Успіх громади залежить від активності та взаємодопомоги її членів. Про минуле, сьогоднішнє і майбутнє громадських ініціатив ділиться громадський активіст-піонер Леся Аронець.
– Леся Лазарівна, скільки часу вже займаєтеся громадською діяльність? Старт відбувся в 2000 році, а офіційно зареєструвала громадську організацію в 2001 році. Отже уже 16 років.
– Від початку і до сьогодні діяльність організації залишилася незмінною? В принципі так, але ще додалися нові напрямки і організація значно розширилася. В рік заснування була гостра проблема, яку треба було вирішувати – це діти соціальні сироти. Батьки масово виїздили закордон, а діти виховувалися на вулиці або навіть ставали безхатченками. На той час світ розвивався дуже активно, розвивалися і новітні інформаційні технології, але в Івано-Франківську комп’ютерні класи були лише у двох школах. Ми розуміли, що якщо зараз не зайнятися цими дітьми і не навчати їх новому, актуальному і практичному – через пару років на вулицях будуть гуляти банди крадіїв, наркоманів та безхатченків, що тяжко зароблені батьківські гроші будуть викинені на те, що зруйнує дитячі життя. Наша команда заснувала Молодіжний громадський центр «Еталон», розробила навчальну програму, яку затвердили в управлінні освіти і науки, та почала займатися із дітьми на тематику підприємницької діяльності, ділової мови, основ дизайну та психології спілкування. Згодом розпочали школу лідерства, яка стала дуже актуальною для молоді. А для найменших ми проводили школу леді і джентльмена, де у формі казки та ігор навчали дітей основам економіки.
– З якими труднощами стикнулися у той час? З людським сприйняттям. У той час слово «підприємець» асоціювалося із словом «спекулянт» і «бандит», а слово «ринок» викликало картинку стихійного базару, на якому жіночки обважують покупців. І ось із таким менталітетом молоді ми намагалися донести їм, що підприємець – це, в першу чергу, людина, яка вміє знайти вихід із будь якої складної ситуації. Підприємництво – це не вроджена якість, а вміння, яке можна набути і розвинути. Ми навчали тому, що на той час не викладалося ні в школі, ні в жодному вищому навчальному закладі на Прикарпатті.
– Чи взяло Міністерство науки Ваші напрацювання як приклад чи матеріал для вишів України? В проміжку 2003-2005 років на теренах кількох областей, включно нашої, реалізовувався проект для розвитку підприємницьких ініціатив і одним із напрямів навчальний курс «Трамплін», покликаний навчати громадськість основам поведінки на ринку праці та розвитку підприємницьких ініціатив. І, власне, ми мали лист від Міністерства економіки і євроінтеграції про те, що наша програма є одобреною і рекомендованою для поширення на території України. З цим листом я оббила всі пороги, починаючи від наших місцевих кабінетів, закінчуючи Міністерством освіти України. В результаті були певні досягнення, ми читали цей курс для спеціалістів центрів зайнятості нашої області, яким передали методики як працювати з шукачами роботи та тими, хто хоче заснувати власну справу. Коли в 2008 році відкрився Молодіжний центр праці, наша програма стала основою діяльності із студентами 3-5 курсів, які готові до пошуку роботи.
– До речі, щодо пошуку роботи студентами – яка зараз стосовно цього ситуація? Нажаль не така, як у розвинених країнах світу. Після закінчення вишу багато випускників дуже «втомилися», їм треба відпочити, бажано на морі, «пожити вільним життям» кілька місяців, а тоді дочекатися, коли батьки знайдуть для свого чада робоче місце. І якщо ж у тої молодої особи диплом вищої освіти, то обов’язково і робота має бути із списку топ-посад. А далі як кому пощастить… як правило ні робота, ані професія не подобаються і людина починає шукати себе, перекваліфіковуватися. Знаходять, здебільшого, ті, які не встигли ще завести сім’ю, яка потребує і часу і фінансів та почали пошук бажаної роботи за студентською лавою.
