В Україні майже не залишилось людей, хто б ясно пам’ятав страшні роки Голодомору 32-33-го. Проте нам вдалося відшукати людину, яка пережила Голодомор і поділилася з нами своїми спогадами. Разом зі мною розповіді двоюрідної прабабусі слухали найменші онуки Килини Логошко. Виявилось: навіть близькі родичі не знають, що довелося пережити цій людині. Жінка не любить згадувати минуле – важко.
Під час розповіді Килина Несторівна так розхвилювалася, що розплакалася та декілька разів просила дати їй ліки від серця.
Жінка народилася 1927 року в селі Наталівка Солонянського району на Дніпропетровщині. Малеча зазвичай погано пам’ятає дитинство, проте Килина Несторівна своє запам’ятала добре. В пам’ять жінці врізався Голодомор. Коли їй було всього 5-6 років, ій довелося відчайдушно боротися за життя.
– Килино Несторівно, розкажіть, як Ви жили до голодомору? Яка у Вас була родина та сімейний статок?
– Нас було одинадцять душ дітей. Я була найменша та двоє ще маленькими померли. То нас живих на час голодомору залишилось 9-ть: троє братів та шість дівчат.
Жили ми дуже бідно, бо родина була велика. Як запрацювали колгоспи – батьки відразу до них пішли і віддали все своє господарство: корову, коней, плуг, віялку, борона… Тато працював на фермі старшим свинарем, а мама – у бригаді коло телят та корів.
Жили ми всі разом, лише старший брат Толя та його дружина – окремо.
– Чи пам’ятаєте як розпочався голод?
– Мені було років 5-6. Пам’ятаю, що врожай в цей рік був неабиякий, проте всього було вдосталь. Я знаю, що їсти не давали, хоч люди і робили. Хлібу було вдосталь, та його відбирали. А ми ж малі, їсти хочеться, то ходили до скирти. Її охороняли, та ми тихенько пробиралися і збирали на землі зерна, що падали. Бувало що зі жменьку вдавалося додому принести.
Та страшне було, коли партійці ходили по хатах і забирали все їстівне. Вони наче були без зброї, та їх всі боялися, бо могли ж звинуватити людину в куркульстві і відправити на Сибір. Ті партійці заходили в кожен дім: нишпорили, перевіряли, трусили все, а що находили – забирали. Не зважали навіть на малих дітей, брали все.
– Чи намагались Ви якось сховати щось їстівне?
– Звичайно, люди намагались якось сховати їжу, навіть закопували її в хатах під столом (підлога була землянаю – Авт.), ховали у соломі. Та партійці ходили з палками, на кінцях яких було щось таке, як серп із дірочками. Вони знаходили схованки всюди. Мій же батько був трусливий і боявся Сибіру, то нічого не ховав.
Казали сусіди, що в інших партійці з дому виносили й цінні речі. Але нічого іншого в нас не брали, бо ми дуже бідні були. Багато розкуркулювали людей в цей час…
Навіть онуки не знали, що пережила їх прабабуся. Килина Логошко не любить згадувати Голодомор, а вдома – завжди припасає їжу
– Як же Ви пережили голодні роки?
– Ми з рідними ходили збирать на поле картоплю, яка вже перезимувала, перегнилася. Мама з цієї мертвої картоплі робила “катяжки”. Вони були як один крохмаль, воняли, та ми брали і їли.
А ще я ходили з сестрами ховрашків виливати. Старші носили воду, а я шукала норки. Потім лили водичку туди, а як ховрашок висував мордочку – хапали їх та пристукували. Дома батьки з них обдирали шкурки та варили м’ясце. Тато головки собаці відкидав, а то все – в чугун і в піч. Трошки водички, цибульки, то воно там зажарюється і таке воно пахуче та вкусне! Але маненьке ж…
Хата наша була соломою вкрита, то в стрісі ми ще ловили горобців, збирали їх маленькі крашаночки. Травичку збирали, що “козельки” називалась, а ще “ідик”, “бабку”. Ми її сушили, перетирали і виходила мука трав’яна.
