2018 року Україна має бути готова приймати і зберігати на своїй території радіоактивні відходи після переробки відпрацьованого ядерного палива (ВЯП) зі своїх АЕС. Протягом останніх 30–35 років усе паливо з Рівненської, Хмельницької та Южно-Української АЕС вивозять у Росію. Там на спеціальних підприємствах у процесі перероблення вилучають збройовий плутоній, решту комплектувальних дроблять, заливають рідким склом і закочують у бочки.
Ось ці оскловані радіоактивні відходи (РАВ) в бочках і мають повернутися в Україну. Повернення першої партії обсягом 550 куб. м із палива блоків №1 і №2 Рівненської АЕС якраз і заплановано на 2018 рік. А везти їх нікуди. Початок будівництва спеціалізованого сховища РАВ у зоні відчуження Чорнобильської АЕС вже кілька років методично переносять на пізніші терміни. А Кабінет міністрів так само методично не затверджує техніко-економічного обґрунтування його будівництва.
Forbes уже писав, що протягом шести місяців 2015 року Росія відмовлялася забирати ВЯП з наших АЕС, вимагаючи підписання нових контрактів з обов’язковими штрафними санкціями, якщо 2018 року Україна відмовиться приймати назад відходи. У липні документи було підписано, паливо почали вивозити, але пункти про штрафні санкції залишаються комерційною таємницею. Більше того, за вивезення ВЯП відповідає НАЕК «Енергоатом», а за будівництво сховища РАВ – Державна інспекція ядерного регулювання, яка не вживає кроків для прискорення процесу.
Зобов’язані прийняти
Жодних варіантів на кшталт «нехай усе так і залишається в Росії» розглядати нема сенсу. 1997 року всі країни з атомною генерацією ухвалили «Об’єднану конвенцію про безпеку поводження з відпрацьованим паливом та безпеку поводження з радіоактивними відходами». Згідно з документом, усі ядерні відходи та ВЯП належать країні, де їх використовували, а тому мають зберігатися тільки на території цієї країни. Україна ратифікувала документ 2000 року.
Росія теж не зацікавлена у зберіганні на своїй території чужих відходів. Хоча брати їх на перероблення за комерційною ціною завжди готова: вона отримує гроші за послуги, у результаті яких вилучає й абсолютно безплатно використовує збройовий плутоній для виготовлення нових ядерних зарядів.
А ось із зберіганням є проблеми. На сьогодні на території РФ тільки офіційно є близько 500 млн куб. м РАВ, із яких лише 100 млн кубометрів твердих і 400 млн кубометрів – рідких. Щорічно російські профільні заводи виробляють ще до 400 000 кубометрів рідких РАВ.
«Тверді відходи роблять із різних витратних матеріалів, використовуваних у галузях, пов’язаних із радіацією. Це, наприклад, клоччя, халати, спецодяг, обладнання. Їхній обсяг певним чином зменшують і закочують у бочки. Що ж до рідких, то в Росії їх просто закачують у підземні лінзи. У Сибіру є три такі. А в усьому світі рідкі відходи упарюють, отриманий залишок бетонують у бочках, а бочки потім захоронюють. Росія – єдина країна у світі, яка не упарює ці РАВ», – пояснює технологію Ольга Кошарна, директор з питань інформації та зв’язків із громадськістю асоціації «Український ядерний форум».
Утім, проблеми не тільки в України – з місцем розміщення радіоактивних відходів, а й у Росії – із транспортними контейнерами, а також обсягом і складом РАВ, які вона має передавати. Насправді період повернення перших партій настав ще 2013 року. Але тоді до вивезення не готовою виявилася і російська сторона. Тому переговори все ще тривають.
Чужого нам не треба
У світі використовують лише дві технології перероблення радіоактивних відходів. Дуже умовно їх можна назвати французькою і російською. Їхня візуальна відмінність у тому, що після осклування у французів виходить чорне скло, а в росіян – зелене. Але з однієї первинної кількості радіоактивних матеріалів після перероблення в росіян обсяг відходів виходить утроє-учетверо більшим, ніж у французької Areva.
До того ж, за російською технологією, процес дроблення відходів іде безперервно, і в дробарку водночас надходить не тільки відпрацьоване ядерне паливо, а й деталі підводних човнів, старі реактори РВПК, зламані рентген-апарати та обладнання військових заводів.
