Наближення парламентських виборів в Україні актуалізувало питання кристалізації та функціонування в країні структурованої політичної опозиції.
Майдан не лише привів до влади колишню опозицію – він став гарантом усунення з політичної арени будь-якої політичної сили, яка претендує на роль опозиції. Під приводом «причетності до старого режиму» і звинувачень у пособництві Віктору Януковичу проводиться тиск на політиків,які не погоджуються з офіційною лінією президента, а особливо прем’єр-міністра. Прийняття Верховною Радою України від 16 вересня закон про люстрацію (причому з величезною кількістю порушень регламенту і навіть Конституції), так само як і внесення в Раду закону про санкції, що дозволяє закривати будь-яке видання без вердикту суду, свідчать: демократія в Україні пробуксовує. На тлі пропозицій прем’єр-міністра Яценюка «драконівські» закони Януковича виглядають дитячим лепетом. Але при цьому влада однозначно стверджує: в країні війна, країна на порозі надзвичайного стану і годі тут ліберальничати!
На цьому тлі нова розвага українських «активістів» – напад на чиновників і депутатів з наступним запиханням їх в сміттєві баки – виглядає цілком логічним продовженням революційної стихії, яка в період будь смути вихлюпує на поверхню те китайських хунвейбінів, то більшовицьких комісарів і комсомольців-троцькістів, то французьких якобінців. Серед постраждалих – народні депутати Віталій Журавський, Віктор Пилипишин, Віталій Грушевський, Юрій Мірошниченко. Останньому (колись представнику президента в парламенті, а нині лідеру праволіберальної Партії розвитку України) дісталося найбільше – він перебуває з струсом мозку в лікарні.
В таких умовах наступний український парламент може опинитися без опозиції; без представництва Півдня і Сходу країни. Південь і Схід (до недавнього часу виступали як якась єдина політична спільнота, але нині – в своїх пристрастях) сьогодні перебувають у такому собі політичному шоці і розгубленості: голосувати за нові політичні бренди вони не будуть, в старих розчарувалися. Фокус-групові дослідження показують, що Партія регіонів як бренд сприймається крізь призму особистості Віктора Януковича, до якого у народу Півдня і Сходу переважно одна претензія – йому не можуть пробачити ганебне втеча з країни і зрада своїх виборців. Тобто ціннісні орієнтири в електорату залишаються, принципи залишаються, не влаштовує лише те, що Партія регіонів дуже вже асоціюється з екс-президентом.
До вересня 2014 головною відмітною ознакою опозиційності в Україні було ставлення до питань війни і миру. Влада виступала з позицій необхідності продовження війни до переможного кінця, опозиція заявляла про необхідність пошуку компромісу всередині країни і в стосунках з Росією. Влада звинувачувала опозицію в опортунізмі і угодовстві. На тлі тисяч загиблих в умовах неоголошеної війни, а також за відсутності переконливих перемог говорити про те, що війна може стати мобілізаційним чинником для більшої частини суспільства було наївно. Після підписання 6 вересня Мінських домовленостей президент Петро Порошенко перейшов в табір миротворців і спробував виступати з винятково миролюбної риторикою – соціологія до того часу показувала, що майже дві третини громадян України категорично виступали проти війни, українське керівництво виявилося без реальної підтримки з боку Заходу, Росія продовжувала надавати більш ніж серйозний тиск, ситуація на фронтах стала катастрофічною. Тобто Петро Порошенко взяв на озброєння ту риторику, яку раніше використовувала опозиція.
Опозиційні сили додали до миротворчої риториці вимоги реформ і нових соціальних гарантій, розвитку економіки та стабілізації ситуації в країні. Саме відсутність стабільності і фактичний економічний колапс стали тією цілющою середовищем, яка сьогодні підживлює опозиційно налаштовані сили в країні.
Тобто формула опозиції в Україні – мир плюс економічне відродження.
За великим рахунком президент начебто теж підтримує ці гасла, але він змушений рахуватися з досить агресивною «партією війни» у своєму оточенні. Основним представником цієї партії є сьогодні прем’єр-міністр Арсеній Яценюк, який заручився підтримкою гурту «яструбів» в керівництві країни. Також Порошенко боїться втратити свій рейтинг в очах виборців. У травні за Петра Порошенко проголосували більше 50% виборців. Зараз соціологи говорять про те, що президентська партія «Блок Петра Порошенка» може (теоретично) набрати до 46% голосів виборців. Порошенко розуміє: при таких розкладах він зможе одноосібно контролювати парламент і створювати більшість на свій розсуд. В іншому випадку не було б ніякого сенсу проводити дострокові вибори. Порошенко намагається отримати в руки авторитарні кермо влади за допомогою демократичної процедури.