– Чому так, яка причина? Причина в надмірній, я б сказала гіпер, батьківській опіці. Мамі з татом варто зрозуміти, що для самої ж дитини корисно змалку вчитися заробляти власні кошти, щоб вона навчилася цінувати працю і цінувати кожну копійку. Парникові умови виховання призводять до плачевних наслідків. А ми ж живемо в світі конкуренції.
– За стільки років роботи, чи бачите результати своєї праці? Так, я дуже тішуся результатами. Багато наших вихованців сьогодні нам допомагають, зокрема ті, що стали успішними бізнесменами, час від часу фінансово підтримують ініціативи організації. Навіть їх діти сьогодні є учасниками наших навчальних програм. Тобто уже не одне покоління (посміхається) саморозвивається з нашою командою. Сьогодні в організації я почесною, не скажу найстарішою членкинею і пишаюся тим, що нам вдалося дуже багато зробити. Звісно все ми вирішити не в змозі, тай будь яка організація не може вплинути на всю молодь, яка почала самостійно відповідати за своє життя.
– А хто може? Як можна змінити менталітет, особливо в районах і селах? Власний приклад! Так, сьогодні багато можна знайти в Інтернеті, але це треба ціленаправлено шукати. Я в свої молоді роки віддавала всю зарплату за книжку, а тепер її можна безкоштовно скачати і читати. Але через зустрічі з молоддю, особисте спілкування, можна запалити в них інтерес і бажання до самовдосконалення і пошуку себе. І це має бути кампанія на постійні основі, це повинні бути систематичні зустрічі з старшокласниками і молоддю. У нашій організації 16 високваліфікованих працівників, які працюють в різних напрямках.
– За 16 років чи були у Вашій діяльність якісь казуси чи непорозуміння, які Вам пам’ятаються до сьогодні? Безумовно, що життя постійно вносить свої корективи. Наприклад із доброї подачі журналістів і розшифрування скороченої назви організації, у нас з’являлися нові партнери і знайомства. Назва звучить МГЦ «Еталон», що часто розшифровували «міжнародний громадський центр…», а не «молодіжний…». На сьогодні у нас постійні партнери в 25 країнах світу, з якими дуже хороші партнерські стосунки. Реалізовано більше 40 спільних проектів.
– Як закордонні партнери відгукуються про Україну? Під час Майдану було дуже багато дзвінків із запитаннями: «Що у вас трапилося? Яка ситуація насправді?». Другим етапом було отримання гуманітарної допомоги, коли на Прикарпаття почали приїздити перші внутрішньо переміщені особи із Криму. Наші партери з Азербайджану та Грузії дали поради щодо правових питань, а колеги із Угорщини, першими відреагували і надали практичну допомогу. Довіра і дружба, напрацьована роками і підтверджена відповідними проектами та звітами про їх успішне виконання, зіграли колосальну роль. Сьогодні два роки, як ми опікуємося внутрішньо переміщеними особами і навіть хотіли передати це іншій організації, бо благодійність – не наш профіль, але закордонні партнери не бажають працювати з тими, кому не довіряють. І от ми тепер працюємо і у цій сфері.
– Які Ваші прогнози, яке майбутнє України? Рівно рік назад я була на Сході під час визволення міст Краматорська і Слов’янська. Кілька тижнів довелося відходити. Той страх, переляк і невідомістю про завтрашній день, які я бачила в очах людей, я не можу забути до сьогодні. Нічого в Україні не зміниться, поки ми не навчимося інакше мислити, поки ми не позбудемося рабського менталітету і не навчимося працювати над собою. Я читаю висновки багатьох міжнародних експертів і погоджуюся, що основна гуманітарна допомога мала надаватися до травня 2015 року – коли була велика хвиля переселення. Ті люди, які приїхали до нас зі Сходу, уже якось до сьогодні адаптувалися і соціалізувалися, уже не потребують цієї допомоги, як раніше. А от тоді, на перших порах, коли потреба в допомозі була гострою, їх голос, їх крик душі, нажаль, окрім громадських і волонтерських організацій, не чув ніхто. Я не гадалка, але безумовно, що хочеться вірити у найкраще, вірити, що такий працьовитий і життєрадісний народ як українці, повинні жити у кращих умовах і передати хорошу спадщину своїм дітям.
