Олександр Воєвода з Отинійської громади ще до 18-річчя сам прийшов у військкомат, бо дуже хотів потрапити до батальйону 102 бригади ТрО, де служили його односельці.
З ними він на початку повномасштабного вторгнення чергував на сільському блок-пості, розповідають на сторінці Отинійського професійного ліцею енергетичних технологій.
“Отож, я хотів замінити своїх хлопців, дати їм можливість трохи відпочити від війни… Адже у війську дуже потрібні люди. Не треба чекати, варто самим іти захищати рідну землю. Бо рано чи пізно це доведеться робити кожному”, – каже Олександр Воєвода.
Спершу йому відмовили. Проте після навчання скерували на Запорізький напрямок, де батальйон уже три роки тримає позиції. Там хлопець став оператором безпілотників – пілотом-розвідником. Він знаходив цілі, а їх відпрацьовували FPV-дрони, артилерія чи міномети, інколи сам робив скиди з «мавіків». Усьому навчили побратими, бо на пілота дронів він не вчився.
“Вони працювали зі мною постійно, не шкодуючи вільного часу. Наша бригада, батальйон загалом дуже піклуються про особовий склад, про кожного бійця. Це мене найбільше тримало там. Тримає і тут…” – зізнається військовий.
23 лютого 2025 року під час виконання завдання Олександр Воєвода зазнав важкого поранення. Спершу на позиції працював його побратим, а вранці хлопець змінив його й зробив кілька польотів. Коли повертався по дрон, пролунав вибух.
“Я не встиг зреагувати, мене кинуло на землю, в очах потемніло. Коли прийшов до тями, побачив, що стікаю кров’ю, одна нога відірвана, інша – переламана… Моє життя врятувала плитоноска. Дотягнувся до турнікетів, встановив два на ногу, два – на руку. Намагався з розірваною ногою добратися до побратима, оглянути його стан. На жаль, йому осколки залетіли у мозок, у спину, він мав внутрішню кровотечу…” – згадує військовий.
За його словами, лише за дві години на позицію прийшов побратим із сусіднього укриття, який помітив, що хлопці не виходять на зв’язок, і повідомив командування. За ними приїхала евакуація. Хлопці з піхоти завантажили їх у «Таврію» й відвезли у травмпункт.
“Далі погано все пам’ятаю – мене обкололи медикаментами… З коми я вийшов 2 березня, якраз на свій день народження”, – каже Олександр Воєвода.
Після поранення він лікувався у Покровську, Запоріжжі, Дніпрі, Вінниці, Львові та Івано-Франківську. Тепер перебуває у Коломиї, де готується до протезування.
“Тут я знайшов гарних протезистів з Івано-Франківська. Вони приїздили до мене перед операцією, ми спілкувалися, вивчали можливості. Буду протезуватися у них”, – додає воїн.
Попри пережите, Олександр Воєвода налаштований оптимістично. Каже, що не падав духом навіть тоді, коли дві години чекав евакуації, повзав по бліндажу й дивився на свою ногу, що відірвалася.
“Мене більше боліла переламана нога. Я розумів тоді: головне – буду живий, все буде добре. Нема проблем: покладуть мені шматок металу, буду на металевій нозі ходити”, – каже хлопець.
На завершення він наголошує: війна бійців трьохсотить, двохсотить, дуже потрібно оновлювати особовий склад:
“Потрібно мобілізуватися самим, не чекати, коли прийде ТЦК. Треба воювати за рідну землю, бо програти не маємо права!”.
