Ще кілька років тому про аутизм на Прикарпатті говорили значно менше. Сьогодні ж ця тема звучить дедалі частіше — і не лише серед медиків, а й у родинах, дитсадках та школах. За офіційними даними, кількість дітей із розладами аутистичного спектра (РАС) в області стабільно зростає. Якщо наприкінці 2023 року в Івано-Франківській області було зареєстровано 435 таких дітей, то вже у 2024 році — 596, а наприкінці 2025-го — 654.
Про це пише Місто
Втім, фахівці застерігають: ці цифри не відображають повної картини.
Як пояснює медична директорка Прикарпатського обласного клінічного центру психічного здоров’я, психіатриня Наталія Стрільців, офіційна статистика охоплює лише тих дітей, чиї батьки звернулися по допомогу і пройшли процедуру встановлення діагнозу.
За її словами, чимало сімей роками відкладають візит до спеціаліста — через страх перед діагнозом або побоювання суспільного осуду. Водночас на статистику впливає і повномасштабна війна: значна кількість внутрішньо переміщених родин приїхала на Прикарпаття, але не всі з них уже звернулися до медиків. Інша частина — виїхала за кордон, і ці дані також випадають з обліку.
«Як дитячий психіатр, мушу наголосити: офіційна статистика — це лише вершина айсберга», — зазначає лікарка.
Світові дані свідчать, що розлади аутистичногоспектра трапляються приблизно в однієї з 36 дітей. Якщо застосувати цю пропорцію до населення області, реальна кількість дітей із РАС може бути значно більшою.
Окрему категорію становлять діти з легшими формами аутизму, зокрема синдромом Аспергера. Часто вони роками не потрапляють у поле зору психіатрів: їх можуть сприймати як сором’язливих, замкнутих або «дивакуватих». Нерідко діагноз встановлюють лише у підлітковому віці.
Водночас, за словами Наталії Стрільців, кількість звернень до спеціалістів на Прикарпатті та загалом в Україні стабільно зростає. Це свідчить про поступові зміни у суспільстві — батьки стають уважнішими до розвитку дітей і дедалі менше бояться звертатися по фахову допомогу.
Чи справді з кожним роком кількість дітей із аутизмом зростає? Чим це можна пояснити?
Кількість дітей, у яких діагностують розлади аутистичного спектра, справді зростає — і ця тенденція є глобальною. Зміни особливо помітні, якщо порівнювати статистику за останні десятиліття.
«Ще двадцять років тому світова статистика говорила про один випадок аутизму на сто п’ятдесят дітей. Згодом ця цифра змінилася на один до шістдесяти восьми, а зараз ми вже маємо один випадок на тридцять шість дітей», — пояснює лікарка.
В Україні динаміка не менш показова: якщо у 2017 році на обліку було трохи більше семи тисяч дітей із таким діагнозом, то сьогодні офіційна цифра вже перевищує двадцять тисяч.
Втім, як наголошує фахівчиня, таке зростання не варто трактувати однозначно як різке поширення розладу.
«Головна причина зросту полягає у впровадженні діагностичних критеріїв на різних рівнях надання допомоги — починаючи від педіатрів, суміжних фахівців, вихователів і вчителів», — зазначає Наталія Стрільців.
За її словами, раніше багатьом дітям із аутизмом помилково встановлювали інші діагнози — зокрема розумову відсталість або навіть дитячу шизофренію. Сьогодні ж медицина має значно точніші інструменти.
Сучасні стандартизовані методики дозволяють запідозрити розлади аутистичного спектра ще до двох років. Водночас значно зросла і обізнаність батьків.
«Завдяки інтернету, соціальним мережам та медіа батьки отримують доступ до інформації про норми розвитку дитини. Вони вже знають про так звані “червоні прапорці” аутизму — наприклад, відсутність вказівного жесту чи зорового контакту — і звертаються до лікаря значно раніше», — каже вона.