Пекти було теж ні на чому. У кого була олія з коноплі – то за щастя було. А так – і на риб’ячому жирі жарили, і на солідолі… Страшне, що поряд з селом було озеро, але ловити рибу нам забороняли. Тато потайки ходив ніччю, міг трішки на пусту юшку рибки принести.
– Чи всій Вашій великій родині вдалося вижити в ці скрутні часи?
– В нашій сім’ї вижили усі. Та були пухли з голоду, особливо дорослі. Брати у колгоспі робили, то получали якийсь пайок. Один брат робив у кооперації, головним бухгалтером, а другий – у банку. Службовцям теж пайки давали маленькі. Іноді вони навіть просо додому приносили, з кілограм на місяць, муки трошки-трошки, рафінад. Щоб ми його не з’їли, мама чіпляла його аж під стелю.
Мама, до речі ,пішки ходила в заможніші села мінятись. Все своє придане виміняла. Ходити треба було із сусідами, щоб ніхто в дорозі їжу не відібрав.
– Мабуть дитинства у повному розумінні цього слова у Вас не було?
– А хоч і важке врем’я було, але ми з друзями, як діти, – бігали та гралися, співали. У нас навіть іграшки були: мама шила мені із тряпок куклу, а сестра личко малювала їй. М’ячів не було, то ми самі їх робили. Як корова в нас ще була, ото її мама чесали, а ми шерсть збирали, катали-катали, а тоді тряпкою обшиємо і виходить м’яч.
Важко було з одягом. Лапті плели з рогози. А як школа пішла, то ми з сестрою Катею в одних чоботях ходили. Я йшла у першу зміну, а вона – у другу. Книжки складали у платочок.
– Якщо дітям в сім’ях так важко було, то що ж казати про дітей-сиріт?
– Були і діти-сироти. Але про них колгосп піклувався. Була в нас на селі хата, як сирітський дім, то там малечу навіть кормили за рахунок держави. Ті дітки були веселіші за нас. В них і борщик, і картошечка була. Але з села туди малих не брали.
Виживав, хто і як міг. Про те, як зарізали кого чи вбили, розмови були, але я маленька була і мене берегли – не казали такого.
Та якось я все ж таки почула – якусь жінку зарізали і її голодних дітей тим м’ясом годували. Питають одного хлопчика: “що ти їв”, а він каже:”цицьку мамину”. Приварювали таке м’ясо, і кормили дітей. Розказували, що і дітей малих в печі зажарювали. Страшне було…
– А хто ховав померлих?
– Було, що цілі сім’ї вимирали, а ховали сусіди. Без всякої труни, в одній ямі, бо ж і сил копать не було…
Важко склалася доля Килини Несторівни і після страшних років Голодомору. Треба було працювати, підіймати господарство, а змученим та стомленим голодом людям це не завжди було під силу.
Аж тут почалася війна, і Килина Логошко пішла працювати у госпіталь:
– Наші німців вигнали з села, а у нас там стояв госпіталь і ми туди привозили з передової поранених. Я мала їх роздіть та помить з іншими дівчатами. То було так, що в мене на руках навіть вмирали.
Пам’ятаю, як такого гарного хлопця принесли. Йому було років 17-18, п’яту відірвало зовсім, гангрена почалась… А він був навіть неперев’язаний. Поки я різала на ньому валянки, він просив написати його матері в Москву. Його звали Володя Соловйов. Він попросив нахилитись до нього, погладив мене по щоці і помер… Згодом я написала його мамі.
Після війни Килина Логошко вийшла заміж, в 1957 році народили дочку Наташу. На той час родина вже жила у Дніпропетровську, а згодом переїхала в Комсомольськ на Полтавщину, де живе і зараз.
Джерело: Обозрєватєль
