Сектор комунікація поліції Івано-Франківщини, розпочав серію матеріалів, про учасників АТО, під назвою “В обіймах війни”.
Петро любив і беріг дружину з дітьми як зіницю ока. Не вберіг себе, коли вирушив у зону АТО. Боєць загинув на 34-му році життя, повертаючись додому. Він пережив миротворчу місію у Косово та одужав після важкої травми. Продовжував сумлінно служити в правоохоронних органах, допоки не спіткала біда на сході України. Діти кажуть, що їх тато – Герой, а дружина досі не може збагнути як життя триває без Петра.
Петро Безпалько – заступник командира взводу спеціальної роти міліції Управління Міністерства внутрішніх справ України в Івано-Франківській області, старший лейтенант міліції. В зону АТО вирушив 3 квітня 2014 року. Загинув 29 травня 2014 року під час катастрофи гелікоптера Мі-8МТ Національної гвардії України, який був збитий російсько-терористичним угрупованням поблизу міста Слов’янська. 2 червня 2014 року похований на території Меморіального скверу міста Івано-Франківськ.
20 червня 2014 року, за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі та незламність духу, нагороджений орденом «За мужність» I ступеня (посмертно).
Крім того, Петро Безпалько отримав медаль ООН «На службі миру» за миротворчу місію у м. Косово.
23 грудня 2014 року в місті Івано-Франківськ на фасаді будівлі загальноосвітньої школи №28, де навчався Петро Безпалько, відкрито меморіальну дошку.
На той час у полеглого бійця залишилися мама, 9-річний син від першого шлюбу, дружина, 6-літня донька і 2-річний син.
Бог вберіг
Петро Безпалько народився на Городенківщині. Через деякий час родина переїхала до Івано-Франківська. Складно повірити, що у школі Петро займався бальними танцями і не просто так, а з перемогами на конкурсах. В університеті обрав юридичну спеціальність. Потім армія. Після цього декілька місяців пропрацював охоронцем. У 2001 році проходив службу в органах внутрішніх справ. Закінчив університет для роботи в поліції. Службу у «Беркуті» почав з посади міліціонера окремої роти міліції швидкого реагування, потім працював інспектором групи бойової та спеціальної підготовки, а далі – заступником командира взводу.
За довго до війни на Сході України боєць ледь не втратив ногу. У квітня 2004 року по травень 2005 року Петро побував у гарячій точці. Він став патрульним Спеціального миротворчого підрозділу МВС України у складі міжнародних поліцейських сил Місії ООН. Йдеться про Автономний край Косово. Під час виконання службових обов’язків травмувався. Медики попереджали Петра і рідних, що нога під загрозою: її мали ампутувати. Але успішна операція врятувала ногу. Тоді Петра сам Бог вберіг. За місію в Косово міліціонер нагороджений медаллю ООН.
Ще одна місія розпочалася для Петра взимку 2013-2014 років. На жаль, остання… Під час подій Революції Гідності виконував завдання з охорони громадського порядку у Києві. У 2014 році захищав державність на блокпостах Слов’янська. Повертаючись додому, чесно відслуживши, сталася трагедія: гелікоптер Мі-8МТ на горі Карачун обстріляли і збили терористи. В результаті загинули 18 чоловік на чолі з генерал-майором Кульчицьким, серед них – Петро Безпалько.
Все добре
Бійця не дарма тягнуло до правоохоронних органів з дитинства. Для цього були все: мужність, сила волі, справедливість і водночас людська щирість. Петро часто усміхався і не говорив про проблеми. Старався вирішувати все самостійно, щоб рідні не знали. На робочі пропадав часто, але дружина знала, що це улюблена справа чоловіка. Дома Безпалько був люблячим батьком і коханим чоловіком – ні слова про роботу.
«Про свою роботу розповідати не любив. Якщо допитувалася, запитував: для чого тобі це? Він мене від цього оберігав. Єдине, що сказав на весіллі: буду все робити, щоб ти не пошкодувала про те, що вийшла за мене заміж. Якщо зможеш прийняти мою службу, то в нас все буде добре. Я знала, що робота буде на першому місці. Тож мені доведеться миритися з нею, а не йому міняти службу», – пригадує Наталія Безпалько – дружина Петра.
На війну вирушив без вагань, бо розумів поняття «обов’язок». Можливо, внутрішні хвилювання були, бо ж там несолодко, а дома діти з дружиною чекають. Та їх Петро не показував. Завжди дзвонив дружині і казав, що все добре. Того дня теж так сказав, а потім довго не підносив слухавку…
Тато на небі
Діти дуже любили і люблять Петра. Так як він опікувався ними, не всі татусі зможуть. Вони досі згадують тата, розмови з ним і забави. Дружина каже, що їй заздрили подруги, бо від чоловіка віяло силою і впевненістю.
«Він з малою Настею спав, гуляв, грався. Усе робив сам: водив донечку вранці в садок, увечері забирав додому, купував продукти, вирішував побутові справи, – розповідає дружина Наталя. – Коли народився Женя, обоє мене вранці старалися не розбудити. Тихенько снідали, одягалися і їхали в садок, бо в мене маленька дитина».
29 травня в дочки Петра був випускний у садочку. Татко знав. Зранку дзвонив, шкодував, що не дома. Запевняв, що все добре. Після дійства з чоловіком не було зв’язку. По телебаченню говорили страшні речі. Наталя не вірила, що Петра уже нема. Родичі дзвонили жінці і плакали. Наталя трималася. Потім дзвінок від колег Петра і трагічна звістка. Правда, задовго до цього один мольфар навіщував, що Петро проживе до 30-ть. Тоді боєць повірив старому і знав, що має померти, тільки не знав як це станеться…
«Я не вірила. Придумала свій світ, де він був з нами. Вірила, що повернеться», – каже дружина.
Наталя не знала, як жити без Петра. Не розуміла, як справиться з усім. Та й Настя не могла оговтатися. Часто боялася залишатися на одинці. Довго її мама водила до психолога і священиків. Дівчинка не могла змиритися з втратою і вірила, що татусь прийде. Син тата не пригадує, але знає про Петра все і розповісти чужим може. Малий каже, що тато є, але на небі…
Читайте також: Понад 37 тисяч прикарпатців знайшли роботу за сприяння служби зайнятості