– Чому виділених з казни грошей на потреби армії не вистачає? Чому військових одівають і готують прості українці, які вже остатнє витягують з кишені? Куди діваються державні кошти? На останньою засіданні громадської ради при облдержадміністрації була озвучена пропозиція щодо контролю бюджетування і використання бюджетних коштів. Пропонується створення комісії. Все якби добре, але є одне «але». Скільки б не було комісій це не дасть очікуваного результату. Наші представники влади мають бути забезпечені відповідною технікою і повинні бути адаптовані компютерні програми відкритих бюджетів, щоб кожен громадянин міг зайти на відповідний сайт і побачити скільки, куди, ким і коли витрачається. Доки цього не буде, хоч 600 організацій можуть контролювати використання бюджетних коштів, але порядку не наведуть. А у нас поки що люди хочуть бути в якихось списках, бавитися у значимих, замість того, щоб вийти із печерного віку і користуватися новітніми сучасними технологіями.
– Чому люди, як Ви сказали, люблять списки, і навіть у громадській раді є такі, які лише числяться, але не беруть участь у роботі? Я не можу сказати за когось, але можу сказати за себе. Якщо я зголошуюся на якусь роботу, то буду робити її відповідально від «а» до «я». Я люблю роботу і робота любить мене (постійно дуже завантажена), але я хочу внести свій досвід і знання, поділитися напрацьованим, тому виділяю час і на роботу у громадській раді. Це для мене не питання якихось амбіцій.
– Леся Лазарівна, дехто називає Вас «гранітоїдом», чи можете Ви себе так назвати? Як правило, так говорять ті, хто не знає значення цього терміну (посміхається). Люди, які не вміють подавати грантові заяви, не розуміють що таке гранти і як на що виділяються кошти, можуть так говорити. Насправді грантові кошти виділяються на вирішення якоїсь конкретної проблеми. Ми дуже багато роботи виконуємо на волонтерських засадах, вкладаємо свій час і свої власні кошти. Чомусь це ніхто не помічає, не контролює і не дає своїх визначень. Але щоб допомога була більш ефективною, масштабною і повною, час від часу, подаючи масу заявок і проектів, ми отримаємо фінансову підтримку. Наведу приклад. Нещодавно завершився великий проект «Підвищення ефективності і якості надання адміністративних послуг через співпрацю громади і влади», в результаті якого створено 20 центрів надання адмінпослуг по нашій області. Це єдина мережа, єдине програмне забезпечення, в 3 центрах закуплене обладнання і комп’ютерна техніка. На це все потрібні були немалі кошти. Ми дуже тішимося, що 20% до проекту додала обласна адміністрація. Ми говоримо, що обличчя влади – це центр надання адміністративних послуг. Як людину там зустрінуть та як нададуть послугу, відреагують на звернення – на пряму залежить яку думку у про владу вона сформує. Я вважаю, що наша організація зараз рухається у правильному напрямку. Але це колосальна праця, це постійне підвищення професіоналізму та пошук рішень складних питань, це написання складних проектів і прорахунок усіх ризиків, це робота з командою і прямою цільовою аудиторією. До речі, я дуже тішуся нашою командою, це справді професіонали високого рівня, які вміють працювати як з людьми, які потребують допомоги, так із владними структурами та із партнерами закордоном. Ми не робили жодного проекту для проекту, тому про яке грантоїдство може йти мова? Зрештою, все бачить Бог і Йому одному оцінювати, Моя совість чиста, а те, що хтось про мене щось говорить – це добре, критикують і обговорюють тих, хто робить у цьому світі.
– Що побажаєте трьом категоріям людей: молодим початківцям в громадському секторів, недоброзичливцям та тим, хто позитивно оцінює вашу роботу? Всі трьом – по вірі буде дано вам! Хто на що надіється, над чим працює, те і буде мати.
Мар’яна Циганин
