П’ятий Президент України є багато в чому фігурою перехідною, що відкриває для держави революційні перспективи.
У чомусь нинішній президент України схожий з Михайлом Горбачовим, який запустив проект Перебудови СРСР, який, в кінцевому підсумку, знищив найкрупнішу країну на планеті.
Як Михайло Сергійович наприкінці 80-х, так Петро Порошенко в середині 10-х змушений йти на неприємні для правлячого класу заходи щодо реформування державної машини. На ці вимушені кроки його штовхає агресивно налаштоване громадянське суспільство, війна і тотальне зубожіння населення України.
Швидше за все, Петра Порошенка чекає доля Михайла Горбачова, і він не досидить до кінця своєї каденції. Цілком можливо, що він стане останнім президентом «старої України» в її колишніх державних кордонах і з ментальним діленням по осі «схід-захід».
До таких невтішних висновків нас підводить і персональна біографія Петра Олексійовича (особливо в контексті методів формування команди), і динаміка боротьби за владу в Україні, яка перейшла від регіонального суперництва до чистої олігархічної конкуренції.
Новий поворот
Протягом більше ніж 15 років основна політична боротьба в країні проходила між умовним «дніпропетровським кланом» і «донецьким кланом». Ознака була чисто регіональною – іншою вона й бути і не мігла. Справа в тому, що основний капітал в 90-х вибудовувався навколо приватизованих державних підприємств. Це знаменита історія, яку ми всі пережили і все бачили на власні очі.
Так от, перший «дніпропетровський» клан подарував країні восьмирічне правління Леоніда Кучми, конституцію, перші політичні переслідування і девальвацію гривні 1998 (міг бути дефолт аналогічний російському, але тодішній глава НБУ Віктор Ющенко на ручнику «впорався» з ситуацією).
Другий «донецький» (правильніше говорити «Донбаський») клан подарував Віктора Януковича, політична криза 2005-2010 років, два Майдану і розвал єдиної країни в 2014 році.
Власне, після української революції 2014 «донецького клану» як такого і не залишилося, і діалектичне протистояння між двома земляцтвами було знято виникненням самопроголошеної «Новоросії» і втягуванням Криму в політичну орбіту Росії.
Революційний процес породив нову модель влади в Україні. По суті регіональне представництво залишилося в силі (це прекрасно видно по мажоритарній частині висуванців від «Блоку Петра Порошенка», в яку потрапили брати Балоги, друзі і родичі президента в рідній Вінницькій області, брати Дубневичі у Львівській області тощо), але з однією дуже важливою поправкою: центральну роль в політичному процесі країни після виборів будуть грати не регіональні еліти, а безпосередньо президентська вертикаль.
Щось подібне намагався побудувати Віктор Янукович, однак йому в цьому процесі завадило те, що окрім членів власної родини та близьких друзів він не міг довірити позиції «вирішування» у своїй команді нікому. І так вже вийшло, що всі його хороші знайомі були родом з Донецької області. Тому вертикаль була вибудувана на основі «еліти» з одного регіону.
Зрештою, це і підкосило владу Віктора Януковича, коли крім лояльності від членів його команди обстановка в країні вимагала мобільності в прийнятті рішень і відомої частки професіоналізму.
Петро Порошенко, в цьому сенсі, більш гнучкий і проникливий політик. Він прекрасно розуміє, що ручне управління державою вимагає виправдань і їх можна знайти в яскравих бізнесменах-професіоналах. Своїх, підгодованих, пригрітих, але зовні успішних представників фінансового Олімпу.
Борис Ложкін, Юрій Косюк, Дмитро Шимків – це все строката обгортка режиму, що захищає все ті ж інтереси національної олігархії. Нехай кожен керівний функціонер команди Петра Порошенка своїми силами заробив мільйони, знає англійську мову і взагалі є прикладом для наслідування з рубрики зробив себе сам, але це нічого, по суті, в країні не змінює.
Бідність населення посилюється, рівень ненависті до влади в суспільстві зростає і, разом з цим, зростає рівень згуртованості громадянського активу. Чи варто нагадувати в якому форматі може реалізуватися народний протест в даних умовах з багатими і успішними правителями і злиденним народом, який активно напихають національно-патріотичної пропагандою?
Правильно: протест може реалізуватися у формі соціальної революції а-ля Великої Французької або, на крайній випадок, Лютневої.
Але інакше й бути не може. Підтвердження цьому слід шукати в політичній біографії самого Петра Олексійовича і своєрідному режимі, який був побудований в Україні після президентських виборів.
Солоний огірок
Петро Порошенко завжди був учасником президентських команд. В опозиції він, звичайно, був, але в силу різних причин (в першу чергу, своїх медійних і фінансових можливостей) після чергових виборів завжди знаходив застосування своїм талантам на вищих державних посадах.
