Нещодавно Прикарпаття та всю Україну сколихнула страшна новина — в Калуші мати вбила свою 3-річну дитину
В поліції кажуть, що до цього випадку жінка не перебувала на обліку в жодному спеціалізованому медичному закладі. Люди у численних коментарях звинувачують горе-матір. Вимагають довічного покарання на найжорстокіших умов. Інші ж, пишуть, що вона робила це не свідомо і дитину потрібно було вилучити ще давно.
Чи могла психічно здорова жінка скоїти такий злочин, що спонукало її до такого вчинку? Як розпізнати «червоні прапорці» в поведінці матері — про це розповіли у “МІСТІ” після розмови з Мирославою Гасюк, завідувачкою кафедри клінічної та реабілітаційної психології ПНУ.
На превеликий жаль такі вбивства в Україні та й у всьому світі не рідкість
Жінки вбивають своїх щойно народжених, або вже більш дорослих дітей. За кожною такою трагедією стоїть глибока психологічна криза. Як правило, жінка на момент скоєння перебуває в зміненому, хворобливому психологічномучи психічному стані.
Однією з найпоширеніших причин таких трагедій є післяпологова депресія — серйозне психоемоційне порушення. Воно може розвинутися впродовж перших тижнів чи місяців після народження дитини і стати потенційно небезпечним.
Післяпологова депресія — це не вибір жінки і не її слабкість, а глибокий гормональний та психологічний розлад, пояснюють фахівці
Внаслідок змін рівня естрогену, прогестерону та дефіциту окситоцину жінка може не відчувати прив’язаності до дитини, не мати ресурсу для турботи про неї, а іноді навіть, що найстрашніше, мати агресивні імпульси. Часто жінка соромиться своїх почуттів і намагається “перетерпіти”, переконуючи себе, що зобов’язана бути щасливою. Така прихована депресія ще більш небезпечна, бо залишається без допомоги.
Якщо післяпологову депресію не виявити і не лікувати, вона може тривати місяцями, а іноді й роками. У такому стані жінка може відчувати емоційну порожнечу, байдужість або навіть роздратування щодо власної дитини. Це не тому, що вона «погана мати», а тому що її психіка буквально виснажена і не здатна відновити природний емоційний зв’язок.
«Важливо також розуміти, що післяпологова депресія не завжди повторюваний досвід. У деяких жінок вона проявляється після народження першої дитини, а з наступною не виникає зовсім. Інколи перші пологи проходять без психологічних ускладнень, а згодом розвивається важка депресія. Природа такого стану складна й до кінця ще не вивчена взаємодіягормональних, психологічних та соціальних чинників. Тіло і мозок жінки після пологів перебудовуються і цей процес дуже індивідуальний» — розповідає Мирослава Гасюк.
Лікування післяпологової депресії вимагає комплексного підходу, у якому важливо поєднувати психотерапевтичну і медикаментозну допомогу. Це стан, який не можна «перетерпіти» або просто «виговорити» подрузі. Післяпологова депресія серйозний розлад, який потребує професійного втручання.
У перші дні та тижні після пологів жінка або її близькі можуть помітити тривожні ознаки: сльозливість, відчуття безнадії, втому, байдужість до дитини або навпаки — надмірне почуття провини.
Якщо такі симптоми не минають протягом кількох днів — варто якнайшвидше звернутися до фахівців
Психолог допомагає жінці проговорити свої емоції, зняти внутрішнє напруження, віднайти внутрішні ресурси. А психіатр може оцінити, чи потрібна медикаментозна підтримка — наприклад, препарати, які допоможуть стабілізувати настрій та гормональний фон. У багатьох випадках саме комбінація цих підходів дозволяє повернути жінці відчуття себе як матері.
Досі в суспільстві побутує хибна думка: якщо трохи постаратися, “перетерпіти”, “зібратися”, то усе мине. Але у випадку з післяпологовою депресією це може лише погіршити ситуацію. Жінка, яка стикається з цим станом, часто втрачає емоційний контакт не лише з дитиною, а й з найближчими людьми. Вона ніби “від’єднується” і нікого не чує, не відчуває, живе ніби в тумані» – каже Мирослава Гасюк.
Для родини це шок: як це мама не любить свою дитину? Як можна не радіти немовляті, яке таке гарненьке, усміхнене, бажане?
Часто в таких випадках жінка чує осуд, а не підтримку: “Та ти що, це ж твоя дитина!”, “Подивися, яка вона файна!”. Але проблема не в тому, що мати “не хоче любити”, а в тому, що її психіка на цей момент буквально заблокована. Любов це складна біохімія, і коли вона порушена жінка справді може нічого не відчувати.
«Як психолог, я бачу подібні історії в практиці регулярно — щонайменше кілька разів на рік. І головне, що я намагаюся донести до родин таких жінок: це не примха, не моральна вада, не “брак материнського інстинкту”, а складний психічний стан, який потребує підтримки, а не звинувачень.
