Таня Малярчук – Івано-Франківська письменниця, авторка одного із найбільш обговорюваних українських художніх романів “Забуття”.
Ця історія про українського політика і публіциста В’ячеслава Липинського, про пам’ять історичну та особисту, про пошук себе принесла письменниці нагороду Книга року ВВС – 2016. Водночас, журі премії “ЛітАкцент року” присудило книзі антинагороду “Золота булька”. Попри бурхливі обговорення книги та цих відзнак, Малярчук протягом усього часу зберігала мовчання, відмовляючись від інтерв’ю. Єдиною можливістю дізнатись про її думки у медійному полі лишались її колонки.
Цього літа Малярчук заговорила – наприкінці липня вона взяла участь у публічній розмові із літературною критикинею Ганною Улюрою. Подія відбулась від час міжнародного фестивалю Місяць авторських читань(МАЧ), який втретє минув у Львові.
Під час розмови, котру занотувала УП.Культура, письменниця розповіла про сприйняття критики після роману “Забуття”, заплановану підліткову книжку, а ще про те, чому із неї вийшла нікудишня журналістка.
Усього, що відбувалося навколо мого останнього роману “Забуття”, я не відслідковувала. Я перейшла у стан, коли мене мало цікавить те, що відбувається навколо певного факту, а цікавить сам процес. Крім того, у цьому світі так багато людей, і всі вони раптом отримали можливість говорити і коментувати. І ти можеш побачити це всюди. Немає такого, що хтось скаже: “Це добра книжка” – і всі в це повірили. Натомість є так, що хтось скаже: “Це добра книжка”, а другий із ним не погодиться. Потім обов’язково з’являться люди, які будуть заперечувати других, і люди, які будуть заперечувати третіх. І немає кінця у цьому. Немає правди.
Чи сильно змінилося це сприйняття від 2004 року? Тоді ти дивилася відгуки на свої книжки? Було менше плюралізму думок?
У той час було значно менше реакції на літературний процес. Інтернет не відігравав великої ролі, а літературних газет, журналів можна було порахувати на пальцях. У 2004 році, наскільки я можу судити, бо я була ще мала, літературний процес був значно тихішим. Інформація й справді передавалася із вуст в вуста. Я не пам’ятаю платформ, де відбувалися б дискусії. Література була подібна на хобі. Тобто, необов’язкова. Автори з’являлися і зникали. Заняття літературою не давало відчуття професії. Зараз же в українській літературі є більше професійності.
У нас на МАЧі є спеціальні гості з Грузії. У одного із них я поцікавилася, чи є у них професійні письменники. На що отримала відповідь: “Ти що?! У нас багато людей, які добре пишуть”. У чому різниця між професійними письменниками і тими, хто добре пише?
Є добрі письменники, які вміють добре писати. А ті письменники, які добре пишуть постійно, тобто не одну книжку, а багато книжок підряд – то ці письменники-професіонали. Така моя теорія. (Усміхається)
 |
| Фото: Наталя Білецька |
Але щоб постійно писати, потрібно мати стимул.
Так. Стимул – це заробляння грошей літературою.
Коли ти усвідомила, що література для тебе – це вже не хобі, а професія?
Мабуть, тоді, коли почала регулярно отримувати дохід від літератури.
Ти працювала журналісткою.
Так, і тоді я не була професійною письменницею.
Тобто, коли ти покинула журналістику?
Так. Принаймні для мене це так. Є інші автори. Я вірю, що є люди, які будуть, як Кафка – відомі після смерті. Але переважна більшість добрих книжок писана тоді, коли в людини є час. А також, коли в людини є за що купити їжу чи вирушити в подорож. Вона не постійно думає про гроші і не повинна працювати журналістом 18 годин на добу, як я колись. Бо тоді яким способом ти можеш написати довший текст, аніж, наприклад, три рядки? Чому в Україні зараз розвинута поезія (а у нас вона прекрасна)? Тому що поезію легше написати – не в енергетичному сенсі, а в сенсі часу. Тому що прозовий текст – це щоденна робота. Маєш ти настрій чи не маєш. Настрій приходить зазвичай в процесі. Я думаю, в Україні (якщо йдеться про заробляння грошей) – це складно. Я щаслива людина. Мені завжди щастило на людей, які мені допомагали. Не знаю, чи я віддячила долі за те, що вона мені дала – можливість писати. І чи я пишу достатньо добре – цього не можу судити. Але мені щастить. У мене є своє кімната, стіл та комп’ютер. І три-чотири години в день я можу писати.
Ти говориш, що не знаєш – пишеш добре чи ні. Я не вірю. Бувають же моменти, коли розумієш: ось це зроблено круто.
