Архітектор-бомбардувальник
…Заснований у середині 17 століття Станиславів від самого початку був містом-фортецею з цегляними червоними мурами, гостроверхою ратушею, різноконфесійними храмами у середмісті, крамничками на ринковій площі та корчами в передмістях, які починалися за валами. Через 300 років назва міста скоротилася до Станіслав, фортифікована твердиня перетворилася на тихе провінційне містечко, в якому довкола давнього центру одноповерхові дерев’яні будиночки співіснували з австрійсько-польськими кам’яницями, вирослими на місці засипаних оборонних ровів.
1962 року місто втретє перехрестили – тепер на Івано-Франківськ (добре хоч не на Сталінськ-Прикарпатський, як дехто пропонував свого часу – Б.С.). На той час його архітектурне обличчя почало набувати сучасних рис – з проявами соціалістичної гігантоманії, заграванням з псевдогуцульським стилем та водночас руйнуванням старого, ідеологічно ворожого («купецько-капіталістичного», як писали в тодішніх газетах) архітектурного середовища старого середмістя. Нові господарі міста одразу після закінчення Другої світової війни почали будувати в місті нове життя не лише на словах.
Прикметно, що в 1940-х роках в обласному управлінні архітектури працював колишній військовий льотчик, який бомбардував Станіслав у липні 1944 року. Нарис про цього персонажа – Костянтина Абрамкіна, учасника бомбардувань також Берліна й Праги, який 1938 року закінчив Московський архітектурний інститут, а по війні повернувся до професії архітектора – опублікувала 1947 року єдина на той час офіційна обласна газета – “Прикарпатська правда”.
«А місто сплановане непогано. Правда, багато кривих вулиць і мало майданів, – міркував Костянтин. – Цікаво, яка архітектура будівель». І тут в ньому прокинувся архітектор…». Так описувала радянська газета перше знайомство зі Станіславом військового пілота Абрамкіна, коли він летів скидати бомби на тутешню залізничну станцію. «Чотири рази появлявся літак Абрамкіна над Станіславом. Чотири рази пілот і штурман обережно, з величезною вимогливістю до самих себе виводили машину по карті на бойовий курс, завдавали нищівні удари ворогові».
Результатом бомбардувань, якщо вірити газеті, став зруйнований міст та пошкоджена залізнична колія. Зате згодом колишній військовий пілот Абрамкін, схилившись над картою як архітектор, по-новому побачив майбутнє міста: «нові майдани, зелені бульвари з монументами Леніна і Сталіна, гарні будівлі театрів, установ, житлові будинки».
До речі, Костянтин Абрамкін, як виявилося, заснував у місті таку собі архітектурну династію: його внук, Олег Абрамкін очолює «Гільдію архітекторів Прикарпаття», а свого часу навіть претендував на крісло головного архітектора Івано-Франківська.
Проект 1946-го
…Тези про хаотичну забудову та вузькі вулички старого Станіслава стали основним аргументом для соціалістичної перебудови радянського міста. Ще 1946 року підготовили проект його реконструкції, який передбачав нівелювання цих «недоліків». У статті до газети «Прикарпатська правда» начальник обласного відділу в справах архітектури В.Клочко арґументував потребу реконструкції Станіслава саме тим, що він «побудований за невдалим принципом будівництва, хаотично».
