Нещодавно стартував унікальний арт-проект «Оскар і Рожева Пані» за мотивами всесвітньо відомого роману Еріка-Еммануеля Шмітта.
Проект об’єднав творчі зусилля митців з різних міст та різних театрів. Вистава стала не лише творчою подією, а також приводом до вирішення соціальної проблеми – створення в Україні доступної системи паліативної допомоги для тяжко хворих дітей.
Ірма, розкажіть, будь ласка, в чому конкретно полягає ідея арт-проекту?
Ідея посунутися в плані паліативної та хоспісної дитячої допомоги, яка має великі проблеми в Україні. Можна сказати, що основна проблема – це те, що ці діти не мають законодавчого статусу. Якщо вони його не мають, а проблема існує, то, відповідно, існує проблема реєстрації знеболення для таких дітей. Існує цілий колосальний пласт таких проблем. Фонд «Відродження» фіксує 70 тисяч дітей на рік, які потребують паліативного статусу. А помирає, не дочекавшись ні статусу, ні хоспісної справи… У нас немає дитячих хоспісів. Якщо і є, то це завдяки громаді. В державному полі їх нема.
Куди саме потраплять зібрані кошти?
Кошти отримає Івано-Франківський благодійний фонд «Мати Тереза». І вже направить їх, куди вважає за потрібне. Наразі вони укомплектовують виїзні бригади для таких дітей.
Розкажіть, як формувалась команда проекту і як саме проходив підбір маленьких акторів?
Проходив кастинг. Ростислав (Ростислав Держипільський – український театральний режисер і актор, директор Івано-Франківського обласного музично-драматичного театру ім. Івана Франка – ред.) робив кастинг. А я вже приїжджала і дивилась, затверджувала. Тобто тих дітей, які були вже відібрані в кастингу. І з тих дітей ми вже просіювали і залишали. Залишились ті, що дійшли до сьогодні. Так само дорослі актори. Це я довірила Ростиславу. Він знає свою команду, він назначив дорослих акторів. Чому Івано-Франківськ? Ми з Ростиславом однокурсники, він мій близький друг. Ми спільно бачимо сьогоднішню театральну історію. По-друге, Івано-Франківська область є піонером в паліативній допомозі. Це той факт, коли область є прикладом для навіть великих потужних регіонів. Власне, тому це справедливо. Івано-Франківськ має театр, який може змагатися. Театр є, є команда, з якою треба робити, є свій майданчик у театра. Далі вже шукали майданчик в Київі, який буде партнером. Ним став Театр Оперети. Богдан Струтинський сам виходець з Івано-Франківської області, тому логічно було вписатися вже нам в таку річ.
Наскільки важко Вам, як професійній акторці, було грати таку емоційну роль?
Ні, мені ця роль, повірте, абсолютно акторське не важка. На відміну від «Сталкерів» (вистава за п’єсою Павла Ар’є, спільний проект Молодого театру та театру «Золоті ворота» – ред.) тих самих. Є драматургічно важчі роботи. Тут ми робили міксовану історію. Це не зовсім п’єса Шмітта і не зовсім книга Шмітта. Це Шмітт, він залишився в структурі, але, звичайно, режисерське рішення присутнє. Ми не ставили собі задачу акторських великих здобутків, тому що з дітьми поруч ви не можете їх тягнути в ті умови, в яких працюєте ви. Навчити дитину працювати під текстами, планами, абсолютно іншими технічними засобами дуже довго. По-перше, ми до цього самі дуже довго йдемо і вчимось. Тому тут стояло знайти такий прийом подачі, де би ми не були на різних полях, де би ми були одне ціле. Ось я і Оскар мається на увазі. Якщо казати за акторські речі, де дійсно треба посидіти і важко їх втілювати, тому що вони мають великі пласти, багато підтекстів, то це звичайно «Сталкери».
Що було самим складним в роботі над проектом?
