До Івано-Франківська завітав Міністр культури Євген Нищук, актор театру і кіно, народний артист України. До слова, родом з Івано-Франківщини. “МІСТО” поспілкувалося з Міністром про візит на малу батьківщину, ролі у виставах і плани на майбутнє.
Пане Євгене, днями ви приїхали в Івано-Франківськ. Яка мета ваших відвідин?
Маютут декілька тем та локацій – і особистих, і державних, і творчих. Щодо державних, то це робочі зустрічі з працівниками галузі культури – бібліотекарями, музейниками, представниками будинків творчості. Це мистецька інтелігенція, яка є завжди «лакмусовим папірцем» усіх процесів, які відбуваються у державі. На зустрічах я розповідав про нові інструментарії і механізми, які держава має для підтримки та реалізації їхніх проєктів, де ми разом співпрацюємо. Це непоодинокі наші зустрічі. Всі процеси, реформи і зміни, які відбуваються, мають бути реалізовані в тісній співпраці з практиками – людьми, які на собі проносять ці зміни.
Друга фаза роботи – творча. Національний театр імені Івана Франка на початку великого туру до 100-ліття існування гастролює Україною, і після Харкова ми приїхали сюди, до Івано-Франківська. У мене є одна із вистав – знакова, її створював до того, як став Міністром, – «Три товариші» за Ремарком. Я там граю Роберта Локампа. Дуже радий, що зміг представити цю роботу для рідного івано-франківського глядача. Також буду грати благодійну виставу у філармонії за Винниченком «Момент кохання». Я особисто дам кошти зі своєї премії для працівника культури Михайла Шкорути.
Щодо особистої – так збіглося, що рік тому у вічність відійшла моя матінка. І ми тут віддавали річницю разом з родиною.
Учора ви зіграли у виставі «Три товариші». Яке враження на вас справила івано-франківська публіка? Як прийняла?
Це дуже допитливий та інтелектуальний глядач, він і завжди був таким. Мені здалося, що прийняла дуже тепло. Це не просто вистава, а історія. Епічна історія. Вистава досить тривала у часі – близько чотирьох годин. Я був дуже радий, коли в кінці люди не розійшлися, а стоячи аплодували колективу за цю життєву історію. Маю на увазі твір Ремарка. Він збігається з сьогоденням. Ті хлопці, які повертаються з війни, не знають, де знайти роботу, як заробити гроші, як зберегти кохання, дружбу – це все те, що зараз проживає наше суспільство. Вічними темами – про любов, добро, відданість – і заворожує ця вистава. У Києві за пів року на неї неможливо купити квитки.
Дуже радий, що не тільки київський театр, а й інші театри країни можуть гастролювати. Саме мені вдалося це зімпульсувати і пробити в Уряді України. Гастрольна діяльність дає можливість повноцінної творчої роботи, контакту з різним глядачем.
Якраз після нашої зустрічі ви гратимете моновиставу «Момент кохання» у філармонії. Головний герой – який він?
Це в’язень сумління, який за добу до вироку за політичними мотивами починає згадувати найсвітліші моменти життя. Він, звичайно, пригадує своє кохання. Ця вистава мені дуже рідна. Дія відбувається у поєднані з відео, де постає панна, яку зіграла Інна Цимбалюк. Кожного разу вистава набуває нового значення. Бо в’язні сумління перебувають у кремлівських катівнях – це Олег Сенцов, наші моряки. Вони також, очевидно, згадують найсвітліші моменти життя. Це філософська вистава, глибока, екзистенційна. Гадаю, тут порушено багато важливих суспільних та культурних меседжів.
Вам близький Винниченко?
Так, я давно його визнав. Це постать, яка відкрила на початку ХХ століття Україну урбаністичну. Він до певної міри письменник європейського штибу, неординарного, контроверсійного. У «Сонячній машині» він показав, як захопився революцією, бо вірив у соціалізм. Однак у творі червоноармійці ґвалтують не одну з героїнь, а його душу, віру в ідеал соціалізму. Він розчарувався, через те й покинув країну. Винниченко великий літератор.
Я зіграв Винниченка у невеличкому епізоді фільму «Таємний щоденник Симона Петлюри». Коли гримери загримували мене, то побачили портретну схожість між мною та письменником, тому я не відмовився від ролі.
Чи важко поєднувати посаду Міністра та роботу в театрі?
Я не поєдную. Театральної діяльності практично немає. Є один – два рази в місяць у вихідні дні вистави, які робилися до того, як я став Міністром. Увесь час присвячений державній роботі. Я усвідомлюю свою відповідальність.
Бажаєте залишитися на цій посаді?
Так, я про це ще раніше говорив у ЗМІ. Я радий, що в кінотеатрах що два місяці нова українська прем’єра. Зараз на фінальній стадії реалізації завдяки проєкту «Нові міста – великі враження» шість ініціатив від Івано-Франківщині. Через український культурний фонд минуло річ дев’ять проєктів виграли гранти, думаю, цього року переможців буде більше. Є чимало здобутків і їх хочеться продовжити. Коли йде зміна, багато процесів призупиняється. Тому я готовий продовжити роботу й брати на себе відповідальність.
Яким ви бачите розвиток культури на Івано-Франківщині?
Прикарпаття, як і кожен регіон України, має у собі багато культурних особливостей, об’єктів культурної спадщини. Важливо їх реанімувати, модернізувати і відродити. Це – туристична привабливість. Через культуру можна об’єднуватися, показувати себе, створювати комфортну атмосферу середовища, в якому проживаютьлюди. Тому ми зараз працюємо над розробкою Закону і наказу Міністерства культури про так званий мінімальний культурний кошик, щоб кожна людина мала доступ до культурного продукту. До української книги – нами створено Український інститут книги – до кіно, народних ремесл, вікових традицій. Прикарпаття у цьому плані дуже активне. Радий, що ми тут мали низку тренінгів про культурну спадщину, креативні індустрії. У цьому руслі великий потенціал. Я б дуже хотів, щоб відродилося місце палацу Потоцьких, і тут був би великий культурний хаб. Радів з того, що на Потоцьких був створений музей Івано-Франківська, де були показані різні епохи міста. Неймовірна ідея, дякую авторам. Тут багато креативних людей. Франківськ – мекка топових літераторів. Такого міста більше ніде нема. Загалом, культурний потенціал регіону може принести багато коштів, якщо в його інвестувати.
Читайте також: Франківський театр отримав нагороду на фестивалі “Молоко”. ФОТО
