Пропонуємо читачам цікаву розмову з Василем Жупником. Ми звикли сприймати його як відомого усім учасника КВН,проеку «Хлопці по виклику». Василь Жупник розповів нам також багато цікавої інформації про себе як людину, науковця, про власні захоплення, про дитячі роки, особисте життя і плани на майбутнє. Такого Василя Жупника точно не всі знають…
1.Ви різнобічна людина. Попри те, що всі Вас знають як гумориста, учасника КВН, відомого в Івано-Франківську тамаду, Ви також є кандидатом історичних наук, публікуєте власні наукові праці. Тобто Ви поєднуєте те, що, на перший погляд, є непоєднуваним. Що для Вас є більше професією, а що покликанням? Де Ви себе найбільше відчуваєте?
Щодо науки: в 2010 році захистив кандидатську дисертацію на базі Львівського національного університету імені Івана Франка, спеціалізація історіографія. Зараз працюю в Івано-Франківському національному медичному університеті на кафедрі українознавства і філософії. Працюю також в Івано-Франківській філії Відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна», де викладаю філософію і політологію.
Чесно кажучи, з суворими реаліями в Україні, більше задоволення і духовного, і матеріального, приносить робота, яку багато хто вважає позаштатною чи просто сприймає як хобі. Хоча, якщо врахувати український, зокрема, і прикарпатський ресторанний бізнес, то можна сказати наступне, що людина завжди хоче: «Хліба і видовищ». Хліб є, а видовищ нема. В нас суспільство тільки тепер починає приходити до того, що людина хоче не просто прийти на якесь свято і насититись, їй необхідно бути потрібною власникам ресторану, організаторам свята. Тому потрібно навчитись розуміти, що будь-яка професія є професією. Найкраще імпонує мені професія конферансьє, шоумена.
Також відчуваю, що дуже скоро в мене буде новий етап професійного розвитку. Поки ще не буду відкривати завісу. Це буде більше сольний етап.
2.Ви, мабуть, дуже занята людина. Всі Ваші захоплення та їх реалізація забирають багато часу. А як у Вас складається особисте життя?
На особисте в мене, справді, часу не вистачало. Хоча зараз в особистому житті в мене все добре: думаю одружуватись скоро. Я задоволений. Я зараз відчуваю, що це саме та людина… Ти з цією людиною не для фізичного і матеріального задоволення, а просто тому, що тобі добре. Це приходить само собою. Дерево посадити, виростити сина – це небанально. Для мене це головне в житті.
3.Читала на фейсбуці Ваші пости. Ви досить така патріотична людина. Те, що Ви пішли навчатись на історичний факультет було випадковістю чи навпаки?
На мою думку, випадковостей в житті не буває. Існування кожної людини має зміст. Постає тільки питання форми, а саме: в якій формі ти той зміст відобразиш. Ти можеш зміст життя поставити в форму алкоголізму (сміється). Є такі люди, їм так простіше і легше жити. Світ тоді сприймається кольорово.
Я народився в державі СРСР, її називають в народі ще СиРиСиРи, був маленьким жовтенятком, дивився радянські фільми і питався тата: «Де наші?». Тобто був типовою жертвою радянської ідеології.
А потім я почав читати українську історичну літературу. Це був десь 1992-1993 рр. Це було для мене такою відрадою, адже я дізнався, що, виявляється, є й інша сторона. Основу патріотичного виховання мені дала мама, яка є завідуючою дитячого садка, вона родом із Волині.
Так склалося життя, що я захопився музико… Я маю слух, граю на музичних інструментах – це моє ще одне таке не повністю реалізоване бажання, проте я думаю, що я його реалізую. Мій тато грав по весіллях, взяв з собою мене, я тоді закінчив 9 клас. У 1997 я вирішив поступати в музичне училище в Коломиї. Тоді був наївний і думав, що все чесно і приймають туди по таланту,але вийшло так, що мене оприділили на платну форму навчання. 1000 гривень на той час було дико. Тато мені тоді ще сказав: «Ще сі вчи… Книжки читаєш, історію любиш – підеш в університет».
