Дійство відбудеться 7 травня, у День міста. Ми поговорили із засновником цього свята, головою Спілки і фестивалю — Сергієм Полуботьком. Дізнались про ковальський фестиваль від самого коріння, та й про особисте поговорили, пише ТРК ВЕЖА.
– Чому ви вирішили займатися ковальською справою?
– Я випадково потрапив у ковальство. Закінчив Інститут мистецтв. У 1988 році я закінчив навчання. Це був час розвитку підприємництва, тоді якраз дозволили створення кооперативів. Народ кинувся різними способами заробляти гроші. Я був долучений до одного із новостворених кооперативів створеного художниками, які займалися оформленням інтер’єрів. Моєю дипломною роботою був «Розпис на стіні», він і досі є у приміщенні головного корпусу університету. Тобто, я починав як художник. У нашому кооперативі був Олег Бойко, який закінчив Косійвський технікум, він був художником, малював по шкірі. На той час він був одним з перших у місті, хто займався ковальством. Він працював у художньому комбінаті. Він мислив прогресивно, мав відчуття металу, і створював дуже цікаві роботи. Тоді ще не було зациклення на традиційних речах. Він намагався проявляти себе як художник, але через технологію, яку опанував. Я, фактично, був кинутий директором кооперативу йому на допомогу. Було багато замовлень, і він не встигав, бо сам працював у майстерні. І от я, і ще двоє хлопців прийшли йому допомагати. Коли я перший день провів у кузні, я вже звідти і не вийшов. Від тоді я залишився у ковальстві. Я всього навчився самостійно. Я спостерігав за роботою Олега і вчився у нього.
– Ковальство на той час не було надто розвиненим?
– Ковальство взагалі було занедбане, бо воно не було потрібне у Радянському союзі. Воно було предметом розкоші. Ковальство по-різному розвивалось. Десь у Прибалтиці у 60-х роках були перші паростки цієї справи, у великих містах вже – у 80-х. У Івано-Франківську наприкінці 80-х років почали розвивати ковальство Олег Бойко та Михайло Зарицький – художник, коваль. Він теж самотужки вчився цьому ремеслу. Ковалі тоді обслуговували або автотранспорт, або у сільському господарстві була кузня, або на великих заводах працювали ковалі, які забезпечували промислову продукцію. Безпосередньо художнього ковальства не було. Тому ці художні ковальства реанімували, почали виражати себе через метал. Це цікаве дослідження і відбулось багато процесів, але з приходом незалежності в Україну людям дали свободу. З’явився розвиток будівельного приватного сектору, приватних будинків. А ще цей попит виник від того, що нам такі традиції залишила Австро-Угорщина та Польща. Люди бачили це там, і намагались відтворити у себе. Так воно і починалося. Зараз уже і в університеті є спеціалізований напрямок у ковальстві. Від повного нуля ми прийшли до того, що маємо сьогодні.
– Ви навчаєте ковальству?
– Учні проходять через підприємство, через нашу кузню, опираючись на власний досвід та спостереження за професійними ковалями. Якщо до нас у кузню приходить людина, яка хоче навчатися, то їй потрібен тільки певний час для освоєння ремесла. І через кілька років, можна стати професіональним майстром. Навчатися приходять різні люди. Головне – це бажання.
– Ви згадуєте, що навчалися в Інституті мистецтв. Ви там познайомились із ковальською справою?
– В Інституті ковальства, як такого, не було. Воно взагалі було занедбане, і про нього ніхто не знав. Це певна технологія, яку треба опанувати. В Інституті викладали практично всі ремесла. Наш Інститут відрізнявся від інших тим, що всі студенти проходили різні технології. Нас вчили і різьбі по дереву, і кераміки, і ткацтву. Словом, напрямки були різними. Кожен студент обирав собі дипломну роботу з різних технологій. Ми проходили все, зокрема, заняття з металу, але це було у слюсарській майстерні. Ковальства не було, але якісь свічники із заліза ми робили.
– Як зародилась ідея організувати «Свято ковалів»?
– Це довга історія стосунків між ковалями нашого міста. Завжди так трапляється, коли людина займається якимось ремеслом, чи діяльністю, вона шукає колег, щоб подивитися хто і як робить. Спочатку це, можливо, момент конкуренції. А потім починається спілкування, обмін досвідом, нормальні дружні відносини. І цей процес дуже довгий, від етапу агресії та несприйняття переходить у нормальні людські стосунки.
– Коли все почало діяти?
– У 1999 році ми організували першу ковальську виставку у місті. Уже були певні напрацювання та досвід, ми спілкувалися із колегами з інших міст: з Тернополя, Львова, Чернівців, Києва, Рівного. Ми зробили першу регіональну виставку. Вона пройшла з успіхом у нашому залі художників, що на вулиці Незалежності. Та після цього була перерва, через брак коштів. У ці роки почалась криза. Не було часу на творчість та виставки. У 2003 році виникла, більш-менш, стабільна ситуація, і ми знову повернулися до цієї теми. Вирішили показати вже нові роботи. Ми хотіли вийти площу і показати, що ми існуємо. Іншого способу заявити про себе не було. Тоді ми ще не замислювались про те, що це може виглядати як елемент піару чи маркетингу. Ми звернулись до Міської ради і нам дали добро організувати таке свято у День міста, на площі біля Ратуші. Це був перший наш фестиваль.
