Існує стереотип, що на східній Україні проживає найменше національно-свідомих людей. Проте Ірина Магрицька, яка родом із Луганщини і яка тільки нещодавно переселилась у Івано-Франківськ, його ламає, розповідаючи цікаві факти про український Донбас, а також про формування у неї патріотичних почуттів.
Ірина Магрицька – філолог, кандидат філологічних наук, у минулому доцент кафедри української мови та літератури Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля, голова Луганської обласної філії Асоціації дослідників голодоморів в Україні. Зараз Ірина Магрицька викладає в Івано-Франківському національному технічному університеті нафти і газу. Вона є автором величезної кількості наукових праць, які присвячені Україні, нашій культурі, тематиці Голодомору 1932-1933 рр. У зв’язку з ситуацією, яка склалася в Україні, змушена була залишити рідну Луганщину і переселитись до Івано-Франківська.
Зокрема Ірина Магрицька зазначає: «Я би хотіла, щоб франківці знали, що на Донбасі не тільки живуть сепаратисти і терористи – люди, що ненавидять Україну, але є й діяльні українські патріоти, до яких я себе відношу. Ще до середини 90-их років я мало чим відрізнялась від більшості тамтешніх людей, мешкала в Луганську, особливих патріотичних почуттів, чесно сказати, я не мала, хоча була вчителем української мови, потім викладала в університеті українську мову. Але доля дала мені шанс полюбити Україну. Це сталося тоді, коли я почала у 1996-му році працювати над темою кандидатської дисертації, а вона в мене називалась так: «Весільна лексика українських східнослобожанських говірок». Тоді я обстежила 104 українські села в Луганській області. І яким же моє було здивування, коли я побачила, що ті села українські, і мова в них прекрасна українська! Я назбирала самотужки на диктофон розповіді про традиційний весільний обряд і переконалася в тому, що в цих селах багатюща українська культура, чудова мова, фольклор. Старші жінки і чоловіки співали мені весільні пісні, розповідали про особливості проведення в них весільного обряду. Досліджуючи цей обряд далі, я переконалася в тому, що наше східнослобожанське весілля має багато спільного з вашим гуцульським обрядом, з обрядами інших українських місцевостей. Саме з того часу в мене така органічна любов і до української мови, і культури, і до людей, з якими я спілкувалась. Хоч і без вищої освіти, це були інтелігентні і високоморальні люди. Мабуть, трансформація мене як патріотки відбувалася саме з часу тих моїх перших польових досліджень. А потім, у 2000-2001 роках, я брала участь у спільних фольклорно-діалектичних експедиціях студентів-філологів та викладачів нашого Луганського педагогічного університету і кафедри фольклористики Львівського національного університету імені Івана Франка. Разом ми побували в кількох районах Луганської області і на диктофони записали від людей розповіді про природу краю, особливості матеріальної та духовної культури слобожан, про народну кулінарію. Яким же було здивування львів’ян, коли вони почули тут гарну українську мову! На їхню думку, вона на Луганщині збереглася краще, ніж на Київщині. А от від політиків ми чуємо, що Луганщина – це суцільно російськомовний край, і це несправедливо. Своїми працями я розвінчую цей стереотип. Насправді на Луганщині 90% сіл – українськомовні, і лише 10% – російськомовні. Старші люди, з якими ми спілкувалися, ділилися з нами спогадами і про головну трагедію свого життя – Голодомор 1933-го року. З вуст цих стареньких я вперше почула про те, що в нас на Луганщині не те що масово вимирали люди, а були численні випадки, коли села вимирали повністю, і чорний прапор на сільраді був знаком того, що в цьому селі не лишилось жодної живої людини. Тоді ж я від своїх співрозмовників почула і розповіді про те, що матері їли своїх дітей. Знайома з нашою національною культурою, я знаю, що в українських традиціях ніколи такого канібалізму не було. Значить, у голодних людей уже були психічні розлади, якщо вони допускали таке. У 1933-му році в нас на Луганщині людей ховали масово в могили – по 80, 100 людей, і не засипали їх землею, поки вони не наповняться померлими. Почувши ці жахливі розповіді, я замислилась: як таке могло статися, що в нас на таких багатих чорноземах був страшний голод? Тоді я поставила собі за мету: будь-що обстежити села в Луганській області, дослідити їх у плані теми Голодомору і взяти інтерв’ю в людей, які були свідками цих подій. Упродовж 2003-2007 років улітку, під час відпусток, я їздила по селах своєї області, і в результаті обстежила майже 300 сіл (бо саме в селах лютував голодний мор). Переважна більшість із цих сіл – українські. Їхні мешканці – нащадки тих, хто у ХVII-XVIII ст. переселився з Чернігівщини, Полтавщини і навіть Волині на слобідську землю». Ірина Магрицька згадує, що були моменти, коли старші люди їй розповідали страшні історії про голод, а в неї ішли мурашки по шкірі, з’являлись сльози на очах. За результатами тих розповідей вона видала документальну книгу «Врятована пам’ять. Голодомор 1932-1933 рр. на Луганщині (свідчення очевидців)».
Після розповіді Ірини Магрицької про український схід склалось враження, що нам і справді багато неправдивої інформації насаджується політиками. Тому потрібно думати, що ми читаємо, говоримо, яку інформацію поширюємо і чи є вона правдивою.
