«Мовна» історія Антоніни Ріа почалася від її народження і тривала аж до 2022 року. Вона змінювала міста, а разом із ними й мову – кілька разів у житті. І лише в дорослому віці їй вдалося повністю дерусифікувати себе.
Про це пише ifPortal.net
Російська в українській школі
Мама Антоніни походить із Запоріжжя, батько – з Франківщини, хоч народився у Воркуті, бо її дідусь через причетність до УПА був на засланні. Пара познайомилася в Івано-Франківську, але на момент народження доньки батьки вже розійшлися, тож Антоніна з’явилася на світ у Запоріжжі.
Усе мамине оточення говорило російською. Тому й перші її слова були теж російські. Коли їй виповнилося три роки, батьки знову зійшлися, і дівчинка з мамою повернулися до Івано-Франківська.
«Мене віддали в садочок, – розповідає Антоніна, – і, зі слів мами, адаптація проходила тяжко: я не все розуміла, а оточення вимагало, щоб я все одразу схоплювала. Хоча так це не працює».
Друга зміна мовних налаштувань відбулася, коли дівчинці було дев’ять. Батьки остаточно розлучилися, і дівчинка з матір’ю знову повернулися до Запоріжжя. Цього разу вона вже не розуміла деяких російських слів. Її віддали в українську школу, проте в перший день вона відчула себе зрадженою – і вчителі, і учні на перервах говорили російською. Деякі педагоги робили це навіть на уроках.
«Я більшість розуміла, але не все, – пригадує Антоніна. – Зокрема, коли мене спитали: “Гдє смєнка?”, я не здогадалася, що від мене хочуть, розгубилася й розплакалася. Врешті зрозуміла, що йшлося про змінне взуття, яке лежало у мене в рюкзаку. Це був поганий досвід – наче вороже середовище щось від мене вимагає, а я не розумію».
Так відбулася «колонізація» її мозку. Дівчинка перейшла на російську, бо їй потрібно було інтегруватися в суспільство. Без цього важко було знайти друзів, купити щось у магазині чи доїхати маршруткою.
Просили говорити «нормальною»
Минуло 14 років, і Антоніна вирішила повернутися жити до Івано-Франківська. Причин було кілька: від запорізької екології та алергії на амброзію – до бажання жити в місті з кращим рівнем культурного розвитку.
«Я ж час від часу приїжджала до тата в Івано-Франківськ і бачила контраст, – ділиться Антоніна. – У Запоріжжі на вулиці щодня зустрічала щонайменше п’ять п’яних людей, у моєму мікрорайоні скрізь валялося сміття. І, звісно, звучала всюди російська».
Також важливо, що саме тоді дівчина отримала спеціальність «Видавнича справа та редагування», здобула ступінь магістра журналістики й почала дописувати до місцевих медіа. Вона розуміла: у Запоріжжі шансів писати українською майже немає, а для неї це було важливо.
З 2013 по 2022 роки Антоніна фактично жила у двомовності: тим, хто говорив українською, відповідала українською, тим, хто звертався російською, – такою ж. Її внутрішнє відчуття було таке: українська – це мова душі й внутрішнього світу, а російська – нав’язаний побут.
«Мова – це не завжди мій вибір, – вважає Антоніна. – І я не завжди могла обирати, хоч люди інколи стверджують: “Вибери мову і покажи, на чиїй ти стороні”. Я колись хотіла обрати українську, але це було важко й іноді небезпечно. У Запоріжжі було багато маргіналів. В університеті я писала українською, бо мала вибір, але в маршрутці, коли просила зупинитися, водій не реагував. У закладі харчування, коли робила замовлення, мені відповідали, щоб я зверталася “нормальною”. І це я розповідаю про випадки після 2014 року».
Найтяжче – перебороти внутрішнього москаля
Лише у 2022 році Антоніна зрозуміла, що слід «прикрутити краник російської» і не обов’язково відповідати нею навіть тоді, коли до тебе так звертаються. Це було складно, адже мозок наче колонізований. Вона почала запитувати себе, чому взагалі знає цю мову, й відповідала: бо Запоріжжя говорить російською. А говорить воно так, бо туди завезли багато росіян. Наприклад, лише під час будівництва ГЕСу привезли 60 тисяч переселенців, деяких з них ставили на керівні посади, щоб впливати на місцевих.
«Всім тяжко, – зізнається Антоніна. – Найтяжче перебороти внутрішнього москаля, найважче дерусифікувати підсвідоме. Сни приходили російською, у спонтанних розмовах вона виринала знову. Я мусила зупиняти потік думок і змушувала мозок перекладати. Було таке, що починала речення російською, а закінчувала українською. Це велика праця над собою – перейти у побуті на іншу мову, бо з іншими людьми поговорити ще можна, а з собою – зовсім інше».
У 2022 році Антоніна остаточно перейшла на українську разом із мамою та більшістю друзів. Проте її брат і далі спілкується російською. Він уже багато років живе у Польщі зі своєю дружиною. Колись пробував перейти на українську, але без підтримки швидко знову повернувся до звички.
На думку Антоніни, силою змушувати людей переходити на українську – неправильно. Потрібен зважений підхід.
«От можна кричати на дитину, а вона виросте й зробить вибір “на зло”. Так само і з мовою: знаю людей, які довго не переходили саме “на зло”, бо не хотіли, щоб хтось вирішував за них. Але зрештою вони все ж переосмислили й перейшли».