Початок його політичної кар’єри в 1998 році було тісно пов’язане з президентським політичним проектом Леоніда Кучми СДПУ (о): Петро Олексійович став парламентарієм в якості активіста саме цієї політичної сили. Можна навіть сказати, що політичне становлення п’ятого президента пройшло під крилом Віктора Медведчука.
Коли стало очевидно, що чисто чиновницький проект СДПУ (о) не забезпечує стабільний результат на виборах, Петро Порошенко вирішив створити свою власну політичну силу. Разом з молодим політичним активом він заснував Партію регіонів (ще не у відомому нам єнакіївському варіанті, але суть була та ж, адже проект був чітко вибудовано під інтереси Леоніда Даниловича).
У 2001 році почалася підготовка до чергових парламентських виборів, і Петро Порошенко, по всій видимості, був відсунутий з перших позицій у команді Леоніда Кучми (або ж йому не змогли гарантувати отримання високого поста після проведення виборів).
Таким чином, майбутній гарант вирішив робити ставку на основного претендента в боротьбі за президентське крісло Віктора Ющенка – на той час прогресивного політика, оточення якого складали «нові українці» (наприклад, Олександр Третьяков і Микола Мартиненко). І не прогадав: у 2005 році Петро Олексійович став одним із стовпів нового режиму (секретар РНБО – перша топ-посаду в його біографії) і найближчим соратником «оранжевого президента».
Далі, як ви пам’ятаєте, послідував політична криза, спровокована протистоянням «Тимошенко VS Порошенко», і що закінчився формуванням технічного уряду на чолі з Юрієм Єхануровим.
До президентських виборів 2010 року Петро Олексійович сидів у кріслі глави НБУ (з коротким злету на позицію глави МЗС), а вже після приходу Віктора Януковича до влади продовжив свій кар’єрний шлях у новому уряді регіоналів.
Зрештою, Петро Порошенко став міністром економіки в кабінеті Миколи Азарова і відчував себе на цій посаді прекрасно, усвідомлюючи високі шанси на отримання позиції прем’єр-міністра України після проведення парламентських виборів 2012 року (був такий тренд).
Але «кривавий диктатор» обламав всіх претендентів: і тікає від репресій Валерія Хорошковського, і що випрошує посаду з 2010 року Сергія Тігіпка, і, звичайно ж, Петра Порошенка. Віктор Янукович дав можливість Миколі Яновичу далі керувати міністрами, наплювавши на надії молодих претендентів.
Тому реальна мотивація Петра Порошенко після виборів 2012 року зводилося не до боротьби з загниваючим режимом межигірського тирана, а до реалізації власних політичних амбіцій. Спочатку – на позиції мера Києва, потім вище – на посади узгодженого олігархами президента.
І все б ніби нічого, але аж надто кидається в око бажання нового гаранта створити під себе політичну систему «Янукович» », тільки вже без яскравої та дієвої опозиції. Систему, де все буде зав’язано на думку президента і його найближчого оточення.
Для цього президент готовий розбазарювати територію держави, об’єднуватися з вчорашніми функціонерами «кривавого режиму» і потурати агресивній меншості в цивільному секторі.
Для цього президент готовий гальмувати виконання реформ, зберігати безглузду виборчу систему і підтримувати поділ країни на феодальні ділянки, керовані олігархами на місцях.
Імітація державного суверенітету на догоду політичним амбіціям ще ніколи в історії не давала позитивного результату. І «режим П» виключенням з правила не стане.
Не можна ставити радикальне реформування держави в залежність від людини, яка 15 років працює в прогнилій системі і вже давно став в ній «солоним огірком».
***
Зрештою, варто відзначити, що Петро Порошенко зараз знаходиться в зеніті свого правління. Його слова не викликають сумнівів, а тренд «давайте потерпимо – потім буде краще» тільки почав викликати перший роздратування в широких верствах населення.
Після майбутньої зими, ймовірно, почнуться протести бюджетників і пенсіонерів. Цілком можливо, що держава, обтяжене військовими витратами і процвітаючою корупцією, не зможе адекватно виконати бюджет з реальним курсом долара в 15-17 гривень.
Дефолту дійсно не буде, про це потурбується Європа, якій легше платити данину прогнилої державній системі України, ніж займатися вирішенням наших системних проблем. Але ці гроші знову будуть витрачатися на підтримку «макроекономіки» (заллють в банки).
І якщо Європа потурбується про те, щоб Україна не впала в прірву у фінансовому сенсі, а хиткий мир між Україною і Росією захистить режим від зовнішнього вторгнення, то від свого народу режим Петра Порошенко не врятує нічого. Не врятують навіть знахабнілі силовики і можливість навішування ярликів «агентів ФСБ», «тилових щурів» і «прихвоснів сепаратистів» за будь-яким незгодним з державною політикою України громадянином.
І про це команді Петра Порошенка потрібно думати вже зараз – поки ще не пізно хоч щось виправити. Навіть ціною власного благополуччя і марнославства.