Важливу роль відіграють і лікарі первинної ланки. За словами психіатрині, сімейні лікарі та педіатри стали значно уважнішими під час планових оглядів і мають скринінгові інструменти для раннього виявлення РАС.
Водночас фахівці не відкидають і впливу зовнішніх чинників.
«Науковці припускають, що екологічні фактори, стреси та інші впливи можуть виступати своєрідними тригерами», — зазначає Стрільців.
Серед важливих факторів вона також називає вік батьків.
«Доведено, що ризик народження дитини з РАС зростає, якщо батьки старшого віку. А тенденція до пізнього батьківства у сучасному світі лише посилюється», — додає лікарка.
Окремо слід враховувати і розвиток неонатології: завдяки досягненням медицини виживає більше недоношених немовлят, які належать до групи ризику щодо порушень нейророзвитку.
Попри всі ці фактори, ще однією важливою зміною є поступове зменшення стигматизаціїпсихіатричних діагнозів у суспільстві.
«Страх перед словом “психіатр” усе ще існує, але він вже не такий паралізуючий, як двадцять років тому. Відомі люди дедалі частіше відкрито говорять про свій досвід або досвід своїх дітей», — говорить вона.
Це, за словами лікарки, допомагає батькам швидше приймати рішення звернутися по допомогу і краще розуміти: діагноз — це не кінець, а початок підтримки.
Які основні причини або фактори можуть впливати на розвиток аутизму?
Сучасна медицина розглядає аутизм як порушення нейророзвитку — тобто такий стан, який формується ще на етапі розвитку мозку дитини. Водночас, як наголошує психіатриня Наталія Стрільців, шукати одну конкретну причину цього розладу — помилка.
«Головне, що повинні розуміти батьки: єдиної причини аутизму не існує. Це мультифакторний процес», — пояснює вона.
За словами лікарки, в основі розладів аутистичногоспектра лежить складна взаємодія генетичних особливостей і факторів середовища. Йдеться не про один «ген аутизму», а про сотні можливих генетичних комбінацій, які впливають на формування нейронних зв’язків у мозку.
«Науковці говорять про мутації чи комбінації великої кількості генів, які визначають, як саме формуються зв’язки між нейронами», — зазначає Стрільців.
Водночас зовнішні фактори можуть відігравати роль своєрідних тригерів, особливо під час внутрішньоутробного розвитку. Зокрема, ризик можуть підвищувати деякі інфекції, перенесені матір’ю під час вагітності, або прийом окремих специфічних медикаментів.
Водночас фахівчиня наголошує: довкола аутизму досі існує чимало міфів, які важливо розвінчувати.
«Аутизм жодним чином не виникає через холодне чи неправильне виховання. І ще один надзвичайно важливий момент — вакцинація не викликає аутизм», — підкреслює Стрільців.
За її словами, міф про зв’язок щеплень із РАС виник через сфальсифіковане дослідження багато років тому, але відтоді десятки масштабних міжнародних досліджень за участю мільйонів дітей довели протилежне.
«Те, що перші ознаки аутизму часто стають помітними у віці одного-двох років, коли дітям роблять планові щеплення, — це лише збіг у часі», — додає лікарка.
Вона пояснює: мозок дитини з аутизмом розвивається інакше, формуючи відмінні нейронні зв’язки.
«У таких дітей може бути забагато зв’язків в одних ділянках мозку і замало — в інших. Саме це і впливає на сенсорні та комунікативні особливості», — говорить вона.
Саме тому аутизм дедалі частіше розглядають не як «набуту хворобу», а як інший тип розвитку нервової системи.
Генетичний фактор при цьому відіграє одну з ключових ролей.
«Сучасна наука підтверджує, що аутизм має виражену спадкову природу», — зазначає Стрільців.
За її словами, дослідження однояйцевих близнюків демонструють дуже високі показники: якщо один із них має РАС, імовірність такого ж діагнозу в іншого становить від 70 до 90 відсотків. Для братів і сестер цей ризик нижчий, але все одно значно перевищує середній у популяції.
«Якщо в сім’ї вже є одна дитина з аутизмом, ризик для наступної становить приблизно 10–20%», — пояснює лікарка.