«Незважаючи на те, що радіально-кільцева система, за принципом якої побудований Станіслав, є однією з кращих систем будування, вулична сітка створює враження чогось стихійного, безпланового, – писав у газетній статті чиновник-архітектор. – Впадає в око відсутність єдиної системи – в місті немає виразних майданів, будинки часто не гармоніюють один з другим… Місто не має певного центру. Пасажирський і товарний залізничні вузли, а головне, паровозоремонтний завод, вклинилися в центральний район міста, розрізали його й припинили розвиток міста в східному напрямку… Відсутність головних та кільцевих магістралей створює таке становище, що автогужовий транспорт заповнює єдину пов’язуючу магістраль – одну з центральних вулиць міста – Радянську (тепер Незалежності – Б.С.). Проїзд по більшості вулиць ускладнюється їх надзвичайною вузькістю… Завданням реконструкції міста є, перш за все, створення його центру. Ряд факторів, адміністративних та побутових, показали, що він має бути створений в районі колишньої ратушної площі, міського ринку та найближчих кварталів… Проектом передбачається спорудження в центрі міста будівель для міської Ради, музею, оперного театру, монументів Леніна, Сталіна, героїв Великої Вітчизняної війни, а також побудова постійної трибуни. На привокзальній площі намічається будівництво закладів для обслуговування приїжджих: готелю, ресторанів, будинку колгоспника та інших. За парком імені Шевченка заплановано створити фізкультурний центр міста. Там будуть влаштовані спортивні майданчики, стадіони, купальні, а також побудований палац фізкультурників. Станіслав має всі дані і можливості стати красивим, зеленим, чистим містом”.
Проектом цієї реконструкції також було передбачено створення двох промислових зон – Хриплинського вузла та дільниці легкої індустрії в районі шкірзаводу. Житлові райони умовно поділили на три територіальні групи: багатоповерхової, малоповерхової й індивідуальної забудови. Старі будинки в історичній частині міста, на думку проектантів, слід було капітально (sic!) відремонтувати. Завершити всі роботи планувалося через 12-15 років…
Станіславські «Черьомушки»
…Як розповів журналістові «Z» екс-начальник відділу охорони культурної спадщини Івано-Франківського міськвиконкому, архітектор-реставратор Ігор Панчишин, нові містобудівні концепції, які прийшли в місто наприкінці 1940-х років, були продиктовані прагненням радянської влади перетворити обласний центр Прикарпаття на індустріальне місто, в якому мають жити і працювати будівники комунізму. І насправді мало кого обходило, що внаслідок такого втручання історична тканина міста руйнувалася. Вулиці, які розходилися від центру Івано-Франківська, швидко та планомірно забудовували стандартними та якнайпростішими цегляними кількаповерховими будинками – „хрущовками”. Згодом на далеких околицях з’явилися спальні мікрорайони, забудовані панельними будинками. Система забезпечувала житлом нових колоністів, які розбудовували свій новий світ на крихких залишках старого міста.
В Івано-Франківську забудова „хрущовками” почалася з вулиці Бельведерської, де виросли квартали „станіславських Чєрьомушек”, названих так за аналогією з мікрорайоном Москви, де вперше почали практикувати таку архітектурну стилістику. Згодом, щоб підкреслити наслідування „найкращих” радянських зразків житлового будівництва, вулицю з „хрущовками” навіть перейменували на Московську.
Однотипні „хрущовки” стрімко заповнювали колишні станіславські передмістя, виструнчуючись по вулиці Дадугіна (тепер – Коновальця), Галицькій (тут будували насамперед житло для залізничників), Жукова (тепер – Пулюя).
„Ця забудова, а також подальше спорудження спальних районів із панельних будинків, на перший погляд не принесла містові великої шкоди, – коментує Ігор Панчишин. – Ці споруди часто будувалися на чистому полі, вони нічого не руйнували, але самі по собі вони були потворними”.
Свого часу Юрій Андрухович в одному зі своїх віршів назвав ці „доми з шістдесятих” неживими та непридатними. Вони справді, за словами поета, „виростали зненацька”. Швидкі темпи забудови пояснювалися простим матеріалом та примітивним плануванням. Але навіть таке недолуге житло тоді вважали благом: вперше за радянських часів замість „комуналок” (однокімнатних помешкань, об’єднаних спільним коридором і кухнею) почали будувати багатоповерхівки з окремими квартирами.