Не так давно в Івано-Франківську сталася історія: жінка, залишивши вдома маленьку дитину, просто пішла — без речей, без мети, без пояснень. Її шукали три дні й, на щастя, знайшли живою. Згодом з’ясувалося, що вона боялася нашкодити дитині й, не знаючи, що з нею відбувається, просто втекла.
Це типовий приклад того, як працює психіка в стані післяпологової депресії. Жінка не хоче заподіяти зла, вона не розуміє, як упоратися з тривогою, страхом, панічними думками. Іноді здається, що єдиний вихід це втекти, заховатися, зникнути. Цесвоєрідна спроба захистити дитину, але через хворобливий, спотворений стан психіки».
Саме тому важливо помічати найменші сигнали й не залишати жінку наодинці. Бо мовчазна тривога в її очах іноді голосніше за будь-які слова
В окремих випадках причиною дітовбивства можуть бути важкі психотичні стани коли жінка втрачає зв’язок із реальністю. Це вже не просто депресія, а серйозне психічне захворювання, яке може включати галюцинації, марення, параноїдальні думки або сильну дезорієнтацію.
У такому стані людина може не усвідомлювати, що відбувається навколо
Вона може бачити загрозу там, де її немає, або бути впевненою, що дитина “одержима”, “не її”, або що “так треба для її порятунку”. Результатомглибокого порушення психічної діяльності є агресія, яка виникає в цьому стані, часто не має усвідомленого спрямування. Психотичні епізоди потребують негайного медичного втручання. У таких випадках жінка не несе моральної відповідальності в звичному розумінні — вона потребує термінової госпіталізації, а не осуду.
Іноді жінка спочатку справляється з материнством, любить дитину, дбає про неї — але згодом щось ламається. Поштовхом до цього найчастіше стає глибоке емоційне виснаження, самотність або втрата підтримки партнера.
Навіть трирічна дитина може викликати в матері відчай
Не тому, що вона “погана”, а тому, що саме в цьому віці починаються перші серйозні вікові кризи. Дитина протестує, плаче, перевіряє межі. І коли мати виснажена, знервована, не має з ким поділити обов’язки чи бодай просто побути в тиші, то природні прояви дитячого розвитку можуть сприйматися нею як агресія, як провокація. Вона починає дратуватися, втрачати контроль, а з часом і зв’язок з дитиною.
У складних життєвих обставинах можуть також включатися підсвідомі конфлікти
Наприклад, якщо жінка вступає в нові стосунки, і дитина не приймається її новим партнером мати може почати сприймати власну дитину як “перешкоду до щастя”. Або ж дитина нагадує їй про людину, яка залишила, зрадила, образила. У таких випадках формується внутрішній конфлікт, який може перерости у відторгнення, а подекуди — навіть у ворожість. Це складні, болючі історії, що починаються з відсутності підтримки, хронічної втоми та нерозділеного болю.
«Трагічні випадки дітовбивства трапляються не лише в ранньому віці дитини, іноді це відбувається, коли дитині вже сім, вісім чи навіть дев’ять років. На перший погляд це здається абсолютно нелогічним і диким, але якщо уважно подивитися на контекст. Ми бачимо історію про жінку, яка сама не знала любові, підтримки, емоційної турботи та виросла в порожнечі і тепер намагається материнство “відтворити”, не маючи з чого будувати цей зв’язок. Часто така жінка емоційно спустошена, соціально ізольована, глибоко втомлена, доходить до думки про самогубство. Але разом із цим у неї виникає відчайдушне переконання: “Я не можу залишити дитину,вона буде нікому не потрібна, житиме так само болісно, як і я.” У її спотвореному, виснаженому сприйнятті це здається не злочином, а порятунком. Вона хоче “забрати” дитину із цього світу разом із собою, а якщо сама не наважується на завершення суїциду, трагедія вже сталася.» – роз’яснює Мирослава Гасюк.
Окремий, глибоко суперечливий тип дітовбивства — “з жалю”, його можуть спровокувати важкі обставини, такі як невиліковна хвороба дитини, її сильні страждання, або повна відсутність соціальної підтримки. Для нас це звучить жорстоко, як абсурд, але для жінки в критичному стані психіки це “акт милосердя”, у її свідомості страждання дитини нестерпніші за її власну совість, тюремний термін чи суспільний осуд.
Це не виправдання, а це спроба зрозуміти, наскільки руйнівним може бути поєднання самотності, психологічної травми й відчаю, і чому так важливо вчасно помітити — і врятувати не лише дитину, а й матір, яка давно вже подає сигнали, що більше не може.