Водночас генетика аутизму залишається надзвичайно складною: іноді мутації передаються у спадок, а іноді виникають спонтанно — навіть у родинах, де раніше не було подібних випадків.
«Це означає, що аутизм може з’явитися в абсолютно нейротиповій сім’ї», — додає вона.
Розуміння генетичної природи розладу, за словами фахівчині, має ще одне важливе значення — воно допомагає зняти з батьків відчуття провини.
Окремо лікарка пояснює, що на сьогодні не існує жодного аналізу, який міг би точно передбачити або підтвердити аутизм.
«Немає аналізу крові, МРТ чи простого генетичного тесту, який на сто відсотків діагностує аутизм. Діагноз встановлюється виключно на основі клінічного спостереження», — наголошує вона.
Втім, медичні обстеження залишаються важливою частиною процесу. Вони допомагають виключити інші стани, які можуть мати схожі прояви.
«Наприклад, ми обов’язково перевіряємо слух дитини, щоб переконатися, що затримка мовлення не пов’язана з порушенням слуху», — пояснює Стрільців.
Генетичні тести також використовують, але їхня роль — допоміжна. Вони можуть виявити окремі хромосомні зміни або рідкісні мутації, пов’язані з порушеннями розвитку, однак не дають однозначної відповіді.
«Навіть найсучасніші генетичні дослідження не знаходять конкретну “причину аутизму”. Тому батькам не варто витрачати колосальні кошти в пошуках одного “зламаного гена”», — підсумовує лікарка.
У якому віці найчастіше виявляють аутизм і на що варто звернути увагу?
В ідеалі розлади аутистичного спектра варто виявляти ще в ранньому дитинстві — у період, коли мозок найбільш пластичний і найкраще піддається корекції. За словами психіатрині Наталії Стрільців, оптимальний вік для встановлення діагнозу — від півтора до двох років.
«Саме в цей період ознаки відхилень у соціальному та комунікативному розвитку стають достатньо вираженими», — пояснює вона.
Втім, у реальності батьки часто звертаються значно пізніше. В українських умовах, зокрема і на Прикарпатті, діагноз нерідко встановлюють у три або навіть чотири роки.
«Довгий час у нашій культурі існував міф, що хлопчики просто починають говорити пізніше, тому батьки чекали до останнього», — каже лікарка.
Насправді ж перші тривожні сигнали можуть з’являтися значно раніше — ще в перший рік життя дитини. Наприклад, у шість–дев’ять місяців малюк може не реагувати усмішкою на усмішку мами або не проявляти пожвавлення під час її появи. До року важливою ознакою є наявність лепету та реакції на власне ім’я.
«Особливо критичним є вік 18 місяців, коли дитина вже повинна активно використовувати вказівний жест», — наголошує Стрільців.
Саме відсутність цього жесту — один із ключових «червоних прапорців». Якщо дитина не показує на предмети, а натомість використовує руку дорослого як інструмент, це має насторожити.
Серед інших ранніх ознак лікарка називає відсутність або нестабільний зоровий контакт.
«Нейротипова дитина дивиться в очі мамі під час гри чи годування, а дитина з РАС може цього уникати», — пояснює вона.
Ще один важливий сигнал — відсутність реакції на власне ім’я після десяти місяців. Часто батьки в такому випадку підозрюють проблеми зі слухом, адже дитина не озивається, коли її кличуть, але водночас реагує на сторонні звуки.
Ознаки можуть проявлятися і в особливостях гри та поведінки. Діти з аутизмом нерідко виконують повторювані рухи — махають руками, ходять навшпиньки або довго кружляють на одному місці. Іграшки вони використовують незвично: замість сюжетної гри можуть годинами крутити колеса машинки або вибудовувати предмети в ідеально рівні ряди.
«Будь-яка спроба порушити цей порядок може викликати сильну істерику, яку важко заспокоїти», — додає лікарка.