Гірші за люфтваффе
До речі, як розповів Ігор Панчишин, архітектурний стиль, в якому працювали радянські проектанти був близький до так званого бруталізму та інтернаціонального стилю, які були характерними для міжвоєнної Європи. Відомий архітектор Вальтер Гропіус виробив стилістику уніфікованих будівельних елементів, щоб можна було швидко і масово будувати житло. Його справу продовжив Людвіґ Міс ван дер Рое, який звів до мінімуму використання найпростіших архітектурних деталей. Згодом в архітектурних колах побутувала фраза, що бомби люфтваффе (військово-повітряних сил нацистської Німеччини) наробили в Європі менше шкоди, ніж Гропіус і ван дер Рое, які заповнили міста тими однотипними, уніфікованими елементами. На щастя, Європа швидко перехворіла панельним будівництвом і уніфікацією. А в СРСР цей метод будівництва затримався надовго – тут його використовували навіть тоді, коли європейські архітектори уже почали експериментувати з постмодернізмом, який і виник, власне як протест проти стандартів.
„У радянський час уніфікований стиль став догмою: панельне, блочне будівництво, типові схеми і проекти, – розповідає Ігор Панчишин. – До цього змушувала централізація виробництва та фінансування. І хоча всі ці речі потворні, вони виникли не через недолугість архітекторів, а виявилися з загальної хвороби суспільства тієї країни”.
Щоб уникнути цілковитої безликості, в 1970-1980 роках мала місце спроба побавитися в народні мотиви, зокрема, вигадали так званий „гуцульський стиль”. Саме тоді збудували деякі громадські споруди (аеропорт, колишнє „Молочне кафе” тощо), які мали стати візитною карткою цілої області. Тепер ці будівлі вирізняються своєрідної форми дахами під черепицею та декоративними фасадами. Як пояснив Ігор Панчишин, суть цього псевдогуцульського стилю полягала у звичайному калькуванні певних елементів дерев’яної архітектури горян (будівельне мистецтво гуцулів справді прекрасне, та лише в тому в ландшафті, в якому створене) без жодного переосмислення. Переведені у бетон елементи дерев’яних конструкцій втрачали своє функційне й технологічне призначення, та й естетично були не надто привабливими.
„Це було чергове загравання архітекторів з владою, а влади з народом, – розповідав Ігор Панчишин. – Наслідки такого кокетування є скрізь по території колишнього Радянського Союзу. Для Івано-Франківщини було створено таку особливість як гуцульський стиль, який насправді став профанацією. Справді цікаві пошуки використання народних елементів у фасадах, майоліці, вітражах були в арт-деко чи сецесії. Народний стиль часто використовувався у сенсі «наївного мистецтва», він ніколи не був простим мавпуванням”.
Найбільшою своєю заслугою радянські архітектори та проектанти Івано-Франківська визначили створення новітнього центру міста, збудованого з соціалістичним розмахом. Ще наприкінці 1940-х газета “Прикарпатська правда” писала: “Радянські архітектори вирішили насамперед створити «прекрасний центр», якого в місті фактично не існувало, зв’язати центр широкими вулицями бульварного типу з районами міста». Але втілити цей задум вдалося лише у 1980-х роках. Тоді почали спорудження нового будинку для обкому компартії (так званого „білого дому”) та великої соцреалістичної площі з драмтеатром, готелем, потворними „хрущовками” та неодмінним пам’ятником Леніну.
„Цю площу варто було б зберегти недоторканою, як приклад соцреалізму, – вважає пан Панчишин. – З одного боку – типовий радянський театр, відмінністю якого є тільки рельєф з білого каменю на фасаді, широка площа, готель, потворні „хрущовки”, широкі дороги – і все це довкола пам’ятника Леніну. І далі вздовж вулиці Незалежності до мосту – будівлі типового соцреалізму. У пострадянські часи, коли виникла потреба поставити кудись пам’ятник Іванові Франку, вирішили використати звільнену від Леніна площу. І сперечалися, де саме має стояти Франко. А його куди не постав, він все одно залишиться Леніним, бо площа така – Ленінська”.
1990 рік. Центральну площу міста звільняють від Леніна…
…щоби на його місце поставити І.Франка
Хто вище?
