Він свідомо не включив Богдана Хмельницького до книжки про 100 відомих українців, називає частину шкільних підручників «вар’ятством» і переконаний: історію потрібно викладати вже з першого класу. Історик та письменник Мирослав Кошик руйнує усталені уявлення про постаті, які давно стали частиною національного пантеону.
«Історія України для наймолодших» Мирослава Кошика витримала декілька перевидань і здобула всеукраїнське визнання. Наступне видання – «100 українців, яких варто знати» – вийшло за підтримки Українського інституту книгита поповнило бібліотеки в різних регіонах України, здобуло відзнаку конкурсу «Краща книжка Прикарпаття 2025», а його автор нещодавно став лауреатом міської премії імені Івана Франка. У розмові з Франківчанами Мирослав Кошик розповів, чому не здивувався успіху своєї першої книжки, як із понад пів тисячі історичних постатей обирав сто найвідоміших українців, що не так зі шкільними підручниками та якою буде його наступна книга.
Ваша «Історія для наймолодших» стала дуже успішною. Ви не називаєте загального накладу, але вона вже витримала декілька перевидань. Наскільки це багато для українського ринку?
За українськими мірками – дуже багато. Зрозуміло, що зараз український книжковий ринок набагато кращий, ніж двадцять років тому. Проте за обсягами накладів нам ще дуже далеко навіть до Польщі, яку можна порівнювати з Україною за кількістю населення та територією. Про Сполучені Штати, Велику Британію чи Францію взагалі не йдеться. Якщо в Україні книжка продається накладом десять тисяч примірників, її вже можуть називати бестселером. На жаль, в Україні читають мало. Книжки дорогі, і можна припустити, що людям просто бракує грошей. Але коли людина готова заплатити двісті гривень за якесь фрапе, а сімсот гривень за книжку для неї вже надто дорого, то виникає запитання: чи справді справа лише у грошах?
Але й книжки, правду кажучи, постійно дорожчають. Це лише через вартість паперу та друку?
Не тільки. Щоб привернути увагу читача, видавництва вкладають дедалі більше коштів, ідей і роботи в оформлення. Сьогодні книжка має зацікавити людину ще до того, як вона почне читати текст. Наведу простий приклад. Моєму синові потрібно було прочитати за шкільною програмою «Мауглі». Я дав йому старе видання: пожовклий папір, дрібний шрифт, майже немає ілюстрацій. Він любить читати книжки, але саме це видання його взагалі не зацікавило. Ми можемо скільки завгодно закликати дітей читати, але книжка має бути зручною, зрозумілою і привабливою. Ілюстрація, шрифт, верстка, якість паперу – усе це сьогодні має значення.
Ви передбачали, що «Історія для наймолодших» стане настільки популярною і комерційно успішною?
Відверто кажучи, так. Бо я зробив усе, щоб вона такою стала. Напевно, тут проявилася моя так звана бізнесова жилка. Кожен текст, кожна ілюстрація, кожна деталь були продумані. І це спрацювало. Водночас це науково-популярна книжка. У ній немає вигаданих легенд чи казкових пояснень. Але я намагався подати матеріал так, щоб його могла зрозуміти і 5-ти річна дитина, і 95-ти річна бабуся. До слова, найстаршій моїй читачці було 98 років, а наймолодшій – два з половиною. Ось такий діапазон. Формально це історія для наймолодших. Насправді ж – книжка для всіх, хто хоче зрозуміти й полюбити історію України.
А чому українці загалом не люблять історію і вважають її нудною?
Тому що її дуже погано подають. Іноді – просто жахливо. Ми досі не до кінця усвідомили, що розповідаємо історію держави Україна. У текстах і навіть у місцевих історичних матеріалах можна натрапити на формулювання на кшталт «австрійське панування» чи «польський гніт». Складається враження, що українці століттями лише терпіли, були під чиїмось гнітом і чекали, коли їх хтось урятує. Але історія держави – це не перелік нещасть. Це складний і закономірний процес.
Історію держави можна порівняти з історією людини – від дитинства до зрілості. У ній є логіка, послідовність і закономірності. Історія України в цьому сенсі принципово не відрізняється від історії Франції, Німеччини чи Румунії. Тут діяли ті самі політичні, соціальні та економічні закони.
Ми – звичайна європейська держава. Не краща й не гірша за інші. У нас така сама складна історія, така сама культура, періоди піднесення, конфліктів і поразок. Але російська історіографія протягом тривалого часу нав’язувала думку, ніби Україна – щось другорядне, неповноцінне, не таке, як усі. Частина цих уявлень проникла й в українську історичну традицію і досі там живе. Міцно тримається ще з часів міністра освіти Табачника.
