Війна на сході України забрала уже кілька тисяч життів – чоловіки, жінки, діти. Здається, в країні не залишилось людей, яких би не зачепило це кровопролитне протистояння. Хтось втратив рідних чи друзів, а хтось просто щиро переживає за долю своєї Батьківщини.
Та що стало причиною конфлікту? Чому в країні, у якій 22 роки панував мир, раптово розгорілась настільки жорстока війна?
Перш за все потрібно розуміти, що окрім кровопролитних боїв у містах та на блок-постах, в Україні триває ще одна війна – інформаційна, і тягнеться вона, на відміну від АТО, вже дуже давно.
В радянські часи, Кремль робив все, аби максимально послабити патріотичні настрої на українських землях та звести нанівець будь-які завоювання українського визвольного руху. Найстрашнішим злочином проти нашого народу став Голодомор 32-33 рр., коли більшовизм заморив голодом мільйони ні в чому не винних людей. Тоді, прямо до будинків, де раніше жили етнічні українці, почали заселяти переселенців з центральних районів Росії. Таким чином, у своїй більшості і з’явився російський етнос на сході України.
Окрім фізичного винищення всього українського, Москва намагалась боротися і з українською культурою на півдні та на сході. Одним з методів такої боротьби стала тотальна брехлива пропаганда.
Яскравим результатом російської інформаційної кампанії стало сприйняття більшістю жителів півдня та сходу Української Повстанської Армії як союзників нацистських окупантів. Пропаганда працювала настільки сильно, що такий стереотип залишився там і досі.
До цього варто додати постійні утиски української мови, тотальне закриття україномовних шкіл.
Патріоти на Донбасі відчували себе ізгоями. Будь-яких борців за незалежність одразу прирівнювали до зрадників «отєчєства».
Після здобуття Україною незалежності в 1991 році, ситуація на сході та на півдні країни в більшості не змінилась.
Українські псевдополітики, в боротьбі за гроші та владу, безжально спекулювали на темі «Схід-Захід». Замість того, щоб об’єднати Україну, вони постійно загострювали ситуацію вічними суперечками про мову, історію та національних героїв, намагаючись вгризтись за свій «шматок» електорату.
Окрім цього, свій тиск не послаблювала і Москва. Пропаганда Кремля була присутня всюди – на телебаченні, радіо. Навіть музика створювала свій вплив.
Особливо великих оборотів кремлівська інформ-машина набрала в часи Революції гідності. В найкращих традиціях Геббельса їй вдалось переконати велику частину населення України, що на Майдані стоять одні американські агенти, неофашисти та міфічні «бандерівці», які прийдуть на схід і відберуть в усіх домівки.
Суцільна брехня, викривлення фактів – Україна навіть і не намагались щось цьому протиставити. В результаті цього без бою був окупований Крим.
Лише після анексії півострова українська влада почала вживати хоч якихось заходів для контр-пропаганди. Та вони виглядали надто млявими на фоні того інформаційного потоку, який лився з російських ресурсів.
Ба навіть більше, деякі українські телеканали і досі транслюють фільми і телесеріали де пропагуються російські силові структури, влада, тощо.
Тож зовсім не дивно, що на початку АТО більшість населення Донбасу негативно ставилось до українських силовиків, сприймаючи їх як фашистів.
Взагалі, спекуляції навколо фашизму є чи не найголовнішим козирем кремлівської машини пропаганди. Під час конфлікту в Молдові у 1992 році, Кишинівську владу і всіх поборників цілісності Молдови клеймили фашистами. В 2008 році послідовниками Муссолін стали грузини, а вже в 2014 настала черга і українців.
І лише з величезними труднощами, ціною людських життів, на сході зараз вдається боротися з наслідками «російського одурманення».
Війна, розв’язана Путіним, рано чи пізно закінчиться, і українському суспільству доведеться зіткнутись з безліччю проблем, найголовніша з яких – необхідність уживатися з тими, хто ще вчора стріляв в українських солдат, хто жбурляв каміння та плював в полонених українців, хто топтався та українську символіку.
Одне з головних завдань, яке стоятиме перед українською владою на Донбасі – це покарати винних у розпалюванні війни та людських смертях. І в першу чергу, мають «полетіти голови» місцевих високопосадовців та олігархів, які щедро фінансували терористів та бойовиків, відстоюючи свої особисті інтереси.
Не менш важливішим стане проведення продуманої інформаційної політики. Інформація – це кров сучасного суспільства. Для контр-пропаганди українському уряду не потрібно щось видумувати – вистачить лише доносити правду. Якщо вдасться зруйнувати міфи про «бандерівців», фашистів та Донбас, який годує всю Україну, проблема в більшості буде вирішена.
Життєво необхідною є посилена інтеграція Донбасу в Україну. Для прикладу, держава могла б розробити програму відпочинку для працівників на шахтах та заводах, за якими вони б на кілька днів безкоштовно їхали в західні та центральні регіони.
Ще один крок до порозуміння – це ліквідація впливу олігархів на регіон. Ахметов і Ко, починаючи з 90-их рр., перетворили Донбас на власне джерело багатства, встановивши там мало не феодальний устрій. Націоналізація, а опісля – продаж за справедливими умовами підприємств Ахметова, Льовочкіна та Фірташа, і закономірне покращення соціального захисту стало б чудовим стимулом для посилення патріотичних настроїв.
І найголовніше – боротьба проти російського телебачення. Тут вихід лише один – повне відключення російських телеканалів та заміна їх на українські аналоги.
Звичайно, в регіоні все одно залишаться люди ворожі до України. Тому розумним кроком стане запровадження іспиту на громадянство, що дозволить звести нанівець вплив таких людей на ситуацію в східних областях.
