Життєва стійкість народжується з характеру. У цьому переконаний захисник України Олег Отиопич з Івано-Франківська, який після важкого поранення проходить реабілітацію у Центральній міській клінічній лікарні.
51-річний чоловік до війни працював водієм і забезпечував перевезення продуктів. У 2024 році його мобілізували до лав Збройних сил, де він служив у складі 102-ї окремої бригади на посаді водія у підрозділі логістики.
23 березня 2025 року в селі Заливне на Запоріжжі Олег охороняв стратегічний об’єкт, коли поряд влучила ракета. Побратим встиг накласти турнікет і врятував йому життя. Попри зусилля медиків, ногу довелося ампутувати.
«Я до кінця вірив, що збережуть ногу. Але прокинувся вже після ампутації. Найважче було сказати про це дружині та дітям. Але я тоді радів, що залишився живим», — пригадує військовий.
У ЦМКЛ реабілітацію Олега розпочали з підготовки до протезування. За словами фізичного терапевта Сергія Поліводи, він дивує своєю цілеспрямованістю:
«Він дуже швидко став на навчальний протез. На другий день самостійно вийшов з лікарні на милиці, сів за кермо і поїхав до дружини. Таке трапляється рідко».
Зараз боєць проходить другий цикл відновлення. У нього ще є кульгавість та больовий синдром, але команда лікарів впевнена: наполегливість допоможе йому фактично повністю відновити ходу.
Вдома на Олега чекають дружина та діти. На грудях він носить хрест характерника — подарунок від сина, а на протезі — іграшкову капібару, яку подарував фізичний терапевт.
«Цілеспрямованість і підтримка сім’ї — моя сила. Я хочу повернутися до роботи водієм і жити для рідних. На війні все чітко: чорне і біле. А тут люди часто не розуміють, яка ціна цієї свободи. Боляче бачити, коли навіть хвилину мовчання не поважають», — каже Олег Отиопич.
Фізичний терапевт запевняє, що з подальшою наполегливістю Олегу Отиопичу вдасться фактично повністю повернути здатність ходьби.
Олег Отиопич зараз хоче повернутись до своєї минулої професійної діяльності і надалі бути перевізником. Про ситуацію в Україні захисник говорить так:
«Хто вже був безпосередньо на війні, той змінює свою свідомість. Там – все чітко. Ти знаєш свої обов’язки, все поділено на чорне і біле. Там в любий момент контролюєш ситуацію, щоб ні ти, ні хтось із побратимів не постраждав і не втратив життя. А тут – ніби інша держава. Це тяжко усвідомлювати. Люди святкують, живуть безтурботно. Так, я розумію, що життя продовжується, але, для прикладу хвилину мовчання о 9:00 в пам’ять про загиблих слід дотримуватись. Боляче бачити, коли люди не зупиняються…»
