Днями відзначатиме 30-річчя відомий на Прикарпатті політик, лідер обласної організації ВО «Свобода», голова фракції ВО «Свобода» в обласній раді, керівник обласного Штабу національного спротиву під час Революції гідності Василь Попович.
В інтерв’ю ювіляр розповів про те, які настанови давав йому легендарний генерал-хорунжий, головнокомандувач УПА Василь Кук, як на Помаранчевій революції закохався з першого погляду в свою майбутню дружину Настю, а також як йому та його сім’ї погрожували за те, що він був активним учасником Майдану.
– Найперше, вітаємо Вас із 30-літтям. Що означає ця дата для вас?
— Дякую за привітання. Це для мене черговий життєвий рубіж, після якого можна озирнутися й оцінити досягнуте. А ще це нагадування про те, що є ще багато запалу, енергії і натхнення для нових звершень.
– Попри те, що ви дуже молодий, вже чимало встигли зробити на політичній царині Прикарпаття. Коли ви прийшли у політику і хто мав особливий вплив на ваше становлення?
— У 2002 році я став членом міської організації Конгресу українських націоналістів. Саме з цього і почалася моя політична і громадська діяльність. Голова міського КУН Левко Слюсар був основним моїм натхненником і вчителем. Дуже поважаю цю людину і дотепер звертаюся до нього за мудрою порадою. Цього року, в січні, ми відсвяткували його ювілей — 80-річчя.
– Якось ви сказали, що Прикарпатський спортивний ліцей-інтернат, у якому навчалися в Богородчанах, був для вас серйозною школою гарту. Розкажіть про це.
— Це найперша школа самостійності, витривалості і сили. Там не було батьків і у всьому потрібно було покладатися тільки на себе. Саме там навчився справжньої дружби, вірності, порядку. З друзями з ліцею досі підтримуємо зв’язок. Хочу особливо згадати своїх наставників. Найперше це засновник та директор ліцею Орест Дичковський, ветеран УПА, націоналіст, який підтримував у закладі військовий устрій на зразок УПА. Ми ділилися на сотні, чоти і рої. Моїм улюбленим предметом в ліцеї була історія України, а ще в нас були предмети, які не викладали в звичайних школах — це історія українського війська та політологія. Мабуть, тому і вирішив обрати політологію своїм фахом. Саме в ліцеї прочитав свої перші книжки про націоналізм, довідався про такі відомі постаті, як Дмитро Донцов, Микола Міхновський, Євген Коновалець.
– Недавно я дізналася про вас, як на мене, дуже цікаву деталь, що від 9-го класу співаєте в церковному хорі…
— Загалом мені подобається співати українські народні пісні. Українська пісня є милозвучною та має чітку сюжетну лінію, передає з глибин українського буття чимало цікавих історій. Любов до української пісні прищепила мені моя прабабуся Текля. Пам’ятаю, як вона уже в дуже поважному віці співала старовинних пісень. Вона оптимістично дивилась на життя, хоч доля була до неї суворою. Прабабуся співала і молилася Богу за себе і за всю велику родину. У нас в родині за радянських часів не було жодного комуніста, тому віра в Бога стала основою виховання.
– Свого часу ви очолювали всеукраїнське крило молодіжного Конгресу українських націоналістів і саме тоді познайомилися з багатьма легендарними вояками ОУН—УПА. Які настанови давали молодому націоналістові досвідчені будівничі і захисники Української держави?
— Дуже цікавим для мене було знайомство з легендарним генерал-хорунжим, головнокомандувачем УПА Василем Куком. Мені пощастило побувати в його квартирі у Києві. Дуже вразило, що він у свої 85 років опанував комп’ютер і листувався за допомогою мережі Інтернет з українцями всього світу. В помешканні Василя Кука було дуже багато книжок, якраз тоді він студіював найновішу працю з психології. Я запитував у нього, як правильно побудувати молодіжну структуру націоналістів. Він мені відповів: «Не давати необґрунтованих вказівок і наказів, користуючись тим, що ти вищий за ієрархією, бо люди можуть покинути організацію. Формулювати завдання так, щоб людина бачила в тобі партнера, а мотивацію до його виконання приймала сама і тоді організація буде міцною». Ще часто спілкувався з головою Всеукраїнського братства ОУН—УПА Михайлом Зеленчуком, який дуже болісно переживав розбрат серед націоналістів та мріяв про молодіжну націоналістичну організацію, яка б не була заражена бацилою суперечностей. Голова братства ОУН—УПА Карпатського краю Фотій Володимирський також мав чималий вплив на мене. Ці люди були неначе зроблені із заліза, саме вони передали мені непримиренний дух боротьби за Українську державу.
