“Тільки малоросіянки та парижанки вміють вдягатися зі смаком! Ви не повірите, як чарівно вбираються дівчата, парубки теж ладно: … це дійсно народний, зручний і граціозний костюм, дарма що здоровенні чоботи. А які дукати, моніста!!! Головні пов’язки, квіти!!! А які лиця!!! А яка мова!!! Просто краса, краса і краса!!!”. (Ілля Репін)
З найдавніших часів основним видом взуття українців були чоботи. Чоботи червоні, жовті, рідше зелені, з сап’янової шкіри – називали Сап’янці. Сап’янці (Чорнобривці) – святкові жіночічоботи із трохи задертими носами, невисокими халявками і вищими, ніж у чоловічих чоботях, підборами. Такі чоботи були рантові й шилися, як правило, на праву та ліву колодку. Виразно оформлені орнаментом, сап’янці носили головним чином дуже заможні жінки. У бідноти ж коли й були які чоботи, то нерідко одна пара на всю родину. І вдягали їх найчастіше тільки на свята. Були оформлені орнаментом.
Українське національне вбрання неможливо уявити собі без чобіт. Згадайте, чи не заворожували вас танцюристки в червоних чоботях з ансамблів народного танцю. Особливо гарно, коли голі ніжки танцівниць, взуті у сексуальні, червоні чоботи до колін. Ці чоботи так захоплюють глядачів! І це не просто підмічено.
Символічне значення чобота в різних його проявах (еротичної сили, запліднення та родючості, жертвоприношення, як знак обміну товаром тощо) яскраво виступає у весільному обряді. Щоб засвідчити улюбленій дівчині свої серйозні наміри, парубок дарував їй взуття. Згадка про чоботи перетворюється на образ, рівнозначний освідченню в коханні та пропозиції одружитися.
“По саду ходжу, не находжуся,
Кого я люблю, не надивлюся.
А мій милий йде, чобітки несе…”
Українці дуже полюбляли червоні чоботи. На весіллі цей колір взуття співвідноситься з калиною – символом дівочої незайманості.
“Січеная калинонька, січеная.
А вже наша Марися звінчаная.
Червонії чобітки на нозі,
Що купив Іванко в дорозі.”
В інших випадках червоний колір має кілька значень: червоні чоботи – гарна оздоба для святкового вбрання; вони мають захисні властивості; засвідчують достаток і певною мірою претензії їх володаря на лідерство, як у казці: “Стоїть дід на воротях у червоних чоботях та й питає: “Кізонька моя люба, чи ти їла, чи ти пила?”.
Добре відомий у весільному обряді звичай “дарувати тещі чоботи” засвідчує купівлю-продаж нареченої. Взуваючи тещу в чоботи, зять ніби мирить цим, два чужі Роди, поєднує їх, родичає. Інший звичай, у якому активну участь бере символічний чобіт, представляє відразу кілька функцій. На Волині молода роззуває нареченого (щоб виявити йому свою прихильність і покору), потім вона б’є його чобітьми (щоб додати за їх допомогою статевої та запліднюючої сили) й відкидає їх до порога (приносячи, таким чином, у жертву домовику, який найбільше не любить невісток – чужинок у Роду).
Щоб засвідчити улюбленій дівчині свої серйозні наміри, парубок дарував їй взуття:
“Ой скину я опанчу,
Та ніженьки обверчу.
Гей, ой, дай Боже неділі діждати:
Черевички куплю!”.
Згадка про чоботи перетворюється на образ, рівнозначний освідченню в коханні та пропозиції одружитися.
“По саду ходжу, не находжуся,
Кого я люблю, не надивлюся.
А мій милий йде, чобітки несе…”
Чоботи як символ (а відтак і показник) добробуту стали об’єктом притч і казок. В одній із українських легенд розповідається: вмираючи, батько заповів синові працювати в полі так, щоб він нікому не казав першим “здрастуй”, їв хліб із медом, а у свято взував нові чоботи. Син зрозумів батькові слова буквально і скоро дожився до того, що не мав за що купити ні меду, ані чобіт. Зате, як став він раніше за всіх виходити в поле, – люди, йдучи, почали вітатися до нього перші; як, натомившись, їв хліб із водою – він здавався йому солодким; як дістав із горища чоботи й начистив – заблищали вони як нові. Аж тоді син збагнув батькову мудрість.