Ще слід належне віддати моєму класному керівнику, Любов Дмитрівні, вона зі Східної України. В неї тут, у нас, відбувся злам ідейний і психологічний, вона така патріотка і прищепила любов до України і мені. Також Любов Дмитрівна мене часто заставляла брати участь у різних заходах. Я тоді не хотів, бо мав, розумієте, таку пацанячу гордість типу того, що ой що там з дівчатами співати, а потім зрозумів, що це якраз мені багато допомогло в житті…
4.Коли Ви почали брати участь у КВН?
В студентські роки. Хоча я давно, зі школи, його дивився і любив. Всі вважають, що це добра гра, проте в іншому контексті, я розумію, що вона є засобом русифікації, тому що який би ти не був патріот, ти дивишся російською мовою і підсвідомо жартуєш русизмами. Відрадно, що в нас в Україні молодь навчилась думати і ми створюємо все своє.
5.Чи є допустима межа Ваших жартів? Існують якісь заборонені теми?
Мені ніколи не подобались рамки. Живи вільно – був колись такий рекламний ролик і мені це подобається, враховуючи що те, що кожна людина є індивідуальною. Так, звичайно, загальні правила етикету потрібні, але покажіть мені людину, яка повністю їх дотримується і я буду сміятись. Людину завжди тягне, наприклад, запхати палець у джем… Це людська сутність, людське буття і регламентувати його не можна.
На тему християнства я не жартую. Я вважаю, що такі жарти над вірою є недоречними і богохульством. Я можу пожартувати з недобросовісних релігійних представників.
Можна сміятись з людських вад, звичок, але не можна сміятись з особистого. Віра – це особисте.
Недоречними також є жарти про матерів.
Жарт, як на мене, має бути цікавим, обґрунтованим і, найголовніше, двозначним, щоб людина могла собі подумати в іншому напрямку.
6.«Хлопці по виклику» – відомий бренд у Івано-Франківську. Як виникла ідея його створення?
Це був 2009 рік. Я був в одній команді, Олег – в іншій. Я вийшов з своєї команди, тому що я там не реалізовувався. З Олегом якось поговорили, в нього була команда під назвою «Хлопці по виклику» школи міліції. Назву вирішили не змінювати.
А потім все пішло-поїхало… Дійшли до фіналу «Кавалєрки» в перший сезон. Потім стали працювати ведучими, почали займатися тамадуванням. Ми були першим дуетом. Це ще один етап, але це також проходяще, тому що життя має циклічний характер. Межі досконалості нема. Проте, якщо ти будеш досконалим – ти будеш роботом.
7.Ваші жарти у відсотковому плані: скільки із них імпровізація, а скільки заплановано?
Запланованих 30%. Звичайно, має бути якась програма. Суцільної імпровізації ще ніхто ніколи не робив.
8.В Івано-Франківську Вас всі знають. Чи виникало бажання вийти на всеукраїнський рівень?
Чесно кажучи, напевно, якась недооцінка себе мені мішає. В мене багато знайомих хлопців ішли на передачу «Розсміши коміка» і вигравали якісь там грошові призи. З іншого боку, не хочеться йти і виступати після бабці, яка з-під спідниці курку випихає. Якось воно, розумієте, так, що бабці там дадуть з жалості тих 2000 гривень і тобі їх також дадуть. Це буде для тебе негативним піаром. Такий фактор стримує.
9.Ваше покликання: веселити людей. Бувають різні ситуації в житті. Мабуть, не завжди є відповідний настрій. Як Вам вдається себе опанувати в таких ситуаціях і дарувати людям радість?
Було таке не раз. З роками ти звикаєш: є настрій, нема настрою. Діло також в тому, що настрій від роботи може з’явитись: ти почав – люди посміхнулись і ти відчуваєш себе потрібним.
10.Ваші основні плани на майбутнє.
Не люблю наперед загадувати. Можу сказати точно, що хочу бути хорошим сім’янином, батьком. Це я точно буду реалізовувати.
Є багато планів: хочеться записати і я думаю, що я це зроблю, пару пісень жартівливого і серйозного змісту. Є думка зробити розважальне політичне шоу. Запрошуєш політика і жартуєш на теми, які можуть бути йому неприємні. Якщо він прийде, то це політик вищого класу. Посміятись над собою в прямому ефірі треба вміти.
Розмовляла Катерина Волошин