Якось означити сучасні архітектурні стилі, які використовують забудовники Івано-Франківська, фахівці не наважуються. Кажуть, що моду тепер диктують замовники. Тому й з’являються в місті абсолютні архітектурні покручі на кшталт дивного „гриба”, який виріс поряд із універмагом „Прикарпаття” за кілька метрів від великого офісного та торгового центру, чи „чорної вежі” – торгового центру “Легенда” на площі Ринок, який надійно закрив огляд на ринкову площу та ратушу з південного сходу.
„Такі речі виникають тоді, коли замовник хоче забудувати „білу пляму” на карті генплану, на якій, якщо дивитися на схемі, масштабно будівля може виглядати логічно, – говорив Ігор Панчишин. – Але треба уявляти такі речі просторово. Ніхто чомусь не оцінює панораму, основні видові точки, силуетність”.
Власне нехтувати панорамою міста почали тоді, коли поставили на фундаментах колишньої Станиславівської фортеці урядовий „білий дім”. Після його зведення оглядовий майданчик, який навмисне був спроектований у будинку на розі Грюнвальдської та Гаркуші, став нефункційним. „Білий дім” перекрив огляд на середмістя.
Так само псує краєвид „АРС-дім”, який одним зайвим поверхом затуляє з ринкової площі вірменську церкву. Ще один скандальний будинок збудувала на площі Ринок фірма „Надія” – він закриває з вулиці Галицької міську ратушу, вирісши аж на два зайвих поверхи. Цегляна стіна новобудови нещодавно затулила бані церков на Майзлях. Абсурдними є така ж «пластина» на «Гірці», що зруйнувала середовище між костелом і церквою і є потворним тлом для цілого району. Точкова висотка на вулиці Бандери (на «німецькій колонії»), зведена як факторія для майбутнього знесення унікального району малих садиб. Погоня за зайвими квадратними метрами, яку пояснюють інвестиційною доцільністю, повністю знищила поняття допустимої кількості поверхів. Монолітний залізобетон торгових центрів вгруз у серцевину міста.
Зрештою новий генеральний план розвитку Івано-Франківська, розроблений фахівцями київського ДІПроміста і погоджений з усіма відомствами у липні 1980 року (раніше в місті діяв Генплан 1966 року), визначав найраціональнішим типом житлової забудови – дев’ятиповерхову. Планували також спорудження в місті будинків на 12-16 поверхів. “До 2000 року повинно бути знесено значну кількість старого та аварійного житлового фонду – в основному для звільнення території під нове багатоповерхове будівництво”, – зазначив у газетній статті 1980 року головний архітектор міста Л.Попиченко.
Тепер спеціалісти зауважують, що вся ця гігантоманія у середмісті може не лише призвести до естетичних диспропорцій, але й спричинити руйнацію найстаріших міських споруд, що є злочинним як в юридичному, так і в ментальному сенсах.
„Будівництво гігантських споруд на території колишнього міста-фортеці та його околицях і тотальне «пломбування» історичних колекторів і водовідвідних каналів зруйнувало гідрогеологічний режим у місті, – вважає Ігор Панчишин. – Фундаменти цих масивних будівель тепер затримують в середмісті воду, яка раніше вільно сходила з пуповини міста. Вапняки, на яких стоять фундаменти найдавніших будівель, розмиваються, тому стара частина міста руйнується”.
Приречені на завал?
Станиславівська броварня перед початком руйнування
У згаданому генплані 1980 року йшлося і про необхідність оберігати пам’ятки. У тогочасній газетній публікації головний архітектор Івано-Франківська Л.Попиченко зауважує: «Водночас нове будівництво не повинно порушувати загального характеру архітектури теперішнього історичного центру. Хочу додати, що генеральним планом передбачається обов’язкове збереження пам’ятників архітектури і створення охоронної зони».