З дітьми важко, тому що їх треба за короткий термін навчити не брехати на сцені. Те, чим грішать всі наші студії, школи, садочки, коли починають начитувати дитину. Тобто вона поетизує тексти, вона розмальовує тексти, вона не розуміє, що вона говорить. Вони не зміст вкладають, а якби зовнішню розфарбовку, таку розмальовку, знаєте. І це дуже неправильно, потім це дуже важко ламати, вибивати. Це було важко, тому що всі вони заражені цим і всі вони начитують, всі вони брешуть, всі вони штучні. Я написала навіть пост після третьої репетиції, щоб заборонити в школах і садках, і будь-де займатися ігровою формою людям, які взагалі до цього не мають відношення. Ти можеш бути прекрасним вчителем літератури, але ігрова форма – це зовсім інша річ. Це не текст. Текст – це останнє. Перше – думка і дія, а тоді тільки текст. Якщо діти не думають дією, текст є штучним. Ми це бачимо по поганим читцям, по поганим подачам концертів, всілякім урочистим прийомам, коли це штучно, неправда і така патетика брехлива. Власне це закачується на початку, в дитинстві. Потім це дуже важко вибивати. І тут у нас була задача дуже велика. Нам потрібно було їх навчити існувати. Ми заборонили говорити їм будь-який текст, щоб вони існували етюдно. Ми бачили дію і тільки тоді вже дозволяли говорити текст. Це дуже важко, так треба працювати з маленького. Ігрова форма починається в пісочниці. Коли дитина грає з машинкою, в неї вже цілий театр відбувається. Все. Тут вона органічна. Далі її ламають у школах, її починають ставити на стільчик, начитувати, накачувати. Все. Ми загубили. Далі треба ламати. Хтось вертається, хтось ні. Скільки блискучих акторів ми так загубили, можливо. Тому я противник будь-яких ігрових методів у школах. Або ви берете тоді хорошого актора і просите його попрацювати, якісь майстер-класи. І кожного разу ви міняєте цю людину, щоб дитина звикла працювати з різними партнерами. Тоді так. Або краще тоді взагалі нічого не робити.
Це вистава з елементами анімації. В чому переваги такої подачі? Театр виходить на новий рівень?
Театр давно вийшов на новий рівень. Справа в Україні. Театр залишився радянським. Реформування культури нема. Далі штатні розклади, далі сталі трупи, які не можуть вийти до старості зі свого колективу. Я великий поборник жорстких реформ. Я за європейський абсолютно рівень ринку, за абсолютні майданчики, які мають залишитися в державі, а проти всіх тих штатних і сталих історій. За те, щоб контрактна система жорстка була зі всіма. За хороший успішний менеджментський склад в театрі, який не долучається до творчості, але він тримає менеджмент, набирає, заключає контракти з тими самими художниками, режисерами, акторами, які будуть втілювати ту чи іншу річ на рік. Це дозволить з’явитися іншим маленьким театрам на 20, на 40, на 80 місць. Тобто це створить поле конкуренції. Це те, що буде цікаво, будуть з’являтися і драматургія, і режисери, тому що будуть адекватні вже гроші, адекватна конкуренція. Я абсолютно свідомо маю цю думку і від неї не відступлю. Я проти сталих труп. Гонорар. Ти підписуєш контракт, у тебе сьогодні тут вистава, завтра там. Це дозволить бути в формі акторам, які не будуть розслаблятися, знаючи тільки один колектив. Вони весь час будуть мобілізовані, тому що доведеться грати з іншими партнерами. Це певний тренінг, це дозволить їм працювати з різними формами, в різних театрах. І навіть, я вам скажу, що це можливість для регіонів. Не тільки одна столиця має моно-право на якусь історію. І Франківський театр, по суті, теж довів те, що не обов’язково, щоб подивитися виставу, їхати до столиці. Можна поїхати до міста Івано-Франківськ.
Чи вважаєте Ви, що після цього арт-проекту інші театри візьмуть з вас приклад?
Ні. Тому що реформування не зацікавлені, тому що країна готова до реформ тільки на вустах вищих посадовців. А середній пласт не зацікавлений в тому. Їм хочеться залишити все так, як є. Всі тільки про це говорять, на цьому популяризуються, але ніхто вчинків не робить. Тому що дуже важко реформувати себе. Я думаю, що дуже багато того, що я говорю не подобається. Подобається низам, але середня ланка не дуже зацікавлена залишитися і конкурувати. Це представники пострадянського суспільства, вони не здатні і не хочуть конкурувати. І молоді люди такі з’являються, які просто відчувають «халяву».
Чи плануються схожі проекти найближчим часом?
Планую. Треба доводити те, що продукт не обов’язково має бути державний. А якщо і так, то чому би держава не дала би успішній команді свій гранд? Чому вона повинна давати його сталому театру, який не має, наприклад, на це права по якості останніх прем’єр? Конкурувати треба. Поки я можу мати певних союзників і сама щось вкладати, я буду робити ці реформи знизу сама.
Журналіст: Христина Михайлович
Фото: Юрій Бакай