За Януковича дефініцію “президент” писати з великої букви було поганим тоном. А згодом взагалі рука не піднімалася вживати означення “президент” щодо неосвіченої з постійними словесними ляпами, боягузливої з десятками охоронців, зажерливої з півтора сотнею гектарів Межигір’я і деспотичної з силовими розгонами протестів особи, що попри все опинилася на посаді глави великої європейської держави.
Не просто Президент з великою “П”, а ПРЕЗИДЕНТ готові писати про Петра Порошенка українці.
“Яка промова! БРАВО!”, “Він підійшов до солдата! МОЛОДЕЦЬ!”, “Ви бачили?! Він ЗАПЛАКАВ!”, “Він перейшов на російську! ДУЖЕ СИЛЬНО!”, “Нарешті в нас красива перша леді! УРА!”, “Порошенко став дідом! ВІТАЄМО!”… Це основні тези дописів в соціальних мережах у день інавгурації Петра Порошенка, які згідно з термінологією соцмереж можна описати як суцільне “МіМіМі”.
Ейфорія, яка охопила у день інавгурації українців, є природною. Після такої ганьби як Янукович отримати президента, який не просто вміє вимовляти географічні назви, але і англійською добре говорить, це неабиякий поступ. “Нарешті не соромно перед світом за свого президента” – тішиться за поліглота-Порошенка український Фейсбук, бо навіть Ющенко, маючи дружину зі США, з іноземними мовами так і не подружився.
Частина Фейсбуку тішилася, частина плакала. Плакала від щастя. Очевидно, що ці сльози викликала не англійська Порошенка чи його елегантна дружина. А втома від крові, від вбивств на Майдані, від катувань в Криму, від щоденного поповнення рядів Небесного Батальйону. Порошенко говорив про мир, якого так всі чекають, і саме на нового Президента, чи то ПРЕЗИДЕНТА покладають надію на його досягнення.
Тільки чи є межа між надією і сліпою вірою, між сподіваннями і впевненістю в те, що так буде? В 2004-му році люди цієї межі не відчули, наслідки були сумні – тотальне розчарування, яке і привело до влади Януковича.
Інавгурація Порошенка викликала відчуття дежавю з січнем 2005-го року. Хоча вона не відбувалася на Майдані, який зараз окупували бездомні і безробітні псевдореволюціонери, не було також, як тоді, салютів і концертів, оскільки в країні війна і перманентний траур. Але атмосфера ейфорії доволі схожа.
“Перемога нас усіх!”, “Початок нової епохи!” з такими заголовками емоційно звітували медіа про складання присяги Ющенком. На Майдані люди пили шампанське, обнімалися, дехто плакав. “Синочок зараз я тобі покажу ПРЕЗИДЕНТА” – запам’ятався епізод, як жінка діставала з візка кількамісячну дитину, і піднімала вгору, щоб той побачив Ющенка.
На під’їздах до Києва в 2005-му зустрічали помаранчеві біг-борди “Мир вам!”. Люди тоді так само були втомлені боротьбою з режимом Кучми і небезпекою протистояння із східняками, наляканих “фашистом” Ющенком, і яких постійно звозили в столицю.
Сьогодні слово “мир” набуло буквального і глобального контексту. І це слово напряму пов’язують із прізвищем Порошенко, точніше з наївною впевненістю, що з новим президентом мир швидко настане.
Сліпа віра, як сліпа любов – небезпечна тим, що після неї буває сильне розчарування. В результаті вимріяний Геракл чи Прометей виявляється не таким всесильним та ідеальним, але виниш в цьому не себе через свої надумані очікування, а того, хто їх не виправдав.
Промова Порошенка викликала такий вир захоплень, ніби раніше він заявляв протилежне або ж що це не декларація намірів, а вже доконаний факт і ми вже маємо сильну армію, завершену війну і країну без корупції. А перехід Президента на російську мову, більше того обіцянка її вільного використання на Донбасі, тобто утвердження в статусі регіональної, навіть у послідовних захисників української мови не викликали запитань.
Сказати лихе слово чи навіть злегка покритикувати Порошенка у день інавгурації зрівнювалося в соцмережах в кращому випадку до снобізму, в гіршому – до підігрівання Кремлю, де не зацікавлені в мирі в Україні.
Прагнення миру настільки засліпило очі, що люди ніби не помічали фотозвітів з вечірки з нагоди інавгурації Порошенка, де гарно проводили час спонсори і підбурювачі сепаратизму на Донбасі, який ось-ось, на переконання українців, здолає ПРЕЗИДЕНТ.
“Сьогодні Україна вільна і незалежна, ми скинули з плечей тягар минулого!”, “Присягаю, ми змінимо українське життя”, “Кожен має право обирати шлях України, кожен може обирати ті кольори, які йому близькі”, “Присягаю – кожен зможе вчити дитину мовою батьків, кожен зможе молитися у своєму храмі, усім буде гарантоване право на власну думку”, “Ми знищимо систему корупції в країні, виведемо економіку з тіні”, “Україна стане надійним партнером у боротьбі зі старими і новими загрозами: тиранією, війною, бідністю, природними лихами і тероризмом. Спільний пошук шляхів до безпеки і процвітання – це і українська відповідальність”, “Наше місце в Європейському союзі, моя мета – Україна в об’єднаній Європі! В Європі історичний шанс України розкрити свої можливості”, “Ми починаємо нову сторінку української історії. Вона буде прекрасною!”… Ніічого не нагадує?
Фрагменти з інавгураційної промови на Майдані у січні 2005 року Віктора Ющенка перегукуються з нинішніми обіцянками чи то намірами Порошенка. Але Порошенко отримав країну значно в гіршому стані, ніж дев’ять років тому його кум. Тому найбільша помилка зараз знову повірити в Месію і розслабитися.