Так. А потім хтось приходить і каже, що це повна фігня. І що? Тоді я розчавлена, не можу більше ні про що думати. У момент писання ти відчуваєш, що написано добре. Бо людина відчуває, коли робить щось добре. Коли вона дійсно тут і тепер віддана справі і не розуміє, що відбувається навколо неї. Ось це і є момент повної концентрації, певна форма медитації. А потім я читаю, що це, наприклад, найбільше розчарування. І потому потрапляю у ситуацію, коли перестаю вірити собі. Забуваю, як було добре, коли я це писала. Ці реакції викликають у мене сумніви. Тому найкраще – не читати, не реагувати. Є, звичайно, позитивно-негативні відгуки, коли людина конструктивно критикує. Але якось я прочитала, що написаний мною текст – “радянський роман”. Тоді я два дні думала, про що йдеться. І мені від цього було дуже погано. Роблячи свою роботу, потрібно перестати її оцінювати як добре чи погане, реагувати на критику як добру чи погану. Тому що не має значення, як хто критикує; має значення, що ти зробив, що ти віддав цьому. Я ще не досягла цього рівня – все одно падаю в провалля зневіри. Я не буддистка.
 |
| Фото: Наталя Білецька |
Ти приростаєш до текстів, які пишеш? Важко і довго відпускаєш?
Важко. Особливо, коли я створила свій прекрасний світ. Я написала невелику підліткову книжку. Я сподіваюся, вона вийде цього року.
Це було серйозне бажання – створити нереальний деталізований світ. І коли я нарешті його створила – це було прекрасно. Я бачила усіх цих істот (людей там вже нема). Цей світ мене настільки затягнув, що останній розділ я не хотіла писати три місяці. Я жила у цьому світі.
Це перша твоя підліткова книжка ?
Не знаю, наскільки були дорослими мої попередні книжки, але не було такої інтенції написати дитячу книжку.
У твоїх історіях усі герої здаються дуже реальними людьми. Наприклад, продавчиня пиріжків із Миронівки. Вона настільки жива, що не може не бути реальною.
Бо вона реальна, але усе навколо неї в тексті – нереальне.
Тобто, ти береш людину і вигадуєш їй історію?
У мене був такий спосіб писання, коли я виривала людину, річ, феномен, образ, і навколо нього будувала цілий світ.
А бувало, що люди впізнавали себе в книжках?
Я дуже сподіваюся, що продавчиня (у цій ж книжці була й інша продавчиня) себе не впізнала.
А ті, які впізнавали?
У моєму житті було лише, що моя тітка себе впізнала в тексті, який був написаний не про неї. І вона дуже образилася. Мабуть, батьки себе регулярно впізнають, але вони до цього вже звикли. Чим далі я живу, тим більше вигадую, пишу не-правди. Правди художньої, але не правди тої, яка відбувається навколо мене. Я не пишу біографії і більше не робитиму цього. Тому що мене не цікавить правда, реальність. Мене цікавить процес писання, а він ніяк не залежний від реальності.
 |
| Фото: Наталя Білецька |
У тебе багато ненаписаних текстів?
Є, але я про них забуваю. А потім випадково в комп’ютері знаходжу і думаю: “Боже, що це таке?” Але вони при цьому непогані. У мене така пам’ять, що я багато забуваю у своєму житті. Якщо я перестаю писати якийсь із текстів, то це означає, що він вмер.
Ми вже знаємо, що ти відмовляєшся від біографій, що ти забуваєш елементи, що відтепер ти не будеш слухати і читати критику. А є щось, в чому ти абсолютно впевнена, що ти ніколи не почнеш про це писати? Ось тобі 34, і ти точно знаєш – цього року, на цьому етапі життя ти ніколи не почнеш писати про це?
Гарне питання, але на нього немає доброї відповіді. Я можу написати про все. В останні дні писання роману “Забуття” я відчувала таку силу в руках – мені здавалося, що я можу написати цими руками будь-що. Я була така сильна і впевнена. Але цей стан також минає. Якби ви зараз мені сказали написати хоча б одне речення, я б не змогла цього зробити. Я втратила зв’язки між словами.
У мене є питання, яке цікавить із 2004 року. У твоїй першій книзі є дві повісті – “Троянда Адольфо” і “Ендшпіль для Лізи”. А книга називається “Ендшпіль Адольфо, або Троянда для Лізи”…
Це Тарас Прохасько придумав. Це не я винна. Були дві різні повісті, і я ніяк не могла придумати назву до цієї книжки. Ці тексти потрібно було об’єднати в одну назву – і обрати або одну, або іншу. А Тарас запропонував змішати їх. І це дуже пасувало до форми, стилістики цих текстів. Тобто це він винен, а не я.
У колонках ти робиш щось, чого немає у твоїй прозі. Скажімо, соціальна проблематика: насилля в родині, творення національно-політичної ідентичності, проблеми усвідомлення себе носієм культури закордоном. Це щось інше, аніж художня література. Чому виникає ця потреба – висловлюватися у публіцистиці?