Як згадує Ігор Панчишин, у 1980-х роках справді почали робити паспортизацію старих будинків у середмісті – передусім тих, що перебували в найгіршому стані. «Тоді були поставлені діагнози цим будинкам, але рецептів для їх лікування не прописали, – розповідає архітектор. – Коли щось хворе, то його треба лікувати, а не вбивати і нести на цвинтар. Але в радянський час про пам’ятки дбали тільки тоді, якщо вони ідеологічно відповідали інтересам держави. Тоді у нас без роздумів завалили готель «Брістоль», в якому на початку ХХ століття помер знаменитий композитор Денис Січинський, було знищено наріжний будинок на ринковій площі, де була найдавніша у місті аптека. Будинок №8 на площі Міцкевича, де тепер бовваніє чергова «потвора» – навпроти філармонії. Лише диво врятувало квартал, який розділяє теперішній майдан Шептицького та площу Ринок, який не знесли, як планувалося, а перебудували».
Броварня в процесі руйнування
За словами Ігоря Панчишина, в Івано-Франківську (як і в багатьох інших містах) в радянські часи сформувався прошарок архітекторів і будівельників, які звикли працювати саме в таких містобудівних нормах (знести старе – побудувати нове) і їм не цікаво було повертатися до реставрації, збереження давніх будівель. Це було їм вороже, бо не вкладалося в чітку схему втілення творчих амбіцій чи банального заробляння грошей.
Нинішній стан пам’яток в Івано-Франківську – здебільшого плачевний. Броварня, яка була пам’яткою промислової архітектури ХVIII століття національного значення, фактично втрачена. Варний цех пивзаводу приватний власник розібрав і перебудував без його обов’язкового елементу – заводського комину, опорядивши невластивими сучасними (модними) елементами, що цілком спотворили його первісний образ. Солодовий цех помалу розвалюється (при потуранні органу охорони культурної спадщини ОДА), поки власник чекає, коли влада погодить йому дозвіл щодо будівельних робіт на прилеглій ділянці. Спроби пройти на територію старої броварні припиняють охоронці, мовляв, тут – будівельний майданчик.
Цих склепінь уже нема
Ще одна пам’ятка національного значення – колишній парафіяльний костел Непорочного Зачаття Діви Марії (а нині музей мистецтв Прикарпаття), усипальниця засновника міста Андрія Потоцького, через будівництво поруч торгових центрів тріщить і поволі руйнується. Катастрофічна ситуація в кількох житлових будинках – зокрема, на Бельведерській, 4 та Шевченка, 19-21.
На вул. Шевченка, 19-21
Та апофеозом руйнування став провал перекриття між поверхами в будинку на вулиці Січових Стрільців, 18, де містилася міська інспекція з благоустрою. Шкода, що не департамент архітектури…
«У більшості випадків проблемними є будинки, в яких є багато співвласників, тобто житлові будинки, за якими мали би пильнувати чи самі люди, чи жеки, – описує ситуацію Ігор Панчишин. – Така сама проблема там, де хазяйнує багато дрібних орендарів. У той час, коли це все приватизували чи починали здавати в оренду, треба було говорити про будинки як про пам’ятки і передавати їх в користування разом з охоронними договорами. Але ніхто цього не робив».
За словами, Ігоря Панчишина, львівський інститут “Укрзахідпроектреставрація” зараз розробляє історико-архітектурний план для середмістя Івано-Франківська. В цьому документі мають бути інвентаризовані існуючі пам’ятки, встановлені до них охоронні зони.
«Опорний план – це одна зі складових генплану міста, який розробляє львівський інститут “Містопроект”, – пояснював Ігор Панчишин. – Але головне, що він усталить список решти пам’яток і означить статус всієї (в тому числі так званої «фонової») забудови, яка й творить характер міста. В містобудівельному значенні поняття «малоцінна» забудова є наслідком доктринерства невігласів від архітектури».
Чи справді стане черговий генплан порятунком? Може, колись – якщо з плином часу не заваляться від старості та недогляду останні споруди старого Станиславова. Зрештою, якщо у місті зникнуть будинки, збудовані до 1962 року, коли Станіслав став Івано-Франківськом, то назва нової громадської ініціативи «Збережи старий Івано-Франківськ» набуде нового змісту і стане абсолютно логічною.