Ваша наступна книжка – «100 українців, яких варто знати». Як ви цю сотню відбирали?
Це була титанічна робота.
Цю книжку мені замовило видавництво. Я тоді хотів працювати над іншим проєктом — тим, який пишу зараз. Але видавці наполягали. Попередня книжка виявилася успішною, і вони вже отримали фінансування від держави нового видання. Спочатку в моєму списку було 574 особи і з них треба було залишити лише сто. Тому лише відбір тривав приблизно п’ять місяців. Додаткова складність полягала в обмеженому обсязі: кожній людині відводилося дві сторінки. Пригадую, почав писати про Володимира Великого – і раптом побачив, що вже маю сімнадцять сторінок. Подумав: «Що ти робиш і як тепер усе це скоротити?» Адже, треба сказати найважливіше, нічого принципового не пропустити, вкластися у визначений обсяг і водночас написати так, щоб людині було цікаво.
За яким принципом ви визначали, хто заслуговує потрапити до сотні?
Для мене важливими були не лише відомість чи популярність людини, а наслідки її діяльності. Що вона змінила? Що залишилося після неї? Як її рішення вплинули на Україну? У нас часто історичну постать оцінюють за намірами або за створеним навколо неї образом: мовляв, людина відома, очевидно, хотіла добра Україні – отже, вона безумовно позитивна. Але історик має дивитися передусім на наслідки.
Тут доречно запитати, які постаті з українського так званого пантеону героїв вас дратують?
У 100 українцях, яких варто знати немає Богдана Хмельницького, це моє свідоме рішення. Мене дратує міфологізований образ Хмельницького і небажання бачити причинно-наслідковий зв’язок між його діями та подальшими подіями. Після Хмельниччини в історії центральної і східної України починається період, який назвали Руїною. Правобережжя було значною мірою спустошене. Регіон, який мандрівники ще в середині XVII століття описували як багатий, культурний і освічений, за кілька десятиліть перетворився на територію великого занепаду.
Я не стверджую, що Хмельницький був поганим, що він свідомо то зробив і хотів таких наслідків. Ні, швидше за все так сталося. Ситуація дещо вийшли з-під контролю, розгорілася громадянська війна. Але наслідки його діяльності ми повинні аналізувати чесно. Натомість у книжці є Іван Виговський, який переміг московське військо під Конотопом. Для мене важливо показувати не лише тих героїв, до яких усі звикли зі шкільної програми.
Ви називаєте події середини XVII століття громадянською війною. Це досить дискусійне трактування чи не так?
Для мене, ні. Адже варто подивитися, хто реально воював по обидва боки. У російській імперській традиції українець міг бути лише селянином або, у кращому разі, козаком. Якщо, це шляхтич чи землевласник, то автоматично писали поляк або московит. Але документи XVII століття дають набагато складнішу картину. Серед противників Хмельницького було чимало представників української шляхти. Тому зводити весь конфлікт лише до війни українців проти поляків – надмірне спрощення. Історія майже ніколи не буває чорно-білою.
Які ще історичні стереотипи вас дратують?
Наприклад, традиційна розповідь про Івана Федорова як про першого книгодрукаря. Навіть напис на його надгробку повідомляє, що він відновив занедбане друкарство у Львові. Тобто друкарська традиція існувала й раніше. Але в масовій свідомості залишається спрощена формула: прийшов Федоров – і започаткував книгодрукування. Такі твердження повторюють із покоління в покоління, майже не аналізуючи їх. Тому треба руйнувати подібні схеми. Щоб люди починали ставити запитання: чи справді все було саме так? Звідки походить ця версія? Хто і навіщо її сформулював?
Книжка «100 українців, яких варто знати» потрапила до бібліотек по всій Україні. Чи відчуваєте, що вона однаково цікава в різних регіонах?
Так. Її читають у Києві, Харкові, Сумах та інших містах. Перший наклад, профінансований державою, передали до бібліотек у різних регіонах — від Сум до Ужгорода. Мене дуже тішить, що в Росії цю книжку дуже не люблять. Видавництво «Магура», з яким я працюю, навіть збирає висловлювання російських пропагандистів про неї. Це означає, що книжка потрапила в болючу точку. Вона пропонує погляд на українську історію без російської оптики.
Чому ви вирішили починати саме з історії для дітей?
