Письменник Юрій Винничук звернувся до міністра освіти Лілії Гриневич із приводу навчання у школах. Його цікавить, у якій ще країні діти 5-6 класів мають 16 уроків на тиждень, вчаться до 15, а то й до 16 години в школі.
«Де ще навчають дітей музики (грати, наприклад, на сопілці), хореографії і співу, якщо дитина не має слуху і слоник їй наступив на ногу? Я бігме був щасливішим, бо міг щовечора ганяти на вулиці. А наші бідні діти вулиці не бачать. Гори домашніх завдань. У якій ще країні завдають стільки додому? Тоді що вони роблять у школі? Їх там не вчать?» – запитує Винничук.
Окрім того, письменник не розуміє, навіщо вчити дітей пиляти лобзиком та вчити вірші, які не мають нічого спільного із мистецтвом.
“Вельмишановна пані Ліліє Гриневич. Дуже хочеться довідатися, в якій ще країні діти 5-6 класів мають 16 уроків на тиждень, вчаться до 15, а то й до 16 години в школі і світу Божого не бачать?
Де ще навчають дітей музики (грати, наприклад, на сопілці), хореографії і співу, якщо дитина не має слуху і слоник їй наступив на ногу?
Я бігме був щасливішим, бо міг щовечора ганяти на вулиці. А наші бідні діти вулиці не бачать. Гори домашніх завдань.
У якій ще країні завдають стільки додому? Тоді що вони роблять у школі? Їх там не вчать?
Що це за завдання додому: накреслити в атласі шляхи Марка Поло і Колумба? Просто тупо перемалювати з підручника? При тому, що атлас халтурний і не збігається з картою. Це що – такий спосіб запам’ятовування? Щоб ціла сім’я сліпала над тим атласом у пошуках Каракорума?
А стишки Пушкіна і басні Крилова, де буквально «руським духом пахне» під час війни. Може, ще в якійсь європейській країні вивчають цих геніїв гусячого пера?
А примітивна графоманія самих педагогів, які замість того, щоб підшукати на потрібну тему вірш з класики, напихають в підручники свої ж таки римованки. Вуха в’януть від віршиків, які змушують учити дітей в дитячих садках і школах.
А пиляння лобзиком? Японські діти теж пиляють, чи вже, може. айфони розкручують?
Дуже хочеться знати.
А читачі, гадаю, додадуть і свої спостереження, які, можливо, щось змінять у цьому дрімучому царстві безглуздя.
З повагою, тато гімназиста.”