– Як пройшло перше свято?
– Ми виставили декілька робіт, і десятки людей прийшли подивитися. А ще приїхали люди, які мали відношення до ковальства з інших міст України. Під час фестивалю ми зібрали виріб, на очах людей. Це був стіл, який зараз розміщений у «Бастіоні». Тоді чотири ковалі зробили чотири ніжки для цього столу. Михайло Зарицький підготував основу, саму стільницю, і на публіці зібрали готовий виріб. А всі гості робили цвяхи і забивали у цей стіл. Це була наша спільна робота, яка спонукала нас на створення майбутніх фестивалів.
http://www.vezha.org/wp-content/uploads/2016/05/IMG_9444-768×512.jpg 768w, http://www.vezha.org/wp-content/uploads/2016/05/IMG_9444-800×534.jpg 800w, http://www.vezha.org/wp-content/uploads/2016/05/IMG_9444.jpg 820w”>
– Іноземці приїжджають на фестиваль?
– Наступного року відбувся другий фестиваль, тоді до нас і долучилися іноземні гості. У 2006 році у нас був «вибух», було дуже багато людей. Вони ж просто так самі не приїжджають. До цього ми багато років їздили за кордон, спілкувались із ковалями, брали участь у різноманітних фестивалях. Ми завжди були у цьому колі, і запрошували до себе гостей. З часом про нас дізналась велика частина Європи. Приїжджають ковалі із Узбекистану, з Росії, з Сибіру, з Молдови, з Білорусії. Ми цього не планували, ми просто робили свою справу. А вийшло так, що розвивалось така собі субкультура, чи фан-клуб.
– «Свято ковалів» кожного року різне, чи програма однакова щороку?
– Керуємось вже відпрацьованою системою за роки. У нас стабільна програма, але кожного року вона має якісь родзинки. З часом ми організували такі мікро-симпозіуми на тему «Позитив». Ідея полягала у тому, щоб у Франківську зробити станції позитиву. Та не завжди вдається, бо ми даємо художникам теми, а вони по-іншому їх трактують. Цього року приїдуть ще більше людей. Буде представлено багато робіт, які можна буде використати і в оформленні міст. Ми не відмовляємося від ідеї створення спільної роботи, на очах публіки і цього року.
Івано-Франківськ завдяки своїй фестивальній роботі був прийнятий до «Кільця європейських ковальських міст», як ковальське місто. Хоча воно ніколи не було ковальським, але показало себе, як фестивальне і популярне. На початку ХХ століття було багато майстерень, які робили художній метал. Фактично цю традицію ми підтримуємо. Кожна ковальська програма робить проект присвячений кільцю. Основними атрибутами мають бути: емблема кільця, текст, який описує діяльність, і кожне місто дає свою емблему. Цю емблему також потрібно імплементувати у якусь композицію. Ми дійшли рішення поміняти та облагородити стару браму, яка закриває дворик, що на «Бастіоні», де розміщений кіоск для ковалів. Буде така от «Брама ковальських міст». Цього року ми виставляємо цей проект «Брами», фрагменти та елементи до неї бажаючі будуть робити самотужки.
– Ковальські виставки теж організовуєте?
– Основою фестивалю залишається виставка ще з 1999 року. Цього року проведемо дві виставки. Перша – це «Студентська виставка», яку проводимо раз у два роки, та «Орнаментально-ковальську» – це щорічна виставка.
– Хто учасники фестивалю?
– Раніше ми індивідуально запрошували людей. Зараз на сайті є анкета, де бажаючі можуть зареєструватися. І ми вже знаємо скільки людей приїдуть. Кожного року фестиваль відвідує кілька сотень ковалів із різних міст. Багато гостей зі Сходу, а раніше було багато і з Криму. Для кожного готуємо презентаційний альбом і майки з логотипом. Кожного року розробляємо новий логотип у стилі Австро-Угорщини. Намагаємось відтворити традиції ковальства.
– Хто зараз займається організацією?
– Влаштуванням свята займається Фірма «Декра». Віктор Вінтоняк, один з перший спонсорів фестивалю. І після цього він став щорічним спонсором, долучивши до фінансування Прикарпаттяобленерго. У нас є два спонсори, які не змінюються за останні роки. Останні 3,4 роки організацію свята вони взяли на себе. У них є людина, яка займається сайтом, там і реєструє учасників. І звісно, громадська організація «Свято Ковалів», яка мала б опікуватися фестивалем. Все відбувається на громадських засадах. Ми не отримуємо за це ніякої платні, все на ентузіазмі. Це насправді складний процес. Важливо, коли є певне ядро, яке бере на себе відповідальність за організацію.
– Чи є нагороди, або номінації для учасників?
– Про це ми думали вже давно, але це потребує багато часу і певних знань, щоб це організувати на рівні стабільного процесу. У нас він трохи спонтанний через те, що ми провели фестиваль і занурились свою роботу. Було б добре, якби хтось цим займався протягом року, але вся проблема у коштах. Зараз ми маємо номінації за виставкові речі, які у нас виставляються на виставці «Орнометальне ковальство». Ми нагороджуємо у декількох номінаціях: «Декоративно-вжитковий предмет», в категорії «Архітектурне ковальство», та в категорії «Скульптури».