Це важке питання. У мене таке враження, що не потрібно писати колонки. Є й так багато коментаторів, які значно краще розуміються на тематиці і можуть висловитися. І більшість часу я живу із цією думкою. З іншого боку, в якийсь момент здається: а хто тоді зможе сказати, якщо не ти?! Всі думають, що не треба нічого говорити, бо є інші люди. І тоді я себе примушую. Мені страшно писати такі речі. Я не готова до публічних конфронтацій. Часто можна спостерігати: ти висловлюєш свою думку, а хтось бере її, і тебе разом з нею, і публічно лінчує. В особистій розмові мені кричали, що я – Путін, а позавчора мені кричали, що я – Бандера. Але я розумію, що є константні речі, які ніколи не будуть релевантними, тобто відносними. Є демократичні цінності, права людини, і від них можна відштовхуватися. Бо інформація навколо двоїста. Мені здається, що потрібно виходити із цих стабільних речей. А стабільними є права людини, незалежно що коїться у цій країні. Допоки сюди не прийшли танки, єдине за що я готова боротися – це права людини.
 |
Розказана історія завжди стає правдою?
Дуже часто – так. Найбанальніший приклад – слово “Ґренландія”. Вони побачили здалеку зелені дерева і подумали, що це зелена земля. Так і назвали. При чому, що на березі були тільки три дерева. Розказали історію, і вона стала правдою.
Коли ти пишеш роман, тобі необов’язково ставати в розмову з читачем. Та коли пишеш колонку, жива розмова є частиною жанру. І саме це тебе непокоїть в колонках?..
…мабуть.
А в мене питання про відповідальність за висловлювання: вони рівнозначні у колонках і в художньому творі? І що для тебе відповідальність за сказане?
Приблизно два тижні тому я спілкувалася із Володимиром Рафеєнком – прекрасний російськомовний український автор з Донецька. Він зараз у Відні на стипендії. І серед іншого Володимир сказав: головне у цьому світі – діяти по совісті. Совість є останнім показником, чи це добре, чи ні. Я навчилася пишучи довіряти собі і своїй совісті, моральності чи естетичному відчуттю: що є добрим, а що – ні. Іноді гарне і корисне входять у суперечність – це правда, але тоді я віддаю перевагу гарному. Ось це, мабуть, моя відмінність від людей, які не пишуть художньої прози. Мені важливіше гарна історія, аніж корисна. Тому я не стала журналістом, а стала письменником. Із мене нікудишній журналіст, бо я допридумувала заради гарної історії. Відчуття гарного – це мій єдиний критерій. І якщо я досягла його – мені більше нічого не потрібно.
Як опиратися спокусі зробити героїв щасливим?
Це, мабуть, нецікаво. Я не вірю в щастя. Тобто, я не вірю в те, що на нашу думку, є щастям. Не вірю в те, що щастя є стабільним. Щастя – це коли ти сконцентрований, коли ти тут і тепер. Коли ти повністю віддаєшся. Навіть коли ти страждаєш – це також щастя. Нещастя – бути маріонеткою, потьмареною людиною, не керувати своїм життям.
Тобто щастя – це коли ти усвідомлюєш себе?
Так, щастя – це ясне мислення. Його складно досягнути. Я його не досягла. До нього неможливо дійти. У мене була мрія. Щоправда, я починаю думати: може це вже й не така добра мрія – мати будинок. І я порахувала, що якщо я напишу книгу німецькою мовою (а я вже це можу зробити), її видадуть у німецькому видавництві і куплять 700 тисяч людей – то я зможу купити собі будинок. Я навіть думала так розпочати роман: “Я б хотіла купити собі будинок…”. Це може бути ціллю, але чи є це цінністю? Я можу бути абсолютно самотньою у цьому будинку і нікому не потрібною. Це ж не буде щастя.
Роман німецькою мовою буде написаний?
Можливо. Я написала один німецькомовний текст і виграла одну австрійську стипендію. Я й не сподівалася, що мені вдасться виграти. Це те, про що я говорила – мені пощастило. Мені цікаво написати німецькомовний текст. Але це інша річ – писати іншою мовою. Для мене українська, як би я добре не знала німецької, – материнська, і писання німецькою – це інший процес. В українській мові я відпочиваю і насолоджуюся, а в німецькій я насолоджуюся, але історія куца. Бо я знаю, наприклад, три слова на позначення чогось німецькою, в той час українською цих варіантів може бути сто. Тому в німецькому тексті я мушу говорити тільки по суті. Я повинна розуміти, що я хочу сказати. Ти ж не завжди знаєш, що ти хочеш сказати. Повір, я писала багато книжок, не знаючи цього. Це розуміння приходить згодом. Зрештою, це одна з причин, чому я відмовляюся від інтерв’ю – якби я знала, що хочу сказати, я б це сказала, а не писала цілий текст.