Знову ж таки – Порошенко сильна опозиція не потрібна. Йому потрібна сильна влада, яку він не зможе отримати за допомогою нині діючої Конституції. Сильну владу йому може гарантувати лише власне парламентська більшість в стінах Ради. По суті, в опозиції до Порошенка можуть у майбутньому виявитися і «Батьківщина» Юлії Тимошенко, і Радикальна партія Олега Ляшка, і «Народний фронт» Арсенія Яценюка. Але жодна з цих політичних сил не може представляти інтереси Півдня і Сходу!
На цю роль сьогодні претендують два політичних проекту. Перший – відроджена партія екс-віце-прем’єра уряду Сергія Тігіпка «Сильна Україна». У серпні 2011 року Тігіпко оголосив про розпуск своєї політичної партії і урочисто влився в ряди Партії регіонів. Сьогодні партія Тігіпка знову в строю. Багато хто розуміє штучність цієї політичної сили (проте має вагу в Одеській і Дніпропетровській областях), її зв’язку з тими чи іншими олігархами (зокрема, за чутками, з Ігорем Коломойським). Єдиним справді вартим уваги представником цієї політичної сили є № 2 партійного списку – колишній перший віце-прем’єр уряду і екс-глава Служби безпеки України Валерій Хорошковський, в грудні 2012 року втік від президентського гніву в Європу і проживав в еміграції. Хорошковський – розумна, грамотна, стратегічно мислячий політик і підприємець із власними амбіціями. Але саме наявність в списках опозиційної партії Хорошковського визначає майбутнє цієї політичної сили: в оточенні Порошенка бояться Хорошковського, бачачи в ньому небезпечного конкурента, і зроблять все, щоб ця політична партія не пройшла до парламенту.
Друга опозиційна політична сила – партія «Опозиційний блок». Вона виникла безпосередньо перед виборами як наслідок об’єднання ряду особистостей, що раніше входили в інші проекти. В списках «Опозиційного блоку» ми бачимо таких яскравих лідерів, як екс-міністр палива та енергетики Юрій Бойко, екс-віце-прем’єр Олександр Вілкул, колишній губернатор Кіровоградської області Сергій Ларін, колишній міністр соціальної політики Наталія Королевська та багато інших. Наявність в списках «Опозиційного блоку» відомого політика Сергія Льовочкіна (якому приписують мало не роль «сірого кардинала» української політики) серйозно підвищує шанси проекту на проходження в парламент. І справа не в «Енігма» Льовочкіна – навесні 2014 Льовочкін надав неоціненну послугу Петру Порошенко, виступивши посередником у переговорах останнього з одним із ймовірних кандидатів на пост президента України Віталієм Кличко. Переговори у Відні, що проходили за посередництва Льовочкіна, фактично привели до того, що у Порошенка не було сильних конкурентів, Кличко влився в його команду і президентські вибори були виграні в першому турі. Якщо сьогодні проект, в якому бере участь Льовочкін, раптом не потрапить в Раду, Порошенко можуть запідозрити в політичній неохайності і розправи з колишніми союзниками. Тим більше що соціологи говорять про можливість проходження «Опозиційного блоку» в парламент.
Паралельно нинішній лідер Партії регіонів Борис Колесников, який вирішив не йти на парламентські вибори, виступив з ідеєю створення опозиційного уряду, презентація якого відбудеться найближчим часом. Наявність в українському політичному житті таких інструментів впливу, як опозиційна фракція і опозиційний уряд, може стати запорукою формування структурованої і дієвої опозиції в Україні. Адже всі розуміють: без опозиції будь демократ перетворюється на тирана. Навіть якщо прізвище демократа – Порошенко.
До речі, Порошенко може бути зацікавлений в проходженні в парламент опозиції, що представляє Південь і Схід України, ще з однієї причини: він знає, що без представництва бунтівних регіонів неможливий стійкий мир в країні. Він добре пам’ятає історію США – війна за незалежність Штатів починалася з гасла: «Ні податкам без представництва в парламенті!». Недопредставлених східних регіонів в українському парламенті може загрожувати новою хвилею сепаратизму – за прикладом північноамериканських штатів. Саме тому українське керівництво буде змушене йти на компроміс з східними елітами.
І набагато простіше знайти компроміс з людьми, обвинуваченими в причетності до команди Януковича і піддають сьогодні обструкції і люстрації, ніж з тими, хто сьогодні представляє так звані ДНР і ЛНР. Президент не один рік знає особисто тих, хто ще вчора представляв Партію регіонів і був уособленням Сходу, але він не знає Захарченко, Пушіліна, Безлер, Мозгового або інших польових командирів Донбасу. Краще мати справу з цивілізованою опозицією, ніж з непередбачуваним українським «Талібаном», який (чим чорт не жартує) може прийти на зміну українським хунвейбінів.
Кость Бондаренко
