Еволюція ролі командувача у війську відбивала ті чи інші тенденції історичного розвитку Русі-України. Військові традиції наших предків занурюються у легендарні часи, коли билинно-літописні князі стояли на чолі “народу-війська”, тобто ополчення із усіх дорослих чоловіків. Тоді ватажок завжди йшов попереду інших, своєю звитягою завойовуючи авторитет і пошану у племені.
Мало змінилася ситуація і з оформленням слов’янських племен Середнього Подніпров’я уКиївську Русь, першим достовірним правителем якої був Ігор. За перших великих князів військо складалося із дружини князя, найманців-варягів (вікінгів) та ополчень підкорених племен.
Каталізатором розвитку військового мистецтва на Русі стала монгольська навала. Хоча ще князь Роман Мстиславич почав реформувати “пішців” (греки називали їх “Богом призваною фалангою”), тільки Данило Романович системно запровадив набір селян до лінійної піхоти і озброєння за рахунок короля. Також Данило перейняв у татар обладунки для коней, а у західних європейців – арбалети.
Із заміщенням Гедиміновичами на руських княжих столах Рюриковичів ситуація змінилася. Запроваджені за Данила військові повинності селян були скасовані та кількість війська за короткий час зменшилася в кілька разів. Однак, це не позначилося на боєздатності руських князівств. Кіннота, що складалася з феодалів-землевласників, стрімко розвивалася.
Із вдосконаленням вогнепальної зброї та розвитком найманих військ відпадала і необхідність безпосередньої присутності командувача у бойовому зіткненні. У найманих військах панує дисципліна та ієрархія, що чітко забезпечує зв’язок між наказом і його виконанням.
З утратою державності, українська військова традиція розвивалася у середовищі під “дахом” українських князів. Вони почувалися повноправними володарями у своїх безмежних володіннях, а статус нащадків Рюрика та/або Гедиміна дозволяв ігнорувати прямі вказівки польського чи литовського уряду.
Тим часом на Півдні набирало силу Запорозьке козацтво. Сформоване з військово-служилого люду Речі Посполитої, що не знайшли собі місця у “державі двох народів”, загартоване у степових боях із татарами та Тридцятирічній війні, навчене у європейських університетах та українських академіях, воно увібрало у себе найкращі військові традиції Заходу і Сходу. Хоча спочатку козацькі полководці були звичайними отаманами, згодом вони перетворилися на справжніх європейських генералів і адміралів, від імен яких тремтіли Стамбул, Варшава і Москва.
Водночас, набув великого розмаху рух під назвою “отаманщина”, де селяни, що здобули військовий досвід у Першій світовій, сповна реалізовували свої таланти. Григор’єв, Махно, Зелений перемагали більші, краще забезпечені та вишколені війська, захоплювали цілі міста і бронепоїзди.
Під час Другої Світової війни українці не мали держави і тому військо було представлене повстанськими арміями – “Поліською Січчю”, “УПА” та загонами самооборони.
Найчисельнішою була УПА, що ставила за ціль відновлення незалежної України. УПА постала як добровольча військова потуга, створена народом без будь-якої участі урядових інститутів, яких українці не мали. Очільники УПА вміло організовували конспірацію, бойові рейди, партизанські акції та матеріальне забезпечення.
До того ж, саме українці серед усіх поневолених сталінською Росією народів найдовше чинили спротив окупантам: велика заслуга в цьому належить саме талановитим командувачам.
Українська історія багата на яскраві постаті військових геніїв – величних правителів, успішних генералів та відчайдушних борців за свободу.
Джерело: spadok.org.ua