Методику формування ізотопного складу й активності обидві сторони підписали давно, і Україна заявляла, що не візьме собі жодного зайвого ізотопу. Але росіяни запевняють, що іншої технології в них немає, а за наявною нічого іншого вийти не може.
«Ми їм кажемо, що це не наші відходи, це їхні відходи – із підводних човнів, РВПК, станцій. Там занадто багато алюмінію. Вони відповідають, що алюміній усе одно потрібен, скло без алюмінію не виплавити. А ми кажемо, що алюмінію там більше, ніж треба було б. А це зайвий обсяг, зайві шкідливі ізотопи. Звичайно, там усі ізотопи шкідливі, але зайвих ми не хочемо брати», – описує суть суперечки Юрій Недашковський, президент НАЕК «Енергоатом».
Як зазначає Недашковський, рівень переговорів уже дійшов до тієї стадії, що росіяни навіть озвучили такий варіант: привезти їм «сьогоднішнє» паливо з українських АЕС, вони в присутності українських фахівців перемолотять його, розчинять, вилучать усі можливі речовини, завантажать у наші бочки, і ми можемо відразу їх забирати. Але слова – це одне, а супутні технологічні процеси – зовсім інше.
Проблема залишається. Сховище для радіоактивних відходів після перероблення ВЯП – це складний технологічний об’єкт, де РАВ мають безпечно перебувати протягом 100 років. Тому у звичайний бетонний бункер бочки з РАВ не поставиш. До того ж, зводячи такі об’єкти, доводиться враховувати вітчизняні реалії.
Без альтернативи
Наприклад, 16 червня нинішнього року в Чорнобильській зоні відчуження запрацювало Централізоване сховище для відпрацьованих джерел іонізуючого випромінювання, яких накопичилося вже близько 300 000 одиниць. Це матеріали та обладнання, які за останні 20 років використовували в машинобудуванні, будівництві, медицині, інших галузях і зберігали по всій Україні: у Києві, Харкові, Дніпропетровську, Одесі та Донецьку.
Гроші на будівництво цього Централізованого сховища виділили Міністерство енергетики та змін клімату Великої Британії (11,3 млн фунтів стерлінгів) і Європейський Союз (2 млн євро). Проектування сховища почалося 2008 року, а будівництво – 2011-го. Спочатку його мали закінчити на початку 2013-го, але в результаті здали тільки на початку 2015 року.
Експлуатуватиме сховище держкорпорація «Радон». До кінця року ще триватимуть «холодні й гарячі» випробування, і тільки після їхнього благополучного завершення Держінспекція ядерного регулювання видасть ліцензію на промислову експлуатацію.
Такий же бюрократичний шлях належить пройти і сховищу для РАВ, привезених із Росії. Плюс у тому, що техніко-економічне обґрунтування будівництва цього сховища вже пройшло всі необхідні експертизи в Держінспекції атомного регулювання. Про це ще на початку літа заявила Тетяна Кілочицька, заступник голови відомства. Але відтоді нічого не змінилося. А Кабміну ж потрібно не тільки затвердити ТЕО, а й знайти гроші на будівництво.
Українські профільні чиновники, замість того щоб шукати аргументи для Кабміну і торпедувати ухвалення рішення, міркують про те, що Україні треба готуватися платити штрафні санкції за несвоєчасний прийом РАВ із Росії. «Така загроза існує», – заявилаНаталія Шумкова, виконавчий директор НАЕК «Енергоатом».
Але Шумкова все ж залишає країні останній шанс: до 2018 року, як це передбачалося спочатку, Україна вже точно не зможе почати приймати РАО, але за затвердження Кабміном ТЕО та своєчасного фінансування сховище можуть завершити до 2018 року.
На жаль, від російської сторони, незважаючи на всі підписані контракти та договори, можна очікувати скільки завгодно «оригінальних» рішень. Аж до того, що 2018 року «ядерний поїзд» із Росії просто привезе і вивантажить посеред поля в Харківській чи Сумській області бочки з радіоактивними відходами. Ніхто з фахівців галузі, опитаних Forbes, не зміг дати гарантій, що такого не станеться.
А поки уряд відтягує розв’язання цього питання, фахівці розглядають варіант створення хоча б тимчасового сховища РАВ у районі тієї ж Рівненської АЕС. Але офіційно озвучити таку ідею наразі побоюються.
