На думку Євгена Головахи, країна була складною, а стала ще і крихкою На питання журналістів відповів професор, доктор філософських наук, заступник директора Інституту соціології НАН України Євген Головаха.
Характеризуючи нинішню ситуацію у суспільстві, соціологи і психологи говорять про тривожність і напруженість. Наскільки справедлива думка, що в суспільстві на цьому тлі накопичилася «втома від Майдану»? Або, можливо, навпаки, є запит на продовження революції? Досить висока психологічна напруженість дійсно виснажує людей. Але події, що відбулися, я визначаю насамперед, як повстання проти нестерпного режиму. А щоб відбулися глибинні, революційні зміни, потрібні роки, принаймні. Мені здається, люди це розуміють. Можна було б усі назрілі зміни і швидше провести — на тлі переможного ентузіазму. У нас було навіть кілька днів ейфорії, десь 23–24 лютого. Але, на жаль, ейфорія — не найкращий стан і поганий порадник. Допущено багато помилок, у тому числі і горезвісне скасування мовного закону. А потім ситуація погіршилася: позбувшись одного режиму, ми отримали як постійну загрозу режим набагато небезпечніший — імперський, що володіє колосальними ресурсами. Тому люди зараз не дуже переймаються радикальним продовженням Майдану. Тому що відчуття зовнішньої загрози на тлі психологічного виснаження — не найсприятливіші для цього умови. Українці розуміють, що ніхто в світі за нас не воюватиме, а боротися самим буде дуже складно, якщо станеться суспільний розкол. Ми могли б його подолати, якби не було загрози з боку Росії, але тепер це дуже складно зробити. Тобто це не та зовнішня загроза, яка згуртовує? Вона паралізує волю? Ні, вона не паралізує. Але річ у тім, що Україна потрапила в пастку. Люди дійсно були налаштовані на революційні зміни, а тепер підводять підсумки: Януковича позбулися, але якою ціною? Понад сотні вбитих, ще більше зниклих без вести, Крим окупований, країна балансує на межі розколу… До речі, якщо говорити про посттравматичний, післямайданний синдром, то один із важких його наслідків — інформаційна залежність: люди не можуть відірватися від інтернету і телевізора. Вони занурені в нескінченний потік новин, здебільшого важких і неприємних. Є і ще один негативний чинник — неминучий і очікуваний економічний шок після підвищення цін на енергоресурси. Але тут є певне протиріччя: стабільність не вирішить проблем, зміни життєво необхідні. Ми в цьому вже переконалися. Адже, наприклад, Леонід Кравчук і Леонід Кучма відчували, що не треба робити різких рухів. Сподівалися, що якось усе само владнається, розсмокчеться. Замість шокової терапії ми отримали тільки шок, але ніякого лікування. Але, на жаль, без реформ країна згнила, і люди вирішили, ніж жити в такій системі — краще вийти на барикади. Проблема ще й у тім, що історія повторюється. Україна має колосальний досвід охлократії (влада натовпу. — Ред.), ще з козацьких часів, але вона породжує хаос. Навпаки, у нас немає досвіду представницької демократії: всі останні 20 років вона в Україні була слабкою і неефективною. У контексті представницької демократії чи є ризик, що результати президентських виборів не будуть легітимізовані через їх неприйняття на південному сході? Не думаю, адже на цих виборах буде представлений весь політичний спектр. Навіть більше, інтереси виборців південного сходу представляють відразу кілька кандидатів. Можливо, буде менша активність на виборах. Це цілком природно для країни, яка перебуває у фазі нестабільності, але саме по собі не смертельно. Ось приклад — Туреччина, наш близький сусід. Там теж є складнощі при проведенні виборів: провокації на дільницях, курди не беруть участі у виборах, але Туреччина ж через це не перестала існувати. Реджепа Ердогана не приймає захід країни, але про розкол не йдеться, ба більше — Туреччина досить ефективна економічно. Соціологи вже встановили, що кожен третій українець готовий брати участь у процесі контролю над владою. А як це може виглядати на практиці? Щоб звільнити якогось корупціонера, треба збирати майдан? Радше не майдан, а пікет, мирну акцію протесту. Стійкий протест у нинішніх умовах буде помічений. А якщо ні? Адже з представницькою демократією дійсно проблеми. Коли вона функціонує у нормальному режимі, то корупціонер просто програє вибори. В Україні ж корупціонер купує голоси виборців і самовідтворюється у владі. Якщо представницька демократія буксує, варто звернутися до форм прямої демократії — плебісциту, місцевого референдуму, сільського сходу. Але тут має попрацювати парламент: законодавчо оформити і закріпити механізми прямої демократії, що дозволяють забезпечити відгук, звільнення корупціонерів. Принаймні, всіх тих, хто зайняв виборні посади, але виявився неефективним, обдурив очікування суспільства. Тобто засоби «народного контролю» дещо обмежені? Без парламенту не обійтися? Так, і не тільки парламенту. Скажімо, зі звільненням не виборних, а призначених чиновників ще дещо складніше. Або взяти, наприклад, ідею з виборністю суддів, найефективнішим контролем був би подвійний: і з боку професійного суддівського співтовариства, і з боку виборців — потенційних підсудних, учасників процесу. Складність у тім, що пряма демократія може виродитися у ту ж охлократію. Але призначення тих же суддів не усуває корупції. Та й на виборах поширений підкуп. Одного засобу, універсальної панацеї немає, треба задіяти одразу кілька механізмів, підстраховувати. Плюс до всього форми контролю над владою через громадські організації можуть стати соціальними ліфтами для активістів, професіоналів, талановитих людей. Для них це можливість проявити себе. Ви вважаєте, що соціальні ліфти запрацюють? А це дуже серйозне питання! Майдан частково зняв цю проблему: в Кабмін були призначені люди, які до того жодних посад у владі не займали. А це вже вертикальна мобільність. Хоча радше йдеться про екзотичні приклади. Чи з´являться ці ліфти на всіх рівнях — ось що важливо. Тому що «революційна» вертикальна мобільність, коли влада належить «людині з автоматом» — це крайній засіб.
