Ось трішки підрихтую своє обличчя і знову гайну туди — в зону конфлікту.
Ворожий комулятивний снаряд влучив у самісіньку башту, пропалив чималу дірку й лише тоді вибухнув. Уламки металу вп’ялися в голову Юрія Шумейка (позивний “Британець”), воїна-добровольця механізованої бригади,
В очах потемніло, але він не впав — з останніх сил вийшов із бліндажа. Те, що побачили бойові побратими, жахнуло: у закривавлених руках Юрій тримав своє обличчя.
Лікарняні палати, десятигодинна операція, три доби без свідомості… “У бійця дуже важке поранення, — каже Ігор Федірко, начальник клініки щелепно-лицевої хірургії головного військово-медичного клінічного центру. — Переломано кістки лицевого скелету та лобну, відірвано корінь носа, розтрощено половину верхньої та нижню щелепи, вибито око. Але найголовніше те, що він живий. Дірку в голові закрили титановою пластиною. Згодом виправимо дефекти обличчя. Тож на Юрія чекає ще чимало пластичних операцій. Ми віримо в успіх. Тим паче, що бійцю зголосилися допомогти канадські спеціалісти”.
Наразі Юрія Шумейка в клініці немає – виписали, щоб відпочив у колі сім’ї та поправив здоров’я на домашніх харчах. Знаходимо бійця в селі Лісове. Стукаємо в двері. І ось на ганок виходить “Британець” – в однострої, босоніж. Попри понівечене обличчя, привітно всміхається. Він не зламався психологічно. Здається, навпаки, – війна ще більше загартувала його характер – характер оптиміста та життєлюба.
“Наша позиція була біля шахти Бутівка, – згадує. Тобто метрів за 70 від бойовиків. Навіть можна було докинути гранату. Ми іноді підкрадалися ще ближче чи заходили в тил і давали жару. Тож сепари боялися нас, як дідько ладану. Того дня я коригував вогонь. А тоді вирішив і сам постріляти з башти через бійниці. Звідти прилетів снаряд. Все сталося миттєво… Бачите, як зачепило осколками – десять годин витягали з обличчя. Я поїхав на війну добровольцем. Не зміг сидіти вдома. Місяць вишколу в таборах і – на передову. Чи страшно було? Ні. А чого боятися? Двічі не вмирати. Мабуть, така в мене вдача. Думаєте, все, “Британець” відвоювався? Ні. Ось трішки підрихтую своє обличчя і знову гайну туди — в зону конфлікту. Тим паче, що сепари останнім часом нахабніють – луплять по наших позиціях із різних видів зброї”.
“Але ж ви втратили око, залишилися без пальця”, — намагаюся заперечити. Виявляється для “Британця” це не аргументи. “Я цілюся лівим оком, — пояснює, — і стріляю добре. Так що повоюю ще. Зрештою, хтось же має вигнати ту нечисть з української землі”.
Під час розмови Юрко не бідкається й аніскільки не жаліє себе. Навпаки — ніби випромінює оптимізм. Він таким був завжди, кажуть земляки. Таким і залишився — веселим і бадьорим. “А чого розкисати? — не розуміє. — У мене он син підростає — йому вже 13 років. Маю передати йому і досвід, і знання, а головне — навчити жити. З настроєм і бажанням. Попри будь-які обставини та труднощі”.
Невідь звідки на подвір’ї з’являється домашній кіт. Юрко знову всміхається і згадує історію про чотирилапих помічників на передовій. Вони якимось дивом відчували розтяжки мін і вправно обходили небезпечні ділянки. “Британець” одним із перших помітив цей котячий талант. Відтак почав використовувати під час бойових завдань.