Важливою є і так звана «розділена увага» — здатність дитини ділитися емоціями з дорослими. Якщо малюк не приносить іграшки, щоб показати їх батькам, не намагається привернути увагу до чогось цікавого — це також може бути сигналом.
У мовленні насторожує не лише затримка, а й відсутність спроб компенсувати її жестами чи мімікою. Іноді батьки помічають і втрату вже набутих навичок.
«Буває, що дитина у рік говорила кілька слів, а в півтора раптом замовкла — це дуже тривожний симптом», — підкреслює Стрільців.
Окремо лікарка звертає увагу на сенсорні особливості: діти можуть болісно реагувати на звуки чи текстури або, навпаки, майже не відчувати болю.
Водночас існує категорія дітей, у яких аутизм проявляється значно пізніше. Йдеться про так званий високофункціональний аутизм або синдром Аспергера.
«У таких дітей може бути збережений або навіть високий інтелект, і часто немає виражених проблем із мовленням», — пояснює вона.
Найчастіше труднощі стають помітними вже у молодшому шкільному віці — приблизно від шести до дев’яти років, коли зростають вимоги до соціальної взаємодії.
«Проблеми проявляються тоді, коли потрібно працювати в колективі, дотримуватися правил, розуміти складні соціальні зв’язки», — каже лікарка.
Такі діти можуть мати виняткові здібності в окремих сферах — наприклад, у математиці чи програмуванні — але водночас відчувати значні труднощі у спілкуванні або побутових навичках.
Саме тому, наголошує Стрільців, найважливіше для батьків — не ігнорувати тривожні сигнали.
«Якщо ви помічаєте одразу кілька таких ознак, це не означає стовідсотковий аутизм. Але це безперечний сигнал для негайного звернення до спеціаліста», — підсумовує вона.
Чекати, що дитина «переросте» ці особливості, — найбільша помилка, адже саме раннє втручання дає найкращі результати.
Чи можна «вилікувати» аутизм і яка допомога є ефективною?
Питання про те, чи можна повністю вилікувати аутизм, — одне з найболючіших для батьків. І водночас одне з тих, на яке лікарі змушені відповідати максимально чесно.
«Це запитання я чую практично від кожної родини. І завжди намагаюся бути відвертою, але делікатною», — каже психіатриня Наталія Стрільців.
За її словами, сучасна медицина не має засобу, який би міг «вилікувати» розлади аутистичногоспектра.
«Не існує чарівної таблетки чи іншого медикаменту від аутизму. Це не хвороба в класичному розумінні, як, наприклад, запалення легень. Це особливий стан розвитку нервової системи», — пояснює вона.
Йдеться про іншу архітектуру нейронних зв’язків у мозку, яка визначає спосіб сприйняття світу. Саме тому аутизм не «зникає» з віком, а супроводжує людину протягом життя, змінюючи свої прояви.
«Не можна вилікувати саму сутність того, як мозок працює. Аутизм залишається з людиною, але трансформується на різних вікових етапах», — зазначає лікарка.
Втім, це зовсім не означає, що дитині неможливо допомогти. Навпаки — сучасний підхід зосереджений не на «лікуванні», а на розвитку навичок і підтримці.
«Наша головна мета — навчити дитину комунікувати, розуміти соціальні правила та бути максимально самостійною в побуті», — каже Стрільців.
За її словами, результати можуть бути дуже різними: частина людей із легшими формами аутизму в дорослому віці ведуть самостійне життя, працюють і створюють сім’ї. В інших випадках людині може знадобитися постійна підтримка.
Ключову роль тут відіграють методи реабілітації. Водночас лікарка застерігає: не всі підходи, які пропонують на ринку, мають наукове підґрунтя.
«Світовим золотим стандартом сьогодні вважається прикладний аналіз поведінки — АВА-терапія», — пояснює Стрільців.
Цей метод базується на чітких наукових принципах і допомагає дитині поступово опановувати нові навички.
«Складні дії розбиваються на маленькі кроки, і за кожен успіх дитина отримує заохочення. Це формує мотивацію до навчання», — каже вона.
