваля – зробив собі із ложки перстень. А ще – тричі перечитав «дідову» Біблію. Якось треба було рятуватись від страху та нудьги» – зазначає Петро.
Зараз солдат перебуває у відпустці, відвідує родичів, допомагає батькам. А по відпустці знову готується на фронт, адже війна ще не закінчилась.
