Розуміння політичних процесів треба починати з простих питань. 25 травня Івано-Франківськ учергове обиратиме свого посла до Верховної Ради.
У чому зміст цих виборів? Нардеп – не мер, не чиновник виконавчої влади. Що він значить для міста? Навіщо він здався нам, простим містянам? Відповідно, який тип політика (лідера) є найдоречнішим для такої посади? Багато хто з потенційних виборців не має чітких і притомних відповідей на такі, в цілому, прості питання. В демократичній системі депутат за статусом не є фігурою позиційно самодостатньою. Він є таким собі «інструментом» державної машини, функціями якого є законотворчість та забезпечення регулярного та ефективного зв’язку поміж виборцями та роботою офісно-апаратних сегментів усіх трьох гілок влади.
Проте, у Франківську так склалось, що мешканці обласного центру обирають не стільки гідного посла скільки своєрідне «живе послання» столичному політичному бомонду. Вже перші демократичні вибори 1990 року вказали на цю тенденцію. Тоді від двох міських округів були обрані Левко Лук’яненко та призабутий вже міським електоратом Маркіян Чучук (якого, до речі, щойно звільнили з посади посла у благодатних та екзотичних “ананасових” Таїланді і М’янмі). Ці два персонажі обирались саме як люди-послання, люди-маніфести. Жителі Франківська сигналізували ними центральній владі (тоді ще комуністичній): столиця Прикарпаття за антикомуністів, за нових людей в політиці, за дисидентів і рухівців. Напевне, тоді це мало сенс. Але минали роки, а франківці з непереборною впертістю продовжували слати до парламенту людей-маніфестів.
Франківчани (як і більшість міст Західної України) посилали не компетентних оборонців європейського міського поступу, а тих, хто здавався їм гідним прапороносцем червоно-чорного прапора. Останнім у цьому «списку впертості» став «чистий політик» Олександр Сич, який переміг явно більш досвідченого й результативнішого (не в питаннях знання біографії Ленкавського, але в питаннях, які позначив батько всіх економістів Адам Сміт, – про те, «як держава багатіє» – то без сумнівів) за себе «єврогосподарника» Олександра Шевченка. Головним аргументом на користь Сича стали не його досягнення на теренах відстоювання інтересів міської громади чи інвестиційного поступу, а приналежність до найрадикальнішої на той час націонал-патріотичної сили – ВО «Свободи».
Тепер Сич став віце-прем’єром з гуманітарних питань в «уряді камікадзе». Побажаємо (щиро, без дулі в кишені) йому успіхів на цій відповідальній посаді. Й повернемось до нових реалій нашого життя, які виникли після перемоги Майдану над клептократичним режимом символічних «шапкокрадів».
Олег Головенський Фіртка