Тому що починати потрібно з дітей. Частину старшого покоління ми вже, на жаль, втратили для переосмислення історії. Деяких людей майже неможливо переконати відмовитися від уявлень, які їм нав’язали. Я глибоко переконаний, що історію потрібно вивчати вже з першого класу. Звичайно, просто, зрозуміло й відповідно до віку дитини.
До слова, кілька приватних шкіл уже використовують «Історію для наймолодших» як навчальну книжку. Для мене це дуже важливо.
Ваш син навчається у школі. Як ви оцінюєте сучасні українські підручники з історії?
Він відмінник, майже з усіх предметів має одинадцять балів, а з історії — десять. Для мене це вже багато про що говорить. Відкриваєш той підручник, а там якесь, вибачте, варʼяцтво, а не історія. Спочатку автори подають якесь твердження, потім намагаються щось пояснити, далі вставляють велику цитату, яка нікому не потрібна, а після неї одразу ставлять учневі запитання. Але ти спочатку дитині цікаво розкажи історію. А вже потім – питай. Через таку подачу історію і не люблять. Те ж саме і з ілюстраціями, тобі обовʼязково покажуть селян, які працюють на панщині. Зображення темне, невиразне, майже нічого не видно. Чому показують лише селян на панщині, але майже не показують дам і кавалерів, які танцюють у замках? Тому, що хлопи.
Так само, наприклад, Тараса Шевченка досі часто показують лише як бідного кріпака у смушевій шапці. Так ніби він у ній завжди ходив. Уявіть, що хтось сфотографував мене на концерті AC/DC у дивакуватій шапці з ріжками, а потім усе життя подавали скрізь лише це фото. Приблизно так ми зробили із Шевченком: образ, який він одягнув, можна сказати «по приколу» витіснив реальну людину. Він ж був академіком, митцем, інтелектуалом.
Над якою книжкою ви працюєте зараз?
Над «Історією Стародавнього світу». Все йде за планом. Пам’ятаєте, як було з Гаррі Поттером? Діти дорослішали разом із героєм: перша книжка була простішою, наступна – складнішою, а далі матеріал ставав дедалі серйознішим. Я хочу застосувати подібний принцип. Діти, які починали з «Історії для наймолодших», мають дорослішати разом із моїми книжками. Популярних видань про Стародавній світ написаних українською мовою для дитячої та підліткової аудиторії нема взагалі. Свого часу Леся Українка писала історію Стародавнього світу для своєї молодшої сестри. Це єдине, що я знайшов.
Тож коли чекати на нове видання?
Цього року я його точно не закінчу. Робота дається непросто. Я хочу писати з гумором, але в нинішні часи жартувати не завжди легко. Бувають дні, коли зовсім не до гумору. Проте робота потроху просувається. Один із розділів я переписував сімнадцять разів.
Про що цей розділ?
Про Стародавній Єгипет. Потрібно одночасно розповісти все найважливіше, пояснити складні речі й зробити це цікаво. Чому все відбулося саме так? Якими були піраміди спочатку? Що сталося з їхніми верхівками? Ось вам невеликий спойлер. На пірамідах були золоті вершечки колись, а куди вони поділися, їх що вітром здуло?
Матеріалу надзвичайно багато. Я досі думаю, наприклад, чи включати до цієї книжки історію Стародавнього Китаю.
Якою ви бачите кінцеву мету свого книжкового проєкту?
Я хочу створити велику історію обсягом приблизно п’ятсот сторінок для моїх читачів, які вже виросли. Можливо, на реалізацію всього задуму знадобиться близько десяти років. Я класичний історик, але мені завжди подобалося популяризувати знання. Коли працював в університеті, студенти казали, що я хороший лектор. Напевно, це і є моє завдання: не просто знати історію, а розповідати її так, щоб люди хотіли слухати, читати, сперечатися і самостійно шукати відповіді.
І насамкінець, наскільки знання історії важливе для освіченої людини?
Моя собачка не знає історії, бо вона собачка. Вона не піде до університету. Слоник у зоопарку також може не знати історії. А людина повинна її знати, якщо хоче залишатися людиною. Кожен із нас є результатом того, що створили попередні покоління. Тому потрібно знати історію своєї родини, свого краю, країни та землі, на якій живеш. Розуміти, чому ти тут і як сформувався світ навколо тебе. Незнання історії – це ознака вторинності існування. Без історичної пам’яті людина легко повторює чужі помилки й стає вразливою до маніпуляцій. Історія насправді дуже цікава. Фізично мандрувати в часі ми не можемо, але можемо подорожувати, читаючи хороші історичні книжки.
Розмовляла Слава Угринюк
