Декiлька мiсяцiв тому мiстечко Галич увiйшло до списку семи чудес України.
Прогнозували, що потiк туристiв у колишнiй центр Галицько-Волинського князiвства вiдчутно збiльшиться. Але наразі цього не сталося і навряд чи станеться найближчим часом, пише Експрес.
…105 кiлометрiв вiд Львова до Галича доведеться долати по розбитiй дорозi бiльш як три години в переповненому автобусi. Зупинка – це бетонна стiна з тисячею здертих оголошень. Навпроти бiля паркана дрiмає якийсь сердега. Прямую в центр мiста. Тут – пам’ятник Даниловi Галицькому на конi. А позаду мене – велика церква Рiздва Христового, збудована ще у ХIII столiттi. Краса! А куди далi? Питаю мiсцеву тiтоньку з великими пакетами.
Вона здивовано цiкавиться: “А ви що, туристка?”
“Туристи в нас – невимовна рiдкiсть, – жiнка наче прочитала мої думки. – I що ви хочете тут побачити?”
“Ну як, Галич – одне з чудес України!” – намагаюся пояснити.
Жiнка вiдмахується: “Ет, нема тут на що дивитися, хiба що на замок лiзь“.
Мiсцевий фразеологiзм “iти на замок” означає пiднятися на Галич-гору, на якiй колись стояв замок Данила Галицького. Дивлюсь на гору. А краще б дивилася пiд ноги. Першi сходи, що ведуть до замку, – не те що старi. Здається, їх споконвiку не прибирали, не лагодили. Усюди смiття: пачки вiд чипсiв, пляшки, бита склотара й навiть… шприци!
Нарештi звивистими стежками пiднiмаюся до Галицького замку. На мiсцi великої фортифiкацiйної споруди – одна вежа та стiна метрiв так на шiсть у довжину. Повсюди – руїни. Видно, що замок мав бути набагато бiльшим. Пiдходжу ближче до вiдбудованої вежi. Менi казали, що тут має бути музей. Дверi до вежi зачинено.
Заглядаю в запилене вiкно – всерединi, крiм залишкiв сучасних бiлил, нiчого.
“А що ви там шукаєте?” – хтось гукає ззаду. Оглядаюся – охоронець. Овва, територiя пiд охороною! Вiдповiдаю, що я – турист i хочу всередину.
“Та там немає на що дивитися“, – чую вже знайому фразу. Цiкаво, а на що тодi дивитися туристовi, що хоче вiдвiдати чудо України?
“А ще будуть реставрувати замок?” – запитую охоронця. Вiн знизує плечима. Спускаюся до мiста. Думаю, де б це перекусити. Питаю мiсцевих хлопцiв. Вони вказують на магазини.
“Та нi, менi б кафе якесь“, – пояснюю.
А вони лише смiються. “Там, – вказують пальцем на мiст, – чебурекiв можна з’їсти, а там – пiцу готують”.
Єдиний громадський туалет у радянському стилi стоїть бiля великих смiтникiв. Там у вас попросять двi гривнi за послуги. А якби ви хотiли довше побути в Галичi – не вдасться, тут нема жодного готелю чи хостелу.
Мiсцевi менi порадили їхати в сусiднє село Крилос, де “хоч на хатки можна подивитися”. Так вони називають музей просто неба. Пiднiмаюся знову “на замок”. Краєвид звiдти – чудовий. Звивається величний Днiстер, розкинулись гаї та парки… Я розумiю, чому саме це мiсце колись вибрав князь Данило. Та нинi над тим чудом можна лише плакати…
АВТОР: Тетяна ХОРОНЖУК