– Ви були активним учасником Помаранчевої революції, організовували молодь на акції протесту не лише на Прикарпатті, а й в столиці та інших областях України. Який ви винесли урок з цих подій?
— Студентські роки, як визнають усі, дуже яскраві. На четвертому курсі я активно поринув у протестний рух проти тодішнього режиму Кучми. Урок простий: ми тоді вибороли владу для певних людей і заспокоїлися, а цього не потрібно було робити. Владу, навіть дуже добру, треба контролювати.
– Особливий період у вашому житті займає Революція гідності, коли ви як керівник обласного Штабу національного спротиву щодня мобілізували прикарпатців на місцевий і столичний Майдани, виступали на вічах із закликами до повалення злочинного режиму Януковича, вели за собою людей… Чи правда, що у цей час вам та вашій сім’ї погрожували?
— Так, правда. Це був неймовірно складний період у житті моєї сім’ї. Мої дружина із дворічним сином у моменти загострення протистоянь мусили переховуватись у родичів і друзів. Дуже хвилювався за їхню безпеку. Щоправда, дружина холоднокровно і без паніки сприймала всі виклики революції. Вона — мій найвірніший друг, на якого можу покластися.
– В обласній раді ви очолюєте найбільшу фракцію — ВО «Свобода». Чи можете аргументовано довести, що «свободівці» в раді належним чином дбають про громаду Прикарпаття?
— Саме з ініціативи нашої фракції було прийнято програму розвитку місцевого самоврядування, за якою місцеві громади створюють проекти різного соціально-економічного характеру. Найкращі з них отримують фінансування з обласного бюджету. Також було схвалено програму громадянського суспільства, яка спрямована на посилення впливу громадськості на обласну владу. Івано-Франківська обласна рада була форпостом спротиву режимові Януковича, вела активну боротьбу з його україножерськими ініціативами.
– Недавно ви очолили обласну «Свободу». Які зміни плануєте в організації?
— Зміни вже почалися. Змінили склад обласного комітету партії, також буде переобрано чільників деяких місцевих осередків для посилення роботи і продовження лінії попереднього голови Олександра Сича.
– З огляду на вашу значну зайнятість, схоже, часу для сім’ї залишається небагато. Як дружина ставиться до такої ситуації? Чи схвалює вашу працю на політичній ниві?
— Звісно, дружина хотіла б, щоб я більше часу проводив у колі сім’ї. Тому намагаюся весь свій вільний час проводити із сім’єю. Сім’я — це мій прихисток, де разом з дружиною і сином абстрагуюся від щоденних справ і проблем, відпочиваю і набираюся сил. Дружина мене підтримує у всіх моїх починаннях, у тому числі і в політиці.
– Пане Василю, подейкують, що ви познайомилися зі своєю дружиною під час подій Помаранчевої революції…
— Я познайомився з Настею ще під час президентської кампанії Віктора Ющенка. Це знайомство — дуже особиста і особлива подія, яка змінила мене та моє уявлення про життя. Це було дуже романтично. Кохання з першого погляду. А революція була просто яскравою декорацією до яскравих почуттів.
– Загалом яку сходинку для вас в ієрархії цінностей займає сім’я?
— Держава починається із сім’ї і чим міцнішою є сім’я, тим сильнішою буде держава. Сім’я — це основне для мене.
– Чи побажали б ви своєму синові піти шляхом батька і стати політиком?
— Кожен повинен бути на своєму місці: пекар має пекти хліб, учитель — навчати, лікар — лікувати, підприємець — вести свій бізнес, політик — займатися політикою. Кожен має робити ту роботу, яка найкраще йому підходить, і тоді буде сильною наша держава. Свою професію треба любити, бо інакше це буде каторга. Для мене дуже важливо, яку професію обере мій син. Тому допомагатиму йому визначитися і знайти себе. Якщо Маркові подобатиметься політика, то я не буду йому цього забороняти.