Для наймолодших дітей ефективною є Денверськамодель раннього втручання, яка працює через гру і спрямована на розвиток комунікації та соціальної взаємодії.
Важливою складовою є і розвиток мовлення.
«Робота з логопедом чи дефектологом є критично важливою», — наголошує лікарка.
Якщо дитина не говорить, фахівці можуть запроваджувати альтернативні способи комунікації.
«Наприклад, система обміну картками дозволяє дитині висловлювати свої потреби без істерик і фрустрації», — пояснює вона.
Часто діти з аутизмом мають і сенсорні особливості, тому додатково працюють спеціалісти із сенсорної інтеграції.
«Це допомагає нервовій системі правильно обробляти сигнали — зменшується гіперчутливість до звуків, світла чи дотиків», — каже Стрільців.
Серед корисних підходів вона також називає DIR Floortime, ерготерапію та адаптивну фізкультуру, які допомагають розвивати емоційний контакт і моторні навички.
Водночас лікарка наголошує: медикаментів, які лікують сам аутизм, не існує.
«Препарати можуть призначатися лише для корекції супутніх станів — наприклад, безсоння, агресії чи епілепсії», — пояснює вона.
Батькам варто бути обережними і з так званими «альтернативними» методами.
«Дельфінотерапія, стовбурові клітини чи спеціальні дієти не мають переконливої доказової бази. Вони часто коштують дуже дорого і дають лише ефект плацебо», — застерігає Стрільців.
Водночас ситуація з доступом до допомоги на Прикарпатті поступово покращується.
«Ще десять років тому батькам доводилося їхати до Києва чи за кордон, щоб отримати елементарну АВА-терапію. Сьогодні в Івано-Франківську вже працює низка реабілітаційних центрів», — каже вона.
Також важливу роль відіграють інклюзивно-ресурсніцентри, які є першою точкою звернення для багатьох сімей.
«Фахівці ІРЦ проводять комплексну оцінку розвитку дитини і допомагають визначити її освітні потреби», — пояснює лікарка.
За її словами, багато сучасних центрів реабілітації створені самими батьками дітей з аутизмом.
«Це люди, які пройшли цей шлях і змогли об’єднати навколо себе сильні команди фахівців», — додає вона.
Попри позитивні зміни, потреба в якісних і доступних послугах залишається високою. Але головне, підкреслює лікарка, — не втрачати час.
Чи перебувають діти з аутизмом обліку і яку підтримку вони можуть отримати?
Тема «обліку» у психіатрії досі викликає у батьків багато тривоги — передусім через стереотипи, що сформувалися ще десятиліття тому. Однак сучасна система суттєво змінилася.
«Багато хто досі уявляє психіатричний облік як тавро на все життя. Насправді це давно не так», — пояснює психіатриняНаталія Стрільців.
За її словами, в Україні більше не існує поняття диспансерного обліку в тому вигляді, як це було раніше. Його замінив консультативний нагляд, який базується на добровільності та згоді пацієнта.
«Сьогодні йдеться про амбулаторну психіатричну допомогу, а вся інформація про стан здоров’я є конфіденційною», — наголошує лікарка.
Дані про діагноз зберігаються в електронній системі охорони здоров’я і захищені лікарською таємницею. Жодна стороння особа не має до них доступу без згоди батьків.
«Школа чи дитячий садок можуть дізнатися про діагноз лише за добровільною згодою родини», — додає вона.
Медичний супровід при цьому залишається важливим — але його мета не контроль, а підтримка.
«Ми рекомендуємо приходити на планові огляди раз на пів року або рік. Це потрібно, щоб оцінювати динаміку розвитку і коригувати маршрут допомоги», — пояснює Стрільців.
Водночас діти з розладами аутистичного спектра мають право на оформлення інвалідності, що відкриває доступ до соціальних гарантій.
«Це важливе рішення, яке напряму впливає на фінансову і соціальну підтримку родини», — каже лікарка.