«Є ще одна категорія трагічних випадків, яка часто залишається поза увагою — неумисні вбивства, що сталися через психологічне виснаження, нестачу сну, відсутність підтримки й гостру реакцію в стані афекту. Це ті історії, де не було наміру завдати шкоди, але наслідки непоправні. Молода мати, позбавлена сну, сам на сам із важким доглядом, чує фрази на кшталт “усі жінки витримують, і ти витримаєш”. Без допомоги, без нічної заміни, без простого “я поруч” навіть любляча мама може дійти до точки, де контроль втрачається.
В емоційному зриві вона може з силою струснути дитину, а це може призвести до “синдрому shaken baby” (стрясіння немовляти), смертельно небезпечного для малюків. Може різко покласти дитину на ліжко, не розрахувавши силу і дитина випадково вдариться об край. Або, здавалося б, на секунду відвернутися у ванній і дитина втопиться. Можливо, раніше дитина ніколи не могла вилізти на підвіконня але “вперше” трапляється одного разу і наслідки фатальні.
Такі випадки не завжди є злочинами в юридичному розумінні, але це теж смерть дитини, і біль, який назавжди залишиться в матері. Ми не маємо права виправдовувати насильство, але ми маємо зобов’язання говорити про профілактику, про психоемоційну підтримку, про безпечне середовище для матерів і дітей. Бо попередити трагедію завжди легше, ніж пережити її наслідки.» – каже Мирослава Гасюк.
Як розпізнати, що жінка поруч не просто втомлена, а перебуває в критичному психологічному стані?
Потрібно уважно дивитися не лише на слова, а й на дії чи їхню відсутність. Є так звані «червоні прапорці» у поведінці матері, які можуть свідчити про те, що зв’язок із дитиною не встановлюється або вже порушений:
- мати не бере дитину на руки,
- уникає фізичного контакту, ніби гидує,
- не співає, не розмовляє, не реагує на плач,
- не милується дитиною, не розглядає її, як зазвичай робить мати,
- намагається уникати присутності біля дитини або часто говорить, що хоче “піти кудись, подалі”.
Такі ознаки є сигналом, адже в перші тижні після народження більшість матерів інтуїтивно заглиблюються в контакт із дитиною: дивляться, як вона посміхається уві сні, торкаються ручок, вдивляються в очі. Це — природний механізм прив’язаності. І коли він не працює — варто не звинувачувати, а запропонувати допомогу.
Жінкам важливо знати, що вони не самі
В Україні, зокрема й у регіонах, працюють центри психологічної підтримки, “гарячі лінії”, онлайн-консультації. В Івано-Франківську, наприклад, працює “Центр психологічної підтримки ” Разом з тобою” на факультеті психології Прикарпатський Національний Університет Ім.В.Стефаника за підтримки Razom for Ukraine (США), де працюють кваліфіковані фахівці, і допомога є безкоштовною.
Просити про допомогу це не слабкість, це прояв сили, бо сильна не та, хто терпить до останнього, а та, хто здатна визнати: “Я не справляюся” і зробити крок назустріч підтримці.
У кожній подібній історії ключову роль відіграє особистість жінки, її життєвий досвід, фізичний і ментальний стан, підтримка або її відсутність. Неможливо оцінити ситуацію без урахування контексту: що вона переживає зараз? Який у неї стан здоров’я? Який рівень стресу, тривожності, самотності? Бо, коли жінка фізично і психічно виснажена, навіть найменші труднощі можуть сприйматися як катастрофа.
Соціальні мережі — не дзеркало реальності. Ми звикли бачити в них усмішки, фотосесії, квіти і “щасливе материнство”, але там не видно тих безсонних ночей, криків немовляти, сліз від втоми чи відчаю, які з’являються після чергової фрази: “А інші якось справляються…”. У соцмережах материнство — рожеве, глянцеве, “натхненне”, але реальне материнство це ще й страх, біль, втома, злість, відчай і потреба в опорі івизнання цього не є слабкістю, а крок до чесного діалогу із собою та світом.
Кожна жінка має право не бути “ідеальною”, вона має право бути виснаженою, мати складні емоції, не знати, що робити, і найголовніше — вона має право на допомогу
Якщо у вашому житті є жінка, яка нещодавно стала мамою — сестра, подруга, колега, знайома і ви помічаєте, що вона виснажена або залишилася сама з дитиною, зробіть хоча б одну просту річ. Прийдіть, зваріть суп,похитайте колиску, дайте їй можливість просто поспати, похваліть, запитайте, чим допомогти… Скажіть їй: “Ти гарно справляєшся”. Це може здатися дрібницею, але іноді саме ця “дрібниця” рятує життя дитині й матері.
“Маленькі добрі вчинки, зроблені вчасно, іноді мають силу змінити все. І, можливо, саме ви, навіть не знаючи цього, колись врятуєте чиєсь життя,” — підсумовує психологиня Мирослава Гасюк.
