Люстраційний комітет підстеріг новообраного президента і вручив йому свій черговий законопроект. Згідно з законопроектом, першим під люстрацію підпадає сам новообраний очільник держави.
Кілька днів тому, звітуючи на Українській правді на тему «Що зробив Люстраційний комітет за 100 днів», його голова Єгор Соболєв чесно визнав: фактично нічого. Перш за все, тому що нинішні лідери у лютому про цей Люстраційний комітет потринділи-потринділи, оголосили, що створять, але так офіційно і не створили. І існує він виключно на пташиних правах волотерської організації на кшталт якого-небудь «Грінпису». Тобто, всіх повноважень у нього – дражнити плакатами, набридати пікетами, ну і ще законопроекти писати. Із надією, що вони комусь колись будуть потрібні.
Щоправда, законопроектів про люстрацію на радівському сервері і без Комітету лежить – читай не хочу. Є свободівський (відхилений), є бютівсько-ударівський (теж відхилений) і ще чотири чисто ударівських (два відхилені, два ще у комітетах).
Сьомий, найновіший законопроект, створений соболєвським комітетом і урочисто всучений 13 липня прямо до рук Порошенка, найбільше нагадує свободівський: колишніх комуністів (тих, що до 1991 року) – під люстрацію, суддів/правоохоронців/держслужбовців, причетних до розгону Майдану та фальсифікації виборів – під люстрацію, тих, хто займав при Януковичі посади від міністра до начальника райвідділу міліції – під люстрацію (особливо пікантно, що під останню категорію підпадає і сам Порошенко, який худо-бідно, але свої вісім місяців в «покращувальному» уряді Азарова відпрацював).
Утім, на відміну від законопроекту Свободи, у своєму документі Люстраційний комітет обіцяє повне пробачення тим, хто спокутує свої гріхи участю у бойових діях АТО. Змиє кров’ю, так сказати. Ідея доречна – хоча є підозри, що у разі її втілення несподіваним чином «корочки» учасника бойових дій у нашому істеблішменті з’являться у кожного першого. Інші ідеї викликають деякі сумніви: починаючи від використання детектора брехні (у якому результат залежить не стільки від показань приладу, скільки від того, хто саме ці показання трактує) і закінчуючи організацією самої перевірки, яка «покладається на керівника (заступника керівника) відповідного органу державної влади (державного органу), де працює суб’єкт перевірки». Якщо перекласти на українські реалії, то це означає, що у 9 випадках з 1 перевіряти суб’єкта буде суб’єкт, по якому теж перевірка плаче (і навіть аж ридає).
Також не дуже зрозуміло, чому, скажімо, комуністичне партначальство до 1991 року підлягає люстрації, а про сучасних комуністів, які проголошують себе правоспадкоємцями КПРС, – не йдеться. І що робити з випускниками вишів КДБ (які теж входять до «чорного списку»), якщо у наших спецслужбах таких, мабуть, більше половини? Не питання, що робота нашої контррозвідки гідна значної кількості не дуже компліментарних епітетів, однак все ж таки хоч щось ця спецслужба робить. Що буде, якщо вичистити з неї працівників, що старші за сорок років (і за визначенням жодного іншого профільного вишу закінчувати не могли) – можна тільки здогадуватися. Бо ж контррозвідник – як не крути, професія специфічна: його журналістом на кшталт того ж Соболєва або Тані Чорновол не заміниш.
Однак найбільша проблема не в самому законопроекті і навіть не у його перегинах. Перегини, врешті-решт, при бажанні можна й скоректувати – і не будемо підозрювати аматорський, але ентузіастичний комітет Соболєва у тому, що такого бажання в них обмаль. Проблема в іншому: правий Соболєв – останні три місяці наш новий уряд у сенсі проведення стільки разів обіцяної люстрації не дуже себе обтяжував. Розмови «на користь бідних» – не важать. Власне, те, що навіть цей сердешний Люстраційний комітет так жодних офіційних повноважень і не отримав, теж про щось говорить.
Іншими словами, триндіти – не мішки ворочати. Особливо у випадку, коли цим мішком тебе самого можна з теплого містечка та й на вулицю. Або ж і у якесь набагато більш неприємне місце.
Тож є над чим замислитися, чи не так?
