Ніна та Володимир Жиданови живуть у прифронтовому селищі Зайцеве на Донеччині все життя. Познайомились 60 років тому. Їй було 20, йому – 28. Вона працювала головним економістом, а він – інженером. Подружжя має двох дітей. Син одружений і живе у Дніпропетровську, вже другий рік не може приїхати. Донька з чоловіком – на окупованій території.
80-річну Ніну Жиданову зустрічаємо на порожній вулиці села Жованка, яке є частиною Зайцевого. Вона – у зеленому сарафані в квітах та солом’яному капелюсі – рухається повільно, важко, перевалюючись з однієї ноги на іншу.
“У підвалі сидимо вдень і вночі. Сил немає. До третьої години ночі в підвалі очей не можу зімкнути. Вночі вибили світло. Той же борщ, суп поставити куди? Пів будинку зруйновано, вікна вибиті. Щоночі стріляють. Ми зараз удвох з чоловіком. Усе можна пережити, аби не стріляли. А тут нікуди не виїдеш. Це війна олігархів. То не для людей війна. Одна й інша сторона відмивають свої гроші, а холопи відповідають за все. Думка всіх людей така”, – каже жінка.
У Жованці два роки немає газу відтоді, як почалась війна. Два тижні тому відключили воду – снаряд розбив фільтрувальну станцію. Час від часу зникає світло. Мобільний зв’язок з’являється рідко.
Жінка пропонує показати свій дім. Дорогою розповідає, що мають проблеми з пенсіями. Вона отримує, а чоловіку вже 5 місяців нема надходжень.
На подвір’ї великий будинок з білої цегли. Вікна забиті фанерою. На сходах спить худий біло-коричневий кіт.
“Тошка, – бере кота на руки жінка. – Не їсть нічого після обстрілів. Захворів. Була у нас ще собачка, її осколком убило. Ще колись і порося було, і кури. Але як їх зараз утримувати?”.
Веде нас у літню кухню. Там двоярусне ліжко, холодильник, пічка та стіл.
“Ми тут взимку спимо. Нагорі чоловік, бо у мене проблеми зі спиною”, – каже Ніна Олексіївна та поправляє ковдру на верхній койці.
За будинком город та квіти – різнокольорові троянди.
“Усе синок робив. Старався”, – зітхає, дивлячись на піврозвалену хату. Прворуч – акуратна галявина, посеред якої кактуси. Вони обкладені камінням.
“Син був у Криму на змаганнях і привіз від друга кактус. І в цьому році він зацвів”, – показує велику квітку.
За будинком город.
“Усе є: полуниця, виноград, а оце у нас вороночка була. Глибина – півтора метри. Вже засипали. У лютому прилетіло. Увечері в хаті були, почали стріляти. Ми з чоловіком одразу в підвал”, – біля городу показує воронку.
Ліворуч – пасіка. Сивий чоловік у білому кашкеті піднімає кришки вуликів.
ан
“Чоловік Володя, – представляє Ніна Олексіївна і посміхається. – Познайомились тут, коли з армії повернувся. Молодий гарний був”.
Чоловік недочуває, просить говорити гучніше. Показує на розбите вікно будинку. Дістає осколки з дірявого відра.
“Гостинці от недавні, – розкладає на долоні. – Побило скло і відро”.
Веде нас до пасіки.
“Було 25 родин бджіл. З них лише сім залишилось”, – каже Ніна Олексіївна.
“Пасіка – моє хоббі. Колишній директор говорив: “Жиданов, у тебе все є, крім пасіки”. От завів. Віск продаю. Бджоли працюють постійно, а я чого буду бити байдики?”, – тремтячими руками закриває кришку вулика та посміхається дідусь.
Ніна Олексіївна поправляє волосся чоловіку.
“Володя вулики відновив, деякі бджоли повернулися. Тепер живемо городом”, – каже.
Біля пасіки – розвалений будиночок із саману.
“Це ми з мамою будувалися, коли тато на фронт пішов, – Володимир Дмитрович бере шматок саману. – У нас не будинки, а хати”.
Жінка заходить у будинок. Ліворуч – двері. Праворуч – руїни.
“Тут усе світиться і вікна не треба, – каже вона, відкриваючи двері. Показує у кімнаті велику дірку у стіні. – Машинка швейна, ліжко – все зруйноване”.
“Це все діти робили”, – каже Володимир Дмитрович, коли проходимо біля розсаднику троянд.
У коридорі будинку – вхід у підвал. Ніна Олексіївна спускається, тримаючись за сходинки. Їй важко.
“Я їй кажу: треба по-флотськи, передом застрибувати. Так швидше. Ніяк не виховаю”, – сміється чоловік.
“Ти по-флотськи, а я по-жіночому”, – спокійно відповідає Ніна Олексіївна, вмикаючи ліхтарик.
У маленькому підвалі ледь вміщаються двоє людей, стоячи. Попід стіною на полицях – банки помідорів, огірків, компотів, соків, салатів. Більшу частину приміщення займає “ліжко” – на ящики кинули матраци та ковдру. Є лампочка.
“Запаслися компотами ще до війни. Тут і спимо тепер вночі”, – сумно каже жінка і витирає сльози.
Піднімаємось.
“Будинок синочок будував, старався, а все побило, – Ніна Олексіївна веде у кімнату зі свіжим ремонтом, але без вікна. – Взимку пограбували. Винесли все цінне: медалі сина, нагороди чоловіка, навіть диплом. Мій червоний не взяли. Від комп’ютера тільки монітор залишили. Нас двічі грабували. Як військові змінилися – почалися крадіжки. Нінішня зміна – хороші хлопці, допомагають”.
У Зайцевому зараз тримає оборону 43-й батальйон “Кривій Ріг” зі складу 53-ї бригади.
Заходимо на кухню. Світла немає, то все бачимо у промені ліхтарика. Велика кухня з нещодавнім ремонтом та чорними стильними меблями виглядає похмуро.
Під ногами крутиться кіт Тошка, нявчить.
“І кухню син зробив. П’ять років збирали кредити, він допомагав. І кондиціонер був. Розбило, коли осколками вдарило”, – показує кудись у темний кут жінка.
“Отак і живемо. Ночуємо в підвалі й не знаємо: виліземо чи ні”, – додає чоловік.
Виходимо на вулицю.
“Терасу сам спроектував. Навіть невістці сподобалось. Сказала нічого не переробляти”, – каже Володимир Дмитрович.
На прощання обіймаємось. Ніна Олексіївна виходить з нами за ворота.
“Усе життя були в Україні. Вчились, зростали. Що нам тепер ділити? Не розумію”, – знизує плечима жінка.