Рішення ухвалює лікарсько-консультативна комісія на підставі висновку дитячого психіатра. Статус інвалідності може встановлюватися до 18 років, а у випадках важких форм — із потребою постійного догляду.
«У таких ситуаціях один із батьків може повністю присвятити себе дитині, отримуючи відповідну допомогу від держави», — зазначає вона.
Також діти з інвалідністю мають право на першочергове зарахування до садочків і шкіл.
Окремим напрямком є державні програми підтримки.
«Держава фінансує реабілітаційні послуги для дітей з інвалідністю, і батьки можуть самостійно обирати заклад із переліку сертифікованих», — пояснює Стрільців.
Такий механізм, за її словами, дає родинам більше свободи і стимулює розвиток якісних послуг.
На рівні громад також з’являються додаткові можливості.
«Місцева влада впроваджує власні програми — це і матеріальна допомога, і фінансування оздоровлення, і створення умов для навчання», — каже лікарка.
Інклюзивна освіта за останні роки зробила великий крок уперед.
«Сьогодні дитина з особливими освітніми потребами має право навчатися у звичайній школі за місцем проживання», — підкреслює Стрільців.
У класах працюють асистенти вчителя, а за потреби батьки можуть залучити і тьютора, який допомагає дитині адаптуватися.
Втім, попри прогрес, система все ще потребує розвитку.
«Ми перебуваємо на етапі становлення якісної інклюзії. Є дефіцит фахівців, не всюди є ресурсні кімнати, а робота асистентів часто недооцінена», — зазначає лікарка.
Серед викликів вона також називає випадки булінгу та нерозуміння з боку оточення.
«Нам ще потрібно багато працювати, щоб діти з аутизмом могли почуватися повноцінними членами суспільства і не відчували браку емпатії», — підсумовує Стрільців.
Що найважливіше мають знати батьки після встановлення діагнозу?
Момент, коли батьки вперше чують від лікаря слово «аутизм», часто стає переломним. Він супроводжується сильними емоціями — страхом, болем, розгубленістю.
«Це завжди шок. Життя родини ніби ділиться на “до” і “після”», — говорить психіатриня Наталія Стрільців.
За її словами, ці відчуття є абсолютно природними, адже батьки змушені прощатися з уявленням про «ідеальне» майбутнє своєї дитини.
«Найважливіше на початку — дозволити собі прожити ці емоції: плач, горювання, прийняття», — пояснює вона.
Лише після цього етапу з’являється ресурс рухатися далі — і спрямувати свою любов і турботу в конструктивне русло.
Водночас лікарка застерігає батьків від поширеної помилки — пошуку «швидкого лікування» будь-якою ціною.
«Не варто витрачати час, гроші та енергію на тих, хто обіцяє “вилікувати” аутизм за кілька сеансів чи “зняти порчу”. Це шлях у нікуди», — наголошує Стрільців.
Натомість важливо якомога швидше прийняти діагноз і зосередитися на доказових методах допомоги.
«Аутизм — це не хвороба, яку можна стерти. Це спосіб сприйняття світу. І з цим потрібно навчитися жити», — каже вона.
Водночас підкреслює лікарка: допомога потрібна не лише дитині, а й самій родині.
«Дуже важливо не забувати про власний ресурс. Часто страждають стосунки в подружжі, мама емоційно вигорає— і тоді вона вже не може бути опорою для дитини», — говорить Стрільців.
Саме тому батькам варто дозволити собі відпочинок і підтримку.
«Делегуйте обов’язки, просіть допомоги у родичів, знаходьте хоча б кілька годин на тиждень для себе», — радить вона.
І, мабуть, найважливіше — навчитися помічати й цінувати маленькі кроки вперед.
«Радійте кожному досягненню: новому звуку, першому вказівному жесту, навіть кільком спокійним хвилинам у кафе», — каже лікарка.
Саме з таких дрібних перемог складається великий шлях — шлях, який родина проходить разом зі своєю дитиною.
«Це непроста дорога. Але вона точно не безнадійна», — підсумовує Наталія Стрільців.
